Без козиря (збірка)
Шрифт:
Санітар догнав його, міцно обхопив під живіт і поніс до ліжка. Ілько кричав, бився, як риба в сітях. На білих бинтах червоною рожею розквітла кров, але Ілько знову кинувся до дверей. Тепер дорогу заступив йому лікар:
— Іди ляж!
Ілько благально підніс до нього руки. В його очах палахкотіла тривога:
— Сонце вже сходить, пустіть. Я тільки щось скажу командирові.
Лікар допитливо глянув у його пойняті сльозами очі, губи хлопцеві потріскалися і тремтіли від хвилювання.
— У тебе жар. Навіщо тобі командир? Ляж, тоді й командир прийде.
Ілько знову благав лікаря і нарешті переконав його, що має сказати якусь таємницю. Коли лікар послав за командиром, Ілько притих, але від хвилювання не міг влежати. Лампу в кімнаті заступили вже рожеві плями на стінах.
Нарешті прийшов командир роти, на дільниці якого застава взяла в полон цього юнака з телефонним апаратом і такими важливими документами. Серед інших наказів у пакеті був і наказ про перегрупування військ для великого наступу, а ординарець, напевне, заблудився. Ілько важко дихав, безперестанку облизував засмаглі губи. Посинілі повіки дрижали на глибоко запалих очах.
— Що ти хотів сказати?
— Товаришу… — від хвилювання він не міг говорити. — Товаришу, я чув, на станції… — одразу якась думка перетнула слова. Він запитливо глянув на командира з давно не голеним обличчям і заперечливо похитав головою.
— Ну, кажи!
— Ви будете комісар?
— А тобі що до цього? Що ти хотів сказати?
— Це можна тільки комісарові… Увесь фронт передолають… Може, ще сьогодні. — Він заплющив очі й замовк.
Командир роти повів очима на лікаря. Лікар знизав плечима й сказав:
— Надії мало. Може, справді щось важливе.
Справа, мабуть, зацікавила командира роти, і він хутко вийшов з хати. Лікар підійшов до ліжка, зазирнув у сині ями очей і похитав головою.
— Комісара вашого ще нема? — не відкриваючи очей, простогнав Ілько.
Політрук роти прийшов до лікарського пункту, коли сонячні зайчики вже вигравали на ліжку. Ілько дихав важко й нерівно. Його обвітрене обличчя стало жовтим, ніс, покрапаний ластовинням, загострився, а чорненька бородавка на губі дрижала разом з губою у русявому пушку.
— Ще дихає? — запитав політрук у лікаря. Він був чимсь роздратований.
Почувши над собою голос, Ілько кліпнув очима й побачив чоловіка в шкіряній тужурці і в таких же штанях. На кашкеті червоніла зірка. Політрук допитливо обмацував холодними очима Ілька:
— Ти що, боїшся, щоб не пристрелили? Із яких будеш?
Ілько хотів звестися на лікоть і знову безсило впав на подушку. Чоловік у шкіряній тужурці чимсь нагадував йому батька, і він уже не питав, чи це комісар, чи хтось інший, а тільки кволо сказав:
— Нехай вийдуть… Товаришу, я вже, мабуть…
Політрук зробив головою знак, і лікар з санітаром вийшли до сіней.
— Як тебе звати?
— Ілько… Треба скоріше… — І він почав схвильовано, уривчасто розповідати про все бачене на станції Курибідою.
Політрук з кожним словом нахилявся все ближче до ліжка. Він був вражений, а коли Ілько стих, все ще з недовірою запитав:
— А ти не брешеш?
— Чого ж би я брехав? Ви, мабуть, і батька знаєте, з Калинівки.
— Ти з Калинівки? А документ який-небудь є в тебе?
Ілько знову захвилювався:
— У шинелі був пакет, там ще накази…
— Пакет у нас. Тебе без шинелі знайшли. Ну, дивися, — політрук підвівся з стільця, — збрешеш — ти в наших руках, а на твоє вийде — тоді живи здоровий. Це ми скоро взнаємо!
Ілько від напруження зів'яв, як билинка на сонці, і його тіло безсило завмерло на постелі. Політрук якийсь час ще вдивлявся в змарніле обличчя юнака, потім глянув на годинника й заспішив. У сінях він гукнув до лікаря:
— Хлопця треба врятувати!
Лікар знову повернувся до знепритомнілого пораненого й безпорадно розвів руками: наказ комісара був досить категоричний. Він присів до ліжка, взяв зів'ялу Ількову руку й почав перевіряти пульс.
— Товаришу Кривенець, кладіть йому холодні компреси до голови. Чули, що нам наказано? Буває, що й з простреленими легенями виживають.
Ілько знову марив, потім схоплювався на лікті й божевільними очима дивився у вікна:
— Не чути?
— Чого не чути?
Лікар чув це запитання вже кілька разів і нарешті зрозумів, що для хворого це було віссю, довкола якої все крутилося: і думки, і марення. Лікар тепер і сам почав на щось чекати, і коли над хатою загув мотор, він визирнув у вікно й побачив літак із зірками на крилах, який полетів у бік денікінців. Може, це цікавило пораненого? Він озирнувся на ліжко. Ілько дивився на нього великими очима, в яких перемежалися і страх і радість:
— Аероплан?
— Ага, аероплан.
— Наш?
Лікар розгубився:
— А тобі який потрібний? Цей полетів громити денікінців.
Ількове обличчя спалахнуло радістю, навіть помертвілі вже очі засвітилися. Коли мотор віддалився, він тихо опустив голову на подушку, і на його знекровлених губах затремтіла усмішка, як крильця метелика.
— Якби ти був таким молодцем увесь час, — сказав лікар. — Це вже половина здоров'я. Комісар сказав, щоб я тебе виходив. Треба слухатись.
Від хвилювання Ілько знову знепритомнів і почав марити вже страшними вибухами. За якусь годину до медпункту приїхав уже сам начальник політвідділу дивізії. Певне, він збирався робити детальний допит.