Без козиря (збірка)
Шрифт:
Гордій Байда, надумавши перехитрити білих, ще раз порадився з Грицем Духотою і з учителем, у якого виявились неабиякі стратегічні здібності. З частиною партизанів Безуглий заходив тепер з півдня. Вони мали напасти на провіантський склад і цейхгауз. На кінну розвідку покладалось обдурити піхотний полк. Решту партизанів Гордій Байда вів у розташування батареї в самий центр села. Коня свого він залишив біля підвід, а сам з карабіном, повішеним на шиї упоперек грудей, ступав широко попереду. Поруч спотикався Ілько. Байда взяв його за руку:
— Чого ти дрижиш?
— То я змерз, — відказав захриплим голосом Ілько.
— Дивися за товаришем, а товариш за тобою, тоді в чоловіка четверо
— Я й так не боюсь.
— От і молодчина! — В голосі Байди почувалися нотки гордощів, що тепер і з другого сина вийде справжній червоногвардієць. Колись, розмовляючи з Мостовим про Ворошилова з луганського заводу, що тепер командував цілою Донецькою армією, він подумав про себе: «А що, якби взяти синів за руки, привести до Ворошилова й сказати: „Дивися, товаришу Ворошилов, яких я тобі викохав червоних гвардійців, тепер доводь їх до точки“». Його мрія зараз оберталась на дійсність. Він був певний, що про старшого уже й у Москві чули. Незабаром почують і про молодшого, — і ще раз прошепотів до Ілька: — Смерті треба сміливо дивитися у вічі.
Попереду, серед темної ночі, ніби вихопився осяяний клубок і розтанув. Байда подав знак, і всі припали до землі. Ілько теж упав і біля вуха почув батьків шепіт:
— Лізь за мною!
Вони, затаївши подих, плазом почали скрадатися в тому напрямі, де ніби прохопилося світло від захованого вогню. Поруч з ними повз Гарасько, потім його не стало, а повз уже ніби Микита, а може, Омелян. Звиклі рачкувати у вибоях, вони робили це легко, спритно і хутко. Потім раптом кущ, на який вони простували, засвітився всередині. Тоді всі побачили солдатів, які схилилися над сірником, обступаючи собою вогник і від вітру, і від чужого ока.
Це був найзручніший момент.
Байда звівся з землі і, мов ведмідь на мисливця, розставивши руки, безшумно посунув на купу солдатів. За ним зірвалася решта. Микита рифою на дерев'янці стукнув об цеглину і сторожа враз скинулась, але Гордій Байда всією своєю вагою уже обрушився на неї. Ілько з розгону об когось ударився, потім почув, як хтось перестрибнув через нього і клацнув затвором. Він покотився по землі і вчепився в чобіт. Поруч упав солдат, а Ілька по спині боляче стукнула гвинтівка і теж упала на землю. На солдата, мов рябець, налетів Микита і почав товкти його по голові своєю дерев'янкою. Солдат закричав. Він своїм криком ніби дозволив порушити тишу й іншим. Тепер уже викрикували, сопіли й харчали в різних місцях. Ілько схопився й побіг до купи, в якій вовтузилося декілька чоловік. Хтось, намагаючись вивернутися, сопів, мов ковальський міх, верхні падали з купи на землю й знову насідали на спіднього. Вони плутались у шинелях. У Ілька в руках була гвинтівка. Забувши про багнет, він обернув її прикладом вперед і почав ним гамселити верхніх по головах.
— А так їх, так! — почув він батьків голос. — А цих я й сам! — І, вивернувшися зісподу, Байда схопив за горлянку ближчого. — Здорові, іроди!
Застава була зайнята без пострілу. Тепер партизани можуть упасти білим як сніг на голову.
Гордій Байда поділив усіх партизанів на два загони. Забравши з собою чоловік сорок, він швидким кроком повів їх за собою. Слідом за ним тягли кулемет. Ілько, все ще схвильований від щойно пережитої боротьби, намагався триматися батька. Показалися перші хатки. Де-не-де в них блимали підсліпуваті каганці.
Загін, скрадаючись поміж хатками, поміж парканами, темними завулками втягався в село. На вулицях не видно було жодної душі. Обивателі, налякані наказом, що «…кожен громадянин, який вийде на вулицю, буде заарештований», ховалися за щільно зачиненими віконницями. Всім було відомо, що після арешту живим ще ніхто не залишався.
Що ближче до центру, то довшою черідкою розтягалися партизани. Потім вуличка розвернулася, напевно, в широкий майдан. Посередині горіло вогнище, й біля нього топтався вартовий. Рожеве світло від вогню освітлювало якісь металеві козирки, з них висувались довгі труби, поруч стояли важкі скрині на колесах. Помітивши поставлені на орчики дишла, Ілько догадався, що це була батарея. Партизани обходили її, крадучись попід крамницями з обох боків. До майдану, мабуть, прилягала бруківка. По ній деренчав військовий віз. У хвості черідки хтось голосно заговорив, напевно, партизани зіткнулися з солдатами. Гордій Байда, зачувши балачку, враз вихопив ручну гранату і, крикнувши на все горло «ура!», шпурнув її до батареї. В ту ж хвилину «ура!» розтяло нічну тишу до самого кінця села, а за ним вогняними стовпами в небо, потрясаючи громом ніч, вибухнули гранати і ніби розрізали село надвоє.
— Кулемет, кулемет сюди! — кричав попереду Байда.
— Та, та, моя стріляє, — пролепетав Люй Лі.
Перед Ільковим носом заторохтіли коліщата по камінцях, а за хвилину кулемет уже захлинався на бруківці. На освітленому гранатами майдані Ілько побачив, як оглушений вартовий, здутий вибухами, метнувся кудись за батарею. Партизани не переставали кричати «ура!». Схопившись тепер за гвинтівки, вони вже наповнили тишу тріскотнею пострілів.
У вікнах довкола майдану замиготіли каганці, на дворах, панічно вигукуючи, заметушилися солдати, декілька вже вихопилося на майдані і, стріляючи навмання, бігли, самі, мабуть, не знаючи куди. Хтось, напевне, вже зустрівся з кулею і стогнав. Байда знову вихопив гранату, і вона роздерла темряву серед гармат, де вже злякано хропли коні. Стрілянина збільшувалась. Вона знялась уже і в інших кінцях села.
Під кулями на батареї стояв лемент і панічний крик. Втягнутий у завулок кулемет тепер поливав вогнем темний майдан, на якому гриміли вже залізними стельвагами, намагаючись вихопити батарею в більш безпечне місце. Нараз по вулиці, яка перетинала завулок, заклацали підкови, і Байда не встиг обернутися, як просто на нього вихопився кінний загін. Мабуть, на хвилину припустивши, що це своя розвідка, Гордій Байда навіть голосно запитав: «Василь?» Але у відповідь вершник закричав щось зовсім незрозуміле. В ту ж хвилину просто коням під ноги полетіла граната.
Ілько побачив, як на розі вузького завулка коні, збиті в купу, збилися над стовпом вогню і, гублячи вершників, шарахнули назад. Вслід їм Люй Лі навів кулемет.
Коли темні вулиці сповнилися панічним криком, безладними командами і такими ж пострілами, кінським тупотом і гуркотом коліс, партизани враз припинили вогонь і знову, скрадаючись під парканами, рушили назад, а на майдан уже наступала окремими командами піхота білих. З другого кінця свої ж зустрічали її вогнем. По головній вулиці, грюкаючи щитами й колесами, тікала батарея. Ілько вже не розбирав дороги, він тільки знав, що треба бігти в бік заводу. Перед очима раз по раз миготіли спалахи від пострілів. При світлі одного з таких спалахів десь під хатою він несподівано пізнав Гараська. Через плече в нього висіли чоботи, хоч сам він був озутий, у руках теж було якесь шмаття.
— Гараську, чого ти тут? Де наші?
Гарасько залишався в другому загоні, який мав бути десь в іншому місці.
— Мабуть, усіх перебили!
— Біжи за нами!
— Біжи, коли тобі хочеться. Дурний би я був, тепер саме лахва. Ось, диви! — Він почав розгортати перед Ільком купу шмаття, в якому щось бряжчало. Ілько, помітивши, що вже відстав від своїх, переполошився, але кортіло й подивитися. Він нетерпляче затупцяв на місці.
— Покажи. Гаманець? З грішми?