Без козиря (збірка)
Шрифт:
На проході, затуливши рану кашкетом, стояв його приятель. Кров у нього текла по ліктях, але на обличчі відбивалося задоволення не менш, ніж у першого.
— Тепер на вакуацію й додому воювать, — закивав він і теж попросив води.
— Після крові в роті стало обсихать. А це батарея, мабуть, теж важка? Пудів на двісті чи більше?
— А три тищі не хочеш? — задоволено сказав Цацоха. — Тютька в тютьку, братики, три тищі. От ви скільки воювали і цілі були, а ця дістала і в окопі.
Солдати недовірливо переглянулись і ніби тільки тепер відчули свої рани, і по-дитячому скривили розписані червоними патьоками обличчя.
—
— Так! — продовжував викрикувати Туманов. — Перельоті Лівіше ноль, ноль п'ять!
А на ворожі окопи замість цих слів, як горох на жаровню, падали один побіля одного двадцятитрьохпудові снаряди й викручували свої «чортові гнізда». І там, де за годину ще красувалися чітко окресленими лініями ворожі траверси, бруствери, бійниці й самі окопи, тепер залишилась, як шашелем сточена, як чорною віспою побита, до нутра розвернута земля. Але, боячись, що з-під глини чи з-під похованих на дні вирв чи кулеметних гнізд може ще постати ворог, на те саме місце, обганяючи дванадцятидюймові гаубичні, мов роздратовані шершні, летіли також і одинадцятидюймові пушечні, а поперед них наввипередки сорокавосьмилінійні гаубичні, що обсипали, ніби градом, усю дільницю шрапнеллю, тридюймовки метушливо то дзьобали гранатами колючі дроти, то, ніби викинутими на смітник із печі головешками, чадили по всій дільниці хімічними снарядами. Лише сорокадвохлінійні далекобійні та п'ятдесятип'ятилінійні «кане» ніби не хотіли втручатися в цю не зовсім етичну забаву й нишпорили десь верстов на дванадцять по тилу, шукаючи ворожі штаби й мости.
Свердлячи розпечене повітря, снаряди били, стогнали й співали на різні голоси. Обкурену хмарами диму голубінь плюгавили, мов шахтаревим харкотинням, чорні оболонки шрапнелей, а під хмарами перекатом гуркотіли громи, виривалися блискавиці й сліпили нестерпуче літнє сонце.
Натруджений слух боляче тиснув Туманову на мозок, і він міг сприймати нові випали й розриви лише прихованими за скло очима. Час і логіка давно вже втратили свої конкретні форми, а на їх місце прийшло щось нове й неждане:
— Скоріше… Біжить солдат: вогонь! Скоріше, чорти!
— Пане поручику, аероплани свої… Постріл! Аеропланів два і три.
Ще з самого ранку на допомогу далекобійним батареям вилетів у супроводі «Нюпорів» «Ілля Муромець», і тепер, як кондор над рябцями, він кружляв поза Обринчевим лісом над ворожими головами.
Спрожога прибитий і приголомшений тисячами снарядів і десятками тисяч куль, ворог міг тільки мовчати. Жодного пострілу від Фердінандового Носа і до Диких Ланів не встигло вилетіти з його сторожких, таємничих і грізних бійниць. За десять хвилин вони були вже обернуті в груддя цегли, глини й піску. А коли тридюймові батареї, мов уїдливі оси, почали дзьобати по німецьких дротах, із-за Обринчевого лісу раптом почали вилітати такі ж тридюймові гранати і, зовсім спантеличені, теж накинулися на свої дроти, попадаючи по черзі то в одне, то в друге місце, де й без них були вже пороблені ворота.
— Здурів німець, — сказав Свир, заступивши на час поручика Туманова, — уже не розбирається, де чиї заграждєнія.
— Памороки, мабуть, забило, — відповів Цацоха, — у мене самого якесь недоумєніє, аж блювати хочеться.
Туманов, що сидів над розпочатою банкою консервів, якось насторожено поплямкав губами. Солодкий присмак заставив його упустити консерви.
—
Губи, вимазані в сало, плямкали, ніби в трусика, нарешті він схопився за протигаз і крикнув:
— Гази! Дзвони на батарею!
Телефоністи слідом за поручиком обернулися із людей в хоботоподібні примари й закричали над трубками:
— «Варшава», «Варшава»!.. Наблюдатєльний!
— «Голта», «Голта», «Голта»!.. Батарея, чорт!
Кнопки в обох апаратах клацали в гніздах, але зумери ніяких звуків не подавали.
— «Варшава»!
— «Голта»!..
Апарати й слухові трубки залишалися глухі.
Свир із Цацохою навели один на одного скляні очі й знову скажено накинулися на кнопки апаратів.
— Що? — помітивши непевні рухи, метнув у їхній бік своїм хоботом Туманов.
— Урвалось, от вам і що!
— А ви сидите? Ви хочете, щоб задушилась батарея? Ви що ж, навмисне?
На Туманову протигаз стрибав у такт його викрикам, аж доки Цацоха з форпосткою не вистрибнув до проходу.
— Це навмисне хтось рве, — сердито відповів Свир на викрики поручика. Вони не зробили на нього ніякого враження, і він продовжував із упертістю селянина бити по коліні телефонною трубкою, а після цього знову тицяти заскорузлим пальцем у чорну кнопку. — Бач, коли вибрали час. Теж із головою: путайте гази, мовляв, а ми тут постараємось.
Німецька батарея, що обслуговувала турків, продовжувала клювати свої дроти. Вона навіть не намагалася кинути далі хоч на тридцять кроків, щоб влучити в першу лінію руських окопів. За гумовою машкарою поручик Туманов нарешті спіймав за кінець ту здогадку, яка почала давити його мозок. Як артилерист, він не міг простити німецьким артилеристам такої неохайної стрільби. Але цього не може бути: навмисне по своїх?
Він глянув іще раз у віконце. Так. Німецькі снаряди рвалися на пробитих вирвах у їхніх же дротах. «Бити по своїх? Це можна було робити хіба навмисне. — І враз волосся заворушилося йому під кашкетом. — Невже це може бути?»
Після такої нищівної підготовки Туманов не припускав, щоб наступ закінчився невдачею, але постріли німців по своїх колючих дротах наводили на тривожні думки. Вони тепер не давали йому спокою. «Треба попередити піхоту», — нарешті вирішив він.
Пильніше приглядаючись до розривів, Туманов помітив, що частина німецьких снарядів не рветься, а лише шипить, як самовар, і випускає сизуватий дим.
Далекобійна батарея, що добивала десь ворожий штаб, раптом накинулася на Обринчеве узлісся. Вона зробила одну «очередь», і німці більше не допомагали руським у роботі над їхніми дротами.
Запльоване шрапнелями небо закрило сонце, і воно, непомітне й зайве, особливо там, де від смерті переховує лише темна ніч, сховалося за Дикі Лани.
Упоравшись із своїм завданням, важкі гармати поволі перестали бухикати наскрізь пропеченими горлами. Лише тридюймовки, немов розлютована збреха цуценят, все ще цявкали, випльовуючи в чорне небо то гранати, то кучеряві шрапнелі. Але після того реву, посвисту й лязгу, яким сотні гармат приголомшили день, постріли тридюймовок видавалися тепер не більшими за дзижчання мух, що б'ються в сутінках об сірі шибки вікон. І щось подібне до в'їдливих мух почало настирливо дзижчати в голові поручика Туманова. Він давно вже облишив бінокль і, не знаючи, куди дівати себе, тинявся по ходу сполучення біля бліндажа.