Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Так, дівко, й смеркне завидку, — і хутко пішов на постріли. Карабін, повішений на шию, ходив на грудях, як маятник.
З протилежного боку вибалка мусили бути вже червоні. Байда приклав руку до очей і побачив у житах зелені гімнастерки, йому аж тьохнуло серце: може, там і Клим з ними?
Денікінці були під перехресним вогнем, але кулі могли вже діставати й своїх, тоді Байда махнув над головою шапкою і щосили гукнув:
— Годі, годі… У штики їх!
Партизани виросли як з-під землі і тугим півколом побігли у вибалок. З другого боку підвелися червоноармійці. Постріли
Гордій Байда сів на коня і, суворо урочистий, поїхав до вибалка. З протилежного боку так само урочисто під'їздив до вибалка комісар полку. Побачивши один одного, вершники зупинилися. Коли б у Гордія Байди не біліла від бинтів голова, можна було б подумати, що його постать віддзеркалює якесь незриме люстро, так ці вершники були схожі один на одного. Першим зіскочив на землю Клим і пішов назустріч батькові.
Почуття і міркування
Курибіда все частіше ловив себе на думці про самопожертву людей, які цілком віддавали себе революції, щоб повалити старий режим, прокласти нові шляхи для людства.
На одній із записок Власова, що він їх знайшов у піджаці на пустирі, Курибіда таки розібрав слово, написане на конверті олівцем — «Ф. Гливкому». Це прізвище він чув на Калинівській рудні, коли їздив туди інструктувати профспілку. Федір Гливкий, казали, був першим головою селищної Ради, більшовик. Курибіда знову перечитав записки Власова і нарешті зрозумів, що це ж він писав їх Гливкому, це ж, значить, солдати вбили на пустирі Гливкого! Неприємно зашкребло на серці: він же бачив, як його катували, і не міг припинити такого беззаконного вчинку. Але тут же Курибіда почав шукати для себе виправдання: «Більшовики самі винні, адже меншовики знайшли спільну мову з денікінцями».
Курибіда надаремне заплющував очі, заснути він не міг. Лежав і до болю в голові марив — весь час ввижалась йому яма на глинищі. В яму пхають солдати кравця з булькатими очима, а він їм тикає наказ головнокомандувача «збройних сил Півдня Росії» про заведення правового ладу. Ні, це не кравець, це шахтар Федір Гливкий. Він говорить уже про громадські свободи, але солдати з наказів крутять цигарки, і їх обох живцем запихають в одну яму, і хрящувата спина Гливкого випинається із неї дугою. Третім ніби почали заганяти його. Він зомлів, а коли розплющив очі, над ним стояв косоокий розвідник Удалов і термосив за плечі.
Удалов приніс жареної риби, пляшку горілки, хліба й банку варення. Курибіда здивувався — таких страв у крамниці він не міг дістати. Удалов пояснив сам:
— Чого баньки витріщаєш? Офіцерам можна, а нам не можна? Прийшов до зубного лікаря, вийняв пушку і говорю: «Шамать!» Раз людина не грабує, а просить, чого ж не дати… А це вроді як чисте золото. Ти можеш розумітися на цьому? — І він потрусив на долоні підківкою із золотих зубів, порожніх усередині.
Курибіда ліг спати, не повечерявши, проте зараз відвернувся до стіни й промовив:
— Сам жери!
Удалов більше його не запрошував. Під ранок Курибіда знову прокинувся від реготу. Удалов сидів уже з Кириком і виливав у склянку рештки горілки. Обидва вони дивилися на нього помутнілими очима й реготалися.
— Розкажи, що тобі снилося?
— Чого ти згадуєш Кота-Котенка?
Курибіда спросоння нічого не розумів і хотів знову одвернутися до стінки, але Кирик перекинув його на спину.
— Ні, ти нам розкажи, чого ти боїшся Кота-Котенка. Його бояться тільки такі, що в контррозвідку попадають. Тим він спуску не дає.
Курибіда тільки недавно довідався, що Кіт-Котенко, який його заарештував у Калинівці, служить у цьому ж полку й командує каральним загоном.
— Може, ти який-небудь більшовик? — допитувався Удалов. — Може, й ти вже побував у лапах капітана Кота-Котенка? Чого це ти жахався його уві сні?
— Одв'яжись од мене! — істерично крикнув Курибіда.
— Зрозуміло. Того ти й пити не хочеш з нами. Ідейний! А я, думаєш, не ідейний? Може, я теж хочу бути офіцером. От приведу такого ідейного в контррозвідку, одержу хрест і матиму право на офіцера.
Курибіда зірвався на ноги й вийшов з хати. Такий допит, хоч і з п'яних очей, вчинили йому вперше.
Надворі сходило сонце, на травах лежала срібляста роса, пташки заклопотано щебетали серед листя. Крізь зелені кущі вимальовувався в Макіївці чорними будівлями бездиханний завод, а з півночі долітала артилерійська канонада.
Щоб не попадатися на очі Кирикові й Удалову, доки вони проспляться, Курибіда завернув у садок. До нього завиляв куценьким хвостиком маленький рудий песик, але Курибіда не звернув на песика уваги: у нього не виходило з голови базікання Удалова, і, ніби огризаючись від нього, він ішов і говорив: «Ну й ідейний, ну то що? А ви бандити!» Песик зупинився і наставив лапате вухо.
Коли траплялась хоч маленька перемога на фронті, телефоністи довідувалися про це першими. Вони мали звичку ділитися новинами зі своїми сусідами, і за якихось п'ять хвилин про це знав не тільки батальйон, полк чи бригада, а навіть уся дивізія. В такий спосіб Курибіда довідався, що партизанський загін Гордія Байди хотів прорватися до червоних на дільниці їхньої бригади, але після жорстокого бою мусив одійти назад. Ця звістка знову навернула його на думку про червоних. Допитування Удалова вселили в нього страх, і він не мав би нічого проти, коли б якось опинився враз по той бік фронту, а коли б його захопили калинівські партизани, вони б теж, мабуть, нічого не вчинили йому, хоч стати партизаном Курибіда аж ніяк не хотів.
Від таких думок він аж посірів, кутики губ опустились, а завжди причесане волосся тепер спадало на лоб пацьорками, як розтріпаний віник.
— Занедужав, чи що? — співчутливо запитав його Павлюк.
— То йому після вчорашніх снів, — буркнув косоокий Удалов. З похмілля очі в нього були червоні, чуб стояв сторчма і дві соломинки звисали з нього аж на ніс. Удалов щось записував до себе в записну книжечку з чорними палітурками і знову спитав:
— Ти скажи, це всім ідейним такі сни сняться?