Без козиря (збірка)

Панч Петро

— Як не заб'є тебе гостра куля, то копитом замість кулі вб'є кобила…

З очей Туманова враз ніби спала полуда. Він немовби прокинувся від довгого безладного сну. Глибока долина, і зелений ліс, і Колосова гора, на які він увесь час дивився як на закам'янілу в мертвих формах позицію, раптом ожили, раптом обернулися в живу природу з теплим подихом тихого літнього вечора, з пахощами витолочених споловілих хлібів.

Сонце вже тихо клало гарячу свою голову на фіолетовий обрій, а по дорозі, збиваючи ніжний пил, бавились у горюдуба пухнаті вітерці. Під Тумановим ритмічно рипіло сідло, ніби на колінах лежав теплий кіт і задоволено вуркотав. Туманов розправив спину, обвів довкола зачарованим поглядом і шумно зітхнув. Пастушок усе ще співав на горі.

Телефоніст із кирпатим носом штовхнув свого приятеля, що підсвистував пастушкові, і сказав:

— А як ти думаєш, ото справді пастух?

— Ото? Тютька в тютьку пастух, — відповів його приятель, — отакий горластий і в мене.

— То, що в тебе, немає касательства, а це, може, і шпигун австріяцький. Вони тепер усім прикидаються.

— Ій-богу?

Останні слова телефоністів долетіли до вуха Туманова. Він підвів з глибокої долини свій зачарований погляд на Колосову гору, що на неї виперся боком густий ліс. В око впало на самому узліссі прив'яле зелене маскування. Із-за нього метушливо з'являлись і зникали чорні силуети. Туманов хотів уже оглянутися назад на пастушка, що все ще виводив свої рулади, як раптом між маскуванням на узліссі блиснув сніп вогню, за ним ніби струсилась під ногами земля, і різкий звук боляче ляснув у вухах. Ще хвилина — і такий же, але вже надтріснутий, вибух відгукнувся, як луна, десь над окопами за лісом. Згори з-під лісу долетіла команда — і новий сніп вогню осмалив маскування. І це раптове сяйво, що вирвалось на узліссі, враз знищило всі чари літнього вечора. Перед Тумановим знов лежала холодна, бездиханна, обплутана дротами, як тенетами, скам'яніла позиція. Він труснув головою, зігнув спину й пришпорив коня. По боках задріботів, б'ючись об сідло, ввесь асортимент його зброї і заглушив методичні вибухи, що вилітали із-за прив'яленого маскування на узліссі.

«Ілля Муромець», що десь блукав поза лісом, захлинаючись у тріскотні моторів, нарешті виплив над долиною і, пожираючи пропелером повітря, повернув у тил. Слідом за ним, ніби ховаючись за широку спину, як яструб, виринув другий аероплан. Він надлетів над узлісся, розвернувся над маскуванням, і з-під нього, як струмок слини, на землю повисла блискуча стрічка. За прив'ялим гіллям ущухла команда, але було вже пізно. Просто на блискучу стрічку, рвучи на зльоті вершини грабів і дубів, один по одному чотири снаряди брязнули на узліссі.

Снопи вогню, землі, гілля й шматків чогось безформного піднялися до неба, потім, розсипаючись, упали назад, і крізь хмари чорного диму виступила настовбурчена батарея. Чорні силуети людей, як товар, що на Колосовій горі збігав поперед пастушка, врозтіч покотилися по схилу, побігли по узліссю й розпачливо закричали в декілька голосів на самій батареї.

Аероплан зробив повне коло й плавко полетів за ліс, де тепер, у свою чергу, била, ніби у величезний барабан, батарея, а її луна з посвистом перелітала через зелену верховину і, сердито фуркаючи, рвалась під лісом на Колосовій горі.

Давно вже розбіглися з гори темні силуети, давно вже дві гармати з розхряпаними колесами в тузі похилилися набік, але стогін у присмерках літнього вечора все ще лунав по долині, перехоплювався на другий схил балки і вселяв у душі тих, що готувалися до завтрашнього бою, невимовну тугу й страх. І в тон до стогону, ніби бавлячись, все ще тяг своє «як не заб'є тебе гостра куля…» маленький пастушок, що гнав череду до сплюндрованого села.

— Не я тобі казав, що то тільки для блізіру пастух, — знову сказав до свого приятеля кирпатий телефоніст. — Ти воображаєш, що ото він без уніманія гнав товар побіля батареї? Ого! А телефону попід землею хіба не знаходили? Присів, як би по надобностях од природи, — і зразу: «Точка, тире, точка, тире… дер гер, тут батарея, шуц сюди!..» — і готово. Через таких, брате, найбільше й гине народу.

Його приятель здивувався:

— Таке мале й співа тютька в тютьку по-нашому, а дивись тобі, яке підозрітельне.

У лісі під зеленими віковічними наметами

грабів та розлогої ліщини давно вже смеркло. Світлячки, як очі голодних вовків, фосфоричними вогниками носилися по лісі й родили моторошний страх. Кожний кущ міг ховати за собою принишклого ворога, який, подібно до вовка, непомітно підстерігає, доки ти обернешся до нього спиною, щоб враз одним стрибком без жодного звуку прикінчити тебе або «за язика» потягти до полону. До окопів, правда, було ще далеко, але тепер, коли на братання виходило з обох боків більше, ніж у наступ, «заблудитися» для ворога поміж окопами було і зручно, і вигідно. Туманов насторожено озирався довкола і ввесь час ворушив острогами коня. Світлячки то стікалися докупи, то іскрами, немов гнані вітром, розліталися по темному оксамитові ночі. Густий віковічний ліс важкими шапками придавив усі звуки, що родила ніч, і тому чутно було лише монотонний і високий дзвін у вухах та час від часу знизу, над окопами, родились і вмирали дивовижні шуми, немов на морі у шторм ритмічно вилітали на берег оскаженілі хвилі і, загрібши під себе жорству, рінь і камінь, поспішно тікали назад. Поручик Туманов знав, що шугають у туманах над окопами звичайні постріли з рушниць і мінометів, а шум увесь час чогось зроджував думки про море. Десь у Криму люди, такі ж як і він, мають можливість зовсім не думати про небезпеку. Вони мають можливість сидіти над берегом під кипарисами й зачаровано вслухатись, як цокочуть довкола цикади, а лінькувата хвиля чавкає під каменем розпатлане жабуриння.

Образи випливали із темноти, перетворювались у картини і навіть у звук. Хвилі чавкали, хрустіли вже ніби під самими ногами. Навіть кінь захріп і раптом став.

Туманов вихопив потайний ліхтарик. Вдарило жовте світло. Пара світлячків перед конем позеленіла, припала до землі і, вишкіривши зуби, хутко шурхнула в кущі. У плямі світла біля пошарпаного граба лежав розтерзаний солдат, а на землі чорніла вогка пляма. За грабом у хаотичному безладді валялися зелені смереки. Під ними, мов вовча яма, чорніла свіжа вирва від снаряда.

Поручика Туманова охопив тяжкий сум. Вже згас і ліхтарик, а забитий солдат все ще стояв перед очима, вогка пляма червоніла, розливалась на всю Галичину і ніби застилала йому очі. Щось важке, розпираючи груди, почало підступати до горла. Він відчував, що полотніє, а волосся на голові береться дротом. Коні порскали насторожено все частіше: зрадливі вогники виникали то спереду, то з боків. Вони вже видавалися страшніші за кулі, за снаряди. Позаду їхав ординарець і щось мугикав собі під ніс, а небезпека загрожувала їм однакова. Туманов став сам собі огидним. Йому вже траплялося переживати страхи, хоч такого, як зараз, ще ніколи. А що буде з ним завтра? Невже це його остання ніч? І він покірно несе свою голову. Заради чого? А може, його настигне снаряд ще тут, у лісі? І знову огидний страх, як повінь, затопив його.

Безсилий оволодіти собою, Туманов нервувався ще більше. Чомусь згадався сич, навіть учувся стогін. Кінь насторожено хропнув і боязко позадкував. З-під куща блиснула пара зеленкуватих вогників і згасла. У Туманова мимоволі піднялася на голові шапка. Уже десь близько мав бути бліндаж. Обриваючи телефонні дроти, провалюючись у якісь ями, він погнав коня.

На центральному пункті в бліндажі під чотирма накатами, де відбувалися щоденні спостереження, сидів капітан Забачта над денним звітом. Він був, як завжди, спокійний, навіть підкреслено байдужий, і Туманова спитав ніби між іншим:

— Куди стріляли?

Туманов розгублено закліпав очима й відчув, як по обличчі розливається сором за тільки що пережитий страх.

«Ганчірка!» — подумав про себе, а Забачті відповів уже з вдаваним спокоєм:

— На самій стежці вирва, когось забило, а гаубичну батарею на узліссі вщент розтрощили.

— Ти телефоніста нашого не зустрічав?

Перед очима Туманова вималювався труп солдата біля граба.

— Може, це він?

Забачта через плече гукнув до телефоністів, які спали в кутку бліндажа: