Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Ніякий він не Баканов. Це знаєш хто?
— Хто? — Удалов аж нахилився до Курибіди.
— Син Гордія Байди!
Обличчя Удалова витяглось, ніби він необережно проковтнув голку:
— Брешеш!
— Не брешу. Я впізнав його.
— Справді ти Байда? — гукнув Удалов уже до Ілька.
Ілько кусав губи й мовчав. Курибіда намагався не зустрітися з ним поглядом.
— А відкіля ти його знаєш? — уже з нотками підозри спитав Удалов.
— Мені доводилось бувати на їхній шахті. Що б же я став брехати? — І щоб ублажити Удалова, він улесливо додав: — Я ж тебе знаю: ти кожного наскрізь бачиш. Та його й капітан Кіт-Котенко знає. Можеш перевірити.
— Так за це ж може
Курибіда почервонів, Удалов зрозумів це по-своєму:
— Тепер я одним духом доставлю його капітанові Кислому. Треба тільки води напитися. На гвинтівку, постережи його, а я забіжу в цю хату.
Удалов прочинив хвіртку й ступив до двору. Він ще не встиг дійти до порога, як з-під ґанку вистрибнув кудлатий пес, завбільшки з теля, і, обметнувши довкола, стрибнув на Удалова. Розвідник не встиг навіть нахилитися за каменюкою, як гострі зуби вп'ялися йому в тіло. Він закричав. Курибіда підкинув гвинтівку до ока й вистрелив у собаку. Собака заскімлив і кинувся за хату, а підстрелений Удалов поточився і впав лицем у спориш.
На крик вибігло з хати маленьке дівча в довгій спідниці й злякано зупинилось. Удалов хрипів і загрібав руками спориш. Курибіда деякий час стояв приголомшений, потім підбіг до Удалова, кинув на землю гвинтівку й почав рвати на ньому комір гімнастерки. На спині показалась уже червона пляма. У хаті, певне, крім дівчинки, більш нікого не було. Щоб не привертати зайвої уваги до того, що трапилось, Курибіда вирішив перенести Удалова до хати. Удалов стогнав, з рота йому булькала кров, але настрашений Курибіда стогнав ще дужче:
— Хіба ж я нарошне! Удалов, голубчику, от хрест святий, я тільки хотів урятувати.
Потім Курибіда взяв його під руки й потяг до хати. Коли він нахилився, пакет випав з-за його пазухи.
Ілько зрозумів ситуацію, щойно Курибіда кинув гвинтівку. Пес забіг десь у садок, дівчинка побігла за солдатами в хату, тоді Ілько вскочив у двір, схопив гвинтівку, підняв пакет і засунув у кишеню. До Курибідиного коня він скрався попід хатою і, схопивши ще телефонний апарат, вистрибнув на коня. Тепер коли б Курибіда навіть помітив його на коні, уже б не міг нічого вдіяти — гвинтівка була в Ількових руках, а в гвинтівці ще чотири патрони. Другий кінь стрибав на трьох ногах, і Ілько навіть більш ніж треба спокійно від'їхав від двору і першим же завулком виїхав у степ. Степ далі перерізували балки, і вершник у довгій шинелі з телефонним апаратом на шиї хутко зник з очей.
У тому юнакові, який скакав тепер до лінії фронту, важко було вже впізнати Байдиного Ілька. Він не був уже схожий не тільки на того, що виривався з материних рук, стидаючись її ласки, а навіть на того, якого вивели денікінці з Калинівки. Він і сам відчував, що за ці кілька днів йому ніби відмінився світ; все, на що він ще так недавно дивився по-дитячому, набрало іншого змісту. Те, що трапилось з ним у партизанському загоні і як він потрапив до рук денікінців, видавалося тепер досадно безглуздим. Але разом з тим Ілько розумів, яку незрівнянну користь він зможе тепер принести Червоній армії. Він чув усе, що розповідав Удалову Курибіда, і розумів, що везе нові карти цього району і якісь таємні накази до дивізії. Аби тільки пощастило перебратися через фронт. Пакет з наказами мав бути доставлений у третій полк, як казав Курибіда, а телефон для першого полку. Ілько міркував собі використати це, коли б його затримала сторожа. Він, мовляв, шукав третій полк і заблудився.
Найстрашніше було попасти під кулі, а кінь, вимахуючи головою, все ближче підвозив його до фронту. На виїзді з балки кінь поворушив ніздрями, наставив уперед вуха й почав наддавати ходу. Ілько звівся на стремена: із балки витикався кінний загін. Команда їхала тюпцем і збивала на дорозі густу пилюгу. Попереду на сірому коні скакав командир. Ількові вже нікуди було тікати, і він закляк на місці. Один солдат віддалився й підскакав до Ілька:
— Покурити маєш?
Ілько мов неживими руками дістав цигарку й засвітив сірник: вершник був п'яний. Чи він уже не бачив, що перед ним стоїть утікач, чи, може, Ілько задаремно перестрашився, і він, ніби байдуже, спитав:
— Куди це ви скачете? Що за команда?
— Тєто, брат, така команда, що тільки пух летить. Тєто каральний загін капітана Кота-Котенка, а ти — команда!
— Того, що був начальником варти?
Але солдат, хилитаючись гойдалкою в сідлі, скакав уже до своїх.
Коли каральний загін Кота-Котенка затупотів далі, Ілько зітхнув на повні груди й витер рясний піт, який враз виступив йому на лобі. Повітря пахло травами, а довкола дзвеніли незримі коники. Кінь у вечірній прохолоді вистукував копитами далі, десь чулося гавкання собак, блимали вже вогники в хатах, і над степом залягла темна ніч.
Цю місцевість Ілько знав добре: тепер має бути содовий завод, потім кар'єри, а далі на шахті уже стоять червоні.
Але що ближче під'їздив Ілько до заводу, то складнішою здавалась йому справа переходу через фронт. Він може вдало продертися повз сторожу білих, але ж попереду ще сторожа червоних. І його серце починає тоскно стискатися в грудях. Попастися в руки денікінців — значить опинитися знову в контррозвідці, звідки вже не буде вороття, але ще страшніше загинути від кулі своїх. Кінь збавляє ходу і чомусь забирає вбік. Може, що побачив? Довкола темно, тільки на півночі спалахує блискавицями небо та збоку блимають вогники в якомусь висілку.
— Стій! — чується враз десь зовсім близько.
Кінь лякається і з чотирьох ніг кидається вбік, ледь Ілько встигає вхопитися за луку.
— Стій, стій! — репетують вже два голоси.
— Хто тут? — кричить Ілько і не може крикнути. Наляканий кінь хоче вдарити з усіх ніг, але за вуздечку чіпляються чиїсь руки, хтось цапнув Ілька й за ногу. — Хто тут?
— Злазь, орле! Досить вам, анахтемам!
«Хто б міг зупинити? — блискавично думає Ілько. — Військова сторожа запитала б пароль». Біля самих його ніг чорніє чиясь голова й жовтіють оголені руки. В ту ж мить він згадує, як у Калинівці вони знімали німецькі стійки вночі. Часто зникали невідомо куди й білі. Знали про те тільки селяни та робітники, що в підпіллі на свій ризик і страх допомагали червоним. Але ж він і сам має допомогти червоним. Цим, може, й сотні робітників врятує. Гаяти не можна жодної хвилини, але хто йому повірить? І він з серцем б'є коня каблуками. Кінь зненацька стрибає, і чужі руки сприсають з стремен, випускають повід. Потім чути, як за ним хтось женеться, але Ілько з конем витяглися в струнку і ледь торкаються землі. Навіть телефонний апарат не торохтів уже, а тихо, в такт з конем, коливався збоку. Тепер його може зупинити хіба тільки куля.
Куля не примусила на себе чекати, вона пролетіла, мов оса, повз саме вухо й випередила коня. Ілько пригнувся до гриви. Позаду знову стрельнули, і в ту ж хвилину підстрибнув кінь і збився з такту, ніби його вжалив овід у самий храп. Ілько боляче затрусився в сідлі, апарат затанцював на його тілі, а ще за хвилину кінь уже стрибав, мов стриножений, на трьох ногах. Ілько хутко зіскочив на землю й потяг коня за поводок. Кінь по інерції скакає ще кілька кроків і потім зупиняється. Його ноги ніби приростають до землі. Ілько кидає коня й біжить сам. Кінь пробує ще стрибати і жалібно ірже.