Без козиря (збірка)

Панч Петро

— Дай коневі спочити! Та не май привички кричати.

Моренко стрибнув на землю, відпустив попругу й знову захрипів.

— Чи тебе обпоїли? Що за частина? Бачив гармати, бачив кавалерію?

Моренко закрутив головою.

— Може, то тільки обоз? А може, на фронт іде яка частина?

Моренко знову закрутив головою й прошипів:

— Кажуть, калмики ніби.

Підійшов Гнат Убогий, тоді Гордій Байда скинув ноги з воза й сів на полудрабок:

— Окружають, Гнате… уже й калмиків на нас.

Він ще не встиг закінчити фрази, як

вартовий сердито вигукнув на хвіртці:

— А я тобі кажу — не можна!

За ворітьми стояв якийсь селянин у білій сорочці і з обротькою на руці. З обротьками найчастіше ходили розвідники. Вона служила їм ніби перепусткою для розшуку десь забіглої коняки.

— А що йому треба? — спитав Байда.

— До вас, товаришу командире.

— Ніякого командира тут немає. Скільки я раз тобі казав!

— Здоров, Гордію! — гукнув селянин. — Потім будеш наставляти хлопців на розум, а зараз особа стаття.

— Здоров! Ану йди ближче.

Селянин підійшов до воза:

— Пізнаєш Лісконога? Колись разом вугольок довбали.

— Данило?

— Він самий. Де в тебе тут штаб?

— По цей бік возу канцелярія, а по той — уже штаб.

— Ну так перекидай ноги на другий полудрабок.

Байда стрибнув на землю й без слів кивнув до партизанів.

— А ти, Гнате, останься. Не впізнав?

Лісконіг тепер упізнав і Гната, але він був чимсь схвильований і не вдавався в спогади.

— Справа така, що я оце протюпав пішки аж п'ятнадцять верст. В наше село вступили денікінці. І в моїй хаті їхній командир став. Так от, вас хочуть рішити зовсім. Кажу вам точно. Сам чув, як старший їхній, капітан, казав.

Гордій Байда зняв з воза лозину і почав нею креслити по землі.

— Отут буде фронт. Оце тут ми, позаду річка, тут Григорівка, а тут твоя Капустянка. Здорово! Це вже стратегія і тактика на зничтоженіє. Завтра вони можуть бути тут, а післязавтра…

— Мабуть, затримаються, бо я чув, що командир їхній наказував комусь повернутись у Капустянку не пізніше як уночі проти понеділка. А сьогодні тільки п'ятниця.

— То в нас є ще час перекурити. Може, маєш?

Вони взяли з Данилового кисета по пучці самосаду і задимили цигарками.

— А тепер, я так думаю… — сказав Байда, — ну й тютюн… думаю, що тобі, Даниле, треба й далі послужити народній справі. За це, що повідомив, спасибі, а треба ще збити панів офіцерів з толку. В яких чинах твої офіцери?

— Генерали! Так і сяють хрестами.

— Значить, ціла дивізія прийшла?

— Якщо не більше.

— Так ото нехай генерали почують, що загін подався понад річкою до Міусу, у чагарники. І подався сьогодні вночі. Вони не повірять, а ми таки туди й підемо.

— Просто в пастку? Тоді вже краще тут скласти зброю та й розійтись по хатах. А денікінцям зараз не до вас, і трогати не стануть. Вони на Москву поспішають.

— Такі добрі стали? — спитав Гнат Убогий, який досі мовчав. — Кажеш — і трогати не стануть?

— З ким гріха не трапляється, а вони теж православні.

Гордій Байда стояв спиною до місяця, і тому не видно було, як йому сміялись очі.

— Що це ти, Даниле, давно на шахті не був? — запитав Байда і додав: — Так, може, твої генерали й на перемир'я підуть?

— Набридло, бачу, і вам бурлакувати? Що ж з тої шахти… а договоритись можна, мабуть.

Гордій Байда потакнув головою, але не Даниловим словам, а своїм думкам. Тепер нехай Лісконіг грає на його руку. Гнат Убогий не знав Байдиних думок і щиро сказав:

— Хай з ними перебалакує той, що в болоті сидить, а наше діло партизанське.

Гордій Байда закивав головою:

— До болота і нам уже недалеко.

— То й що, здаватись? — блимнув більмом Гнат Убогий.

— Ми тут свої, — сказав Данило Лісконіг, — а як окружать, тоді вже не проси пощади.

— Атож, — підтакнув Байда. — Спасибі, Даниле, за звістку. Хлопці, будемо вирушати. Повертай голоблі! А буде що цікавого ще, Даниле, — шукай нас біля Міусу. Ми тебе за вірного товариша маємо.

Данило попрощався й пішов. Гнат Убогий навіть не дочекався, доки зачинилась за Лісконогом хвіртка, спитав:

— Ти що це надумав, Гордію? Хвіст уже набік? А ти питав нашої думки? Ми тобі доручили життя робочих…

— А я хто, не робочий? — і гукнув: — Свириде!

Підійшов вартовий.

— Ти примітив добре цього дядька з обротькою?

— Атож, товаришу командире.

— Біжи огородами навпростець до греблі, заховайся у кущі і сиди, аж доки не пройде він через греблю, потім наганяй нас.

Свирид побіг на садки, а Байда звернувся знову до Гната Убогого:

— А я що, не робочий? Чому ж ти рекомендував мене в партію? Мабуть, таки мало одного ока, щоб роздивитись людину. Ти що, забув, чого Данило Лісконіг приходив на шахти? Раз — заробити на коня, вдруге — на корову, втретє — на нову хату. Чув, що офіцери зупинились у його хаті? То вона, значить, найкраща в селі. А хіба ти не помітив, як він перший раз сказав, що найстарший командир капітан, батальйон, значить, зупинився в селі, а коли я спитав, так уже капітан в генерала обернувся, в цілу дивізію. Підіслане, стерво, щоб налякати. Бач, як про нас піклується? «Денікінці не тронуть, тільки складіть зброю». Десь сидить зараз у кущах і дивиться, в який бік рушимо. Так ось що я рішив. Вони нас наганяли до фронту, щоб зничтожити, а ми підемо на з'єднання з червоними. Клич Омеляна, клич Духоту, будемо рішати, а обоз нехай витягається на схід сонця, як і казав я Лісконогові.

Коли Байда зібрався вже виходити з двору, до нього підійшов господар. Він був босий, у білій сорочці й білих штанях і при місяці скидався на привид.

— Об чім я хотів у вас запитати? — сказав він несміливо.

— Питай, діду.

— Що ж воно далі буде?

— Будуть люди на землі, як сказав кобзар Тарас Шевченко.

— Це ж ви підете, а прийдуть денікінці. Що ж тоді?

— Коли ви їм любі — по голівці погладять, а ні — то з другого боку.