Без козиря (збірка)

Панч Петро

Лекція не мала певних годин. Вона могла тривати й до вечора, й до ранку: слухачів би не забракло. Але прийшов заклопотаний боєць, попросив в учителя пробачення й звернувся до червоноармійців:

— Партійних на збори! Зараз!

Із-за парт підвелося кілька бійців, а серед них і Гриць Духота, і Гордій Байда. За останні місяці він став ще кремезніший, а зморшки на обличчі ще більш поглибились. Через щоку йшов свіжий червоний рубець. Довгі козацькі вуса були вже підстрижені, але Гордій Байда, за звичкою, ловив короткі їх кінці й відтягав униз. Через плече у нього висіла потерта польова сумка, в якій рябіла стара газета. За Байдою підвівся жовтолиций, мов бронзовий, Люй Лі. Останнім ішов Гнат Убогий.

Одну руку він ніс на перев'язі: всі пальці на ній були обмотані сірим од пороху бинтом.

— А ви, товариші, збирайтесь на мітинг у садку за школою! — сказав посланець, виходячи.

Вимучені задухою, червоноармійці шумно знялися з шкільних лав і, ховаючи в кишені огризки олівців, вставлені в мідні гільзи, і клаптики паперу, на яких вони кострубатими літерами виводили приклади, гамірно посунули в садок. На косогорі під густими деревами вже сиділи купками цивільні. Це були робітники з ближчої шахти й селяни. Між ними то там, то там сіріли червоноармійці з червоними зірками на кашкетах.

У селян та й в робітників був стурбований вигляд. Просування денікінської армії на північ і якісь непевні чутки про Махна загрожували їхньому районові скоро опинитися під чоботом білих, побачити знову приставів, жандармів і озвірілих козаків. Чутки про їхнє поводження в тилу випереджали фронт і не радували тих, хто не наважувався покинути насаджені гнізда і взятися за зброю. Низенький, з хитрими очима селянин домагався, щоб йому розповіли про денікінський земельний закон.

— Ми чули: Анікін-генерал оголосив такий закон.

— Аякже, оголосив, оголосив, товаришу, — пояснював йому червоноармієць. — Усім, хто сіяв і буде сіяти на панських землях, третину всього врожаю звозити до поміщика, а коли його нема ще…

— Так буде, — вкинув хтось збоку.

— Тьху, з його законом! — Селянин був невдоволений і пішов з садка.

— От і помізкуй тепер! — прокричав навздогін червоноармієць. — Думав, що Денікін йому рідний брат!

Серед червоноармійців балачка точилась переважно про Махна, що грабував населення, потім про юнака, що кілька днів тому перебіг від білих. Ілько виріс у їхніх очах уже до героя, особливо після знищення на станції ешелону з літаками. Дехто з калинівських партизанів, приєднаних тепер до полку, вже бігав до медпункту, але юнак все ще не приходив до пам'яті.

Прибігла дівчина із полкової канцелярії і сказала, щоб не розходились, комісар зараз прийде. Винесений із школи розхитаний столик поставили під яблунею і накрили червоною китайкою. Сонце, пронизуючи дерева, прикрашало столик жовтогарячими лапатими квітами.

У садок увійшов гурт червоноармійців і командирів, які були, певне, на партійних зборах. Попереду йшов кремезний, широкоплечий, з випнутим підборіддям на засмаглому лиці комісар. У твердій його ході, як і в ясних очах під густими бровами, відчувалась рішучість. Він був у такій же вицвілій на сонці гімнастерці, як і інші бійці, тільки на голові носив шкіряний кашкет із зіркою та через плече на ремінці важкий маузер, який звисав аж до галіфе з чорними леями.

— Клим іде! — загомоніли червоноармійці, киваючи йому назустріч. Позаду йшов Гордій Байда, на щоці якого проти сонця дуже помітний був ще свіжий рубець. Він був чимсь збентежений і не звертав жодної уваги на той шепіт у натовпі, яким його тепер супроводили.

Клим зайшов за столик, укритий червоним кумачем, а інші присіли на траву.

Мітинг був скликаний для того, щоб ознайомити не тільки червоноармійців, а й населення з сучасним станом РРФСР. Становище було тяжке. На молоду ще Червону армію давили зі сходу білогвардійці адмірала Колчака, з півночі — загони генерала Юденича і з півдня — генерал Денікін. Напівголодна, роздягнута Червона армія мусила битися на всі боки з добре озброєними Антантою арміями

і до того ж ще й зі своїми бандами, особливо в Україні. Анархістські загони виявили справжнє куркульське обличчя. Щойно визволена Україна тепер плюндрувалася вже бандами Григор'єва. Із дислокації, знайденої серед принесених Ільком документів, видно було, що командування денікінської армії готується перейти до загального наступу і намічаються удари в напрямках, найбільш послаблених. Це потребувало негайного перегрупування сил.

— Товариші! — почав Клим, поклавши звиклим рухом кашкет на стіл. — Імперіалісти всього світу роблять останнє зусилля, щоб задавити молоду республіку Рад… — У Клима був приємний задушевний голос, який притягав до себе слухачів. Думки його були ясні, і викладав він їх просто, уникаючи незрозумілих слів, а коли вони траплялися, Клим брав газету і зачитував з неї іноді цілі шматки. Так він і зараз зробив.

— «Імперіалісти розуміють, — читав уже Клим, — що після цього півріччя їхня справа буде безнадійна. Або тепер вони скористаються з нашого виснаження й переможуть єдину країну, або ми станемо переможцями не тільки в своїй країні, а й у всьому світі». — Він відклав газету. — Ми не закриваємо очей. Факт, що наше становище тяжке, але нам ніхто не допоможе, крім нас самих.

Сонце ясними кружалами перебігало по його руках і по паперах, які лежали на столі. Клим зітхнув: перед ним лежав наказ про негайну реорганізацію збройних сил. Український фронт як самостійний ліквідувався, партизанські загони вливалися в регулярні частини, які зводилися в 12-у і 14-у армії. На них покладалася оборона не тільки Донбасу, а всієї України — підступів до Москви. Решта військ перекидалася на інші фронти. Все це треба було робити під напосідливими атаками ворога. Червоноармійці слухали з міцно стиснутими устами: небезпека молодої республіки була їхньою небезпекою. Клим бачив — була б тільки зброя, а терпіння в них вистачить. Мабуть, так само думали про це й інші, і на постріли, що долітали з фронту, озирались з суворим виглядом, готові й собі взятися за зброю. Їм подобалась щирість, з якою говорив комісар, а він продовжував:

— Але це є останнє таке тяжке півріччя. І це я не вигадую, а кажу вам, як думає комуністична партія.

Закінчуючи свою промову, Клим зупинився ще на значенні для перемоги свідомої дисципліни і навів кілька прикладів самовідданості червоноармійців і, навпаки, негідної поведінки деяких партизанів з Калинівського загону, що влився в полк.

Клим не назвав прізвищ, але Гордій Байда розумів, що мова йде про Гараська та Ілька, і йому здавалося, що на нього дивляться сотні пар очей. Він низько опустив голову. Де подівся Ілько, що з ним сталося, він не знав, і батьківське серце, переживши гнів, уже боляче стискалось за синову долю. Гордій Байда відчував, хоч не знав ще в чому, і свою вину, що довів Ілька до біди. Важке зітхання, що розпирало йому груди, виривалось ривками, як здушеним стогін. Він не підвів голови, навіть помітивши біля ніг чиюсь тінь. У двох кроках від нього зупинилася Маруся. Вона щойно прийшла й, напевно, шукала місця, де присісти. До Марусі хтось підійшов, так показувала тінь, і заговорив, не звертаючи уваги на оратора. На них почали погукувати, але голос бубонів і далі. Гордій Байда почув своє прізвище.

— Якого? — спитала Маруся притишеним голосом.

— Я сказав, що товариш комісар прозивається у нас Байдою і ще є один Байда, так то вже його батько. Обох — каже…

Гордій Байда підвів голову. Біля Марусі стояв санітар Кривенець.

— Чого тобі?

— Ідіть до госпіталю. Вас там кличуть.

— Хто кличе? Лікар кличе, чи що?

— Отой, що перебіг від білих.

Гордій Байда за звичкою ловив відсутні вуса і машинально сукав пальцями: «Чи зна кого, чи, може, в партизанах де був?»