Без козиря (збірка)
Шрифт:
— А що землю панську розібрали?
— Для того ми й воюємо з денікінцями, щоб її назад не заграбастали. Земля народові належить, і шахти народові. Так же, діду?
— Та хто ж усе обходжає, як не ми! Так, значить, тримати землю?
— Тримайте, діду. А пани своє вже оджили.
— Спасибі вам. Мені так і партизан ваш казав. Не буде їм життя, панам!
Залишившись сам, Байда подумав: «Не одному мені не спиться при місяці на нашій Україні. Добре, хоч співають солов'ї».
На нараду зійшлися серед вигону. Байда не став пояснювати обстановки, вона й так була для всіх зрозуміла: загін попав в оточення.
— Лісконіг сказав, що денікінці вирушать не раніше як проти понеділка, значить, треба чекати їх проти неділі. Виходить — розкурювати немає часу. Завтра вдосвіта ми мусимо будь-що пробитись до своїх. Але червоних командирів треба попередити ще до ранку. Гнате, тепер доведеться тобі йти. У нас печаток немає, а в тебе є партєйний квиток.
Гнат Убогий засопів, щось хотів сказати — й не наважувався.
— Їхати треба зараз, і не їхати, а скакати.
— Може б, Омелян або Гриць поїхали, — нарешті промимрив Убогий.
— А ти що, боїшся?
— Чого мені боятись?
— Хто тебе за вояку пощитає?
— Я тобі, Гордію, правду скажу. Не подобається мені твоя балачка з Лісконогом. Ти вже норовиш самотужки вирішувати, а спитають і з мене… А з Лісконогом — хто тебе знає, що ти справді думаєш. Воно треба все брати до уваги.
Коли б було видніше надворі, Убогий би побачив, як Байда зблід.
— Я не про себе дбаю, — продовжував Гнат Убогий.
— Чого ж ти зразу не пристрелив мене? — спитав здушеним голосом Байда. — Ти спиш зі мною, посміхаєшся і не довіряєш? Стріляй зараз! — Байда розірвав на сорочці комір. — Я ж гадюка, ужалити можу! Стріляйте!
Гриць Духота схопив його за руку:
— Товаришу Байда, ану тихо! Комуніст мусить казати все, що думає. А що товариш Убогий дурниці думає, то це факт. Добре, що сказав. Я вже чув про Лісконога. Чого ж ти, Гнате, не взяв усього до уваги, а розвісив вуха, як він баляси точив? Товаришу Байда, Лісконіг саме й хотів, щоб ми перегризлись. Народ настановив тебе — приказуй, а наше діло — виконувати! Ясно, що треба йти на з'єднання, люди й там потрібні! А ти, Гнате, хоч і старший за мене, а скажу тобі по щирості: юренду мелеш.
— Та ще й яку, — озвався Омелян. — Хочете, я піду до червоних? Але все одно Гнат мусить отут зараз визнати, що надаремно обмовив чоловіка.
Гнат Убогий стояв з опущеною головою, Байда так само не підводив голови, тільки час від часу крутив нею, ніби щоб струсити сльозу, потім почав відстібувати планшетку, в якій рябіла карта.
— Командуйте! Раз так, я не маю права…
— Чекай! Гнате, ти чуєш, що ми кажемо?
Гнат підвів голову:
— Хіба я сам не розумію, що зобидив чоловіка, а хотів тільки порадитись, щоб йому було легше. Людина не машина, може, думаю, й справді стомився? В літах же, а ти вже в пляшку. Ну, посперечайся. Я й потилишник стерплю, коли неправий. Розтривожив мене проклятий Лісконіг, так я що ж, мушу мовчати, таїти про себе різні такі думки? Ми ж в одному вибої посивіли разом…
— Може, я того й розсердився, що ти правду сказав про мій характер. — Байда і собі підвів голову. — А про Лісконога сам чую свою правду. Уже б давно міг перейти греблю, значить, сидить, стерво, чекає.
За півгодини по тому Гнат Убогий їхав вже возом у бік станції Микитівки. В чоботі він віз коротенького листа до комісара тієї частини, до якої найперше приб'ється. В листі Байда указував, куди він буде пробиватись зі своїм загоном, і просив зробити вдосвіта демонстрацію на флангах, а посередині навіть податись трохи назад. Під листом він поставив свій підпис — «Го Бай». Іншого ствердження своїх документів калинівські партизани не мали.
Загін від'їхав по дорозі на схід кілометрів два, коли Байду наздогнав Свирид:
— Пішов той, що з обротькою, товаришу командире.
— Коли пішов?
— Як уже зовсім стихло на селі. Ще й на греблі все прислухався, куди поїхав загін.
— Чуєш, Грицю?
— Чую.
— Тепер можна звертати.
Першою ж польовою дорогою загін погнав на північ. Позаду, майже одночасно, в двох місцях зажевріло небо, потім стало видно й вогонь. Це горіли мости на річці, які наказав спалити Байда. Тепер не менше як на два дні денікінські резерви були відрізані від фронту.
Щойно стало сіріти, Гордій Байда їхав уже до вітряка, який махав крилами на пагорку за селом. Захоплений в дорозі солдат розповів, що попереду, за два кілометри біля хутора, лежить у житі рота піхоти, дві інші — в сусідніх селах, а ще одна — в резерві. Крім розвідки, більше ніякої кінноти нема, але має прибути осетинський полк.
Партизани розсипалися по городах і житах і з нетерпінням чекали першого пострілу, що його мусив подати Байда з вітряка як сигнал для наступу, але першими мають розпочати бій на флангах червоні. Так просив у листі Байда.
Від думки про скоре з'єднання з Червоною армією партизани хвилювались і помітно підтягались. Ще більше хвилювався сам Байда, в нього навіть тремтіли пальці, коли крутив цигарку, але у Байди була й інша причина. В дорозі загін перестрів Микиту безногого, який повертався з розвідки і привіз від командування Червоної армії наказ Байді пробиватися з партизанами на з'єднання. Наостанку Микита, хитро підморгнувши на гурт, сказав:
— А тобі, товаришу Байда, поклін приніс. От такий! — і він розвів широко руками.
— Від кого?
— Од білого лиця до сирої землі.
— Командир кланяється, чи що? — Байда вже починав дратуватись з Микитиної гри, але серце чомусь тьохнуло соловейком. — Хіба він знає мене?
— Знає, Гордію. А вже мене ублажав, як царського посла.
— Значить, про Калинівський загін там доброї думки!
— Атож. «Ти, — каже, — Микито, скажи старому, нехай побереже себе, а я тут і за нього». Товариш комісар полку Клим тобі кланявся. Навіть поцілувати просив. Чув такого? — і потягся вже з губами до Байди, але той крутнув головою і, щоб не бачили його збентеження, відвернувся від людей.