Без козиря (збірка)
Шрифт:
— Бойовий у тебе син, товаришу Байда, — уже серйозно сказав Микита. — Нащо вже я був герой, чотири «Георгії» мав, а проти товариша Клима куди мені.
Хвилювався Байда ще й від бажання провести цю операцію так, щоб і син пишався батьком. «Він же буде стежити за боєм і, може, теж уже там їде до якогось вітряка. А що, як Гнат Убогий не встиг ще добратися, а може, не пощастить йому й зовсім перебратися через фронт? — подумав Байда й відчув, як йому аж похололо тіло. — Тоді партизанам вірна смерть».
Ще раніше до вітряка поскакало двоє розвідників. Байда бачив, як
Виявилось, що розвідники на вітряку наткнулись несподівано на кулемет. За ним сидів лише один солдат і, доки вони придивлялися в темноті, успів стрельнути в них, але ні в кого не влучив і тепер лежав зв'язаний під поставом. Саме проти партизанів і був виставлений цей кулемет, і, може, тому полонений солдат тепер гірко посміхався. Але Байді було зараз не до нього. Партизани знали, що перший постріл буде сигналом до наступу. Байда хутко оглянув перед собою поле.
По городах, по житах сірі крапки вже бігли вперед, але жодного пострілу з боку червоних не було ще чути, хоч на сході вже зайнялась зоря. Проти неї, як стовпчик на скіпці, чорнів силует кулеметника Люй Лі.
До млина під'їхав возом якийсь селянин з мішками зерна, але, помітивши військових коней, почав повертати назад. Враз на хуторі затріщали постріли, кулі засвистіли довкола вітряка, і селянин, кинувши воза, югнув під вітряк. Застукотів кулемет Люй Лі, замиготіли вогники від пострілів, і Байда закричав:
— Не випускай їх з хутора! Заходь, заходь від верби. Грицю! От добре пішли… Горніть, горніть докупи!.. Омелян одстає, от капосний. Молодці, закупорили хутір, а до Омеляна я сам поскакаю.
Байда вже зійшов на землю, коли в небі заревів снаряд і слідом розлігся вибух за млином. Осколки градом заторохтіли по шалівці.
— Куди ж ти б'єш, собачий сину? — посварився Байда кулаком, але від радості засміявся. — Тікайте, хлопці, бо це червоні приціляються!
Кроків за двадцять чорніла яма, і вони вскочили в неї. Байдин кінь, певне поранений, уже лежав на землі, коні розвідників відбігли далеко в поле і паслися у вівсі. Дядьків кінь стояв головою до воза і злякано щулив вуха. Селянин страшними очима дивився крізь колоди зрубу і не наважувався виткнути голову.
Із ями теж було видно добре і хутір, і за ним поле, а далі села, зайняті червоними. Нарешті далеко на флангах почулась густа стрілянина — там теж розпочався бій. Байда широко перехрестився і скоса зирнув на розвідників.
— Не в Богові справа, другого знаку ще немає, щоб я радість міг припечатать. — І гукнув на весь голос: — Горніть, горніть їх, хлопці, уже виручають нас! Тепер амба царенятам.
Другий снаряд не долетів до млина. Кінь вирвав з гужа одну голоблю, але віжки не пускали його втекти, і він дрижав, як на морозі.
— А третій буде в саму точку. Коня вирви, чортів дядьку!
Під селом показалось троє вершників, які скакали на хутір, припавши до грив. У руках їх виблискували шаблі. По одягу Байда
— Хлопці, кулемет! — крикнув Байда, скочив на дядькового коня, обірвав віжки й щодуху поскакав навперейми вершникам.
— Китай, оглядайся! — Але Люй Лі, певне, не чув його, бо й разу не оглянувся. — А куди то ви, чортові песиголовці, націлились!
Вершники продовжували скакати, не звертаючи уваги на крик, гадаючи, мабуть, що репетував розгніваний господар бакші, яку вони толочили. В одному гужеві все ще трималася поламана голобля. Вона била коня по ногах і заважала йому бігти. Байда висмикнув голоблю і, як кайлом, длубонув крайнього вершника. Кінь відбіг, а вершник тільки ойкнув і впав на межник. Другий обернув свого коня і, щось викрикнувши, налетів на Байду з потилиці. «Осетинці!» — майнуло в голові Байди, він інстинктивно штрикнув голоблею назад і влучив вершникові просто межи очі. Вершник несамовито заверещав, затуляючи руками очі, але занесений клинок уже опустився на голову Байді, і він відчув, як його полоснуло по щоці, мов ножем. Засліплений вершник безпорадно закрутився по полю. У Байди кров заюшила по бороді. Він помацав вилиці, викривив щелепи — була тільки розсічена шкіра. Тим часом третій вершник продовжував скакати до кулеметника. Байда не міг його наздогнати і вихопив маузера, але вершник уже захитався на сідлі і безсило впав коневі на гриву, підстрелений кулеметом із вітряка.
Байда, пересівши на його коня, поскакав до хутора, звідти біг уже йому на допомогу Василь Моренко, Люй Лі котив свій кулемет униз. По пострілах і димках видно було, що денікінці відступали, а там на них чекала пастка. Василь Моренко щось вигукував і вимахував руками так, ніби скликав людей, а наблизившись, широко відкрив очі.
— Чого ж ви самі, я ж біг… Вам голову розрубали?
— Скакай на село, обоз негайно сюди! Та заслону щоб виставили: осетинці йдуть!
— Дулю вони тепер нас візьмуть! — збуджено вигукнув Моренко. — Я вже перегукувався з червоноармійцями. Дайте я вас перев'яжу.
— Потім, потім!
Байда знову погнав коня. Все йшло не так, як планувалось.
На хутір привели вже кількох полонених.
— Де ж ваші офіцери? — запитав Байда.
Полонені боязко підвели голови, але ніхто не відповів.
Він узяв одного за плече, і той аж присів, скривившись од болю.
— Тебе питаю! Утле яке.
Полонений з обличчя мало скидався на простого солдата. Кривлячи тонкі губи, він враз наїжачився:
— Я за себе відповідаю!
— Бач, яка віра панська, а наша — один за всіх і всі за одного… Женіть цих царенят за цепом. Треба кінчать!
Прибігла Маруся з санітарною сумкою і сплеснула руками: шабля розсікла щоку аж на палець.
— Поранені є? — запитав Байда.
— Оце з вами буде четверо.
— Я по особому списку. Тяжко?
— Видужають! Я вам рану йодом заллю, тільки щоб не вдарили.
Доки Маруся перев'язувала Байду, стрілянина на бойовищі почала стихати, він вирвав кінець бинта.