Безсоння
Шрифт:
Але він бачив, як усе відбулося, а Луїза відчула, як Білл розкладався зсередини. І це навело Ральфа на думку про саван, що огорнув Громадський центр, і про те, що станеться, якщо вони не зупинять виступ Сьюзен Дей.
Він пішов до ліфта, але Луїза потягнула його назад. Вона заворожено дивилася на екран телевізора.
— …відчують величезне полегшення, коли виступ захисниці права на аборт Сьюзен Дей стане історією, — говорила Лізетт Бенсон, — але так вважає не тільки поліція. Очевидно, як захисники життя, так і прихильники вибору відчувають, що вони на грані конфлікту. А зараз репортаж Джона Кіркленда в живому ефірі з Громадського центру Деррі. Джоне?
Блідий похмурий чоловік, що стояв поруч із Кірклендом, виявився Деном Далтоном. На сорочці його виднівся значок, де в червоному перекресленому колі було зображено скальпель, націлений на дитину, що згорнулася клубочком. Ральф побачив півдюжини поліцейських машин і два новеньких фургони, один з емблемою Ен-Бі-Сі. По газону йшли двоє поліцейських із собаками — бладгаундом і німецьким шефердом — на повідку.
— Привіт, Лізетт, я веду репортаж із Громадського центру. Загальний настрій можна охарактеризувати як схвильованість і рішучість. Поряд зі мною Ден Далтон, президент організації «Друзі життя», яка так затято протестує проти виступу міс Дей. Пане Далтоне, ви згодні з характеристикою ситуації?
— Що в повітрі витають занепокоєння й рішучість? — запитав Далтон. — Так, можна сказати й так. Ми занепокоєні, що зусилля Сьюзен Дей, найкривавішої злочинниці країни, можуть мати успіх, бо це спричиниться до щоденного вбивства дванадцяти-чотирнадцяти безпомічних ненароджених дітей лише тут, у Деррі.
— Але, пане Далтоне…
— І ми, — обірвав його Далтон, — рішуче налаштовані довести всім, що ми не нацисти, заколисані балаканиною гівняних політиків.
— Пане Далтоне…
— Ми також хочемо довести всім, що дехто з нас спроможний постояти за свої переконання й виконати священний обов’язок, який люблячий Господь поклав на…
— Пане Далтоне, «Друзі життя» планують акти насильства?
Запитання змусило Дена замовкнути, стираючи законсервовану жвавість з його обличчя, і Ральф помітив разючу річ: злість і агресивність покликані були приховати той факт, що Далтон наляканий до смерті.
— Насильство? — вичавив із себе Ден, обронивши це слово акуратно, начебто воно могло поранити йому рота. — Ні. «Друзі життя» відкидають навіть думку про те, що неправедним учинком можна досягти чогось праведного. Ми плануємо провести масову демонстрацію — до нашої боротьби приєднаються захисники життя з Оґасти, Портленда, Портсмута, навіть із Бостона, — але насильства не буде.
— А як щодо Еда Діпно? Ви можете говорити і від його імені?
Губи Далтона, і так стиснуті на нитку, тепер, здавалося, зовсім зникли.
— Пан Діпно більше не має жодного відношення до «Друзів життя», — мовив він, і Ральф уловив у тоні мовця страх і гнів. — Як і Френк Фелтон, Сандра Мак-Кі й Чарльз Пікерінґ, якщо вас це цікавить.
Погляд Джона Кіркленда в об’єктиві камери був короткий, але красномовний. Він свідчив про те, що, на його думку, Ден Далтон геть здурів.
— Ви хочете сказати, що Ед Діпно й інші особи — вибачте, але мені про них нічого не відомо — організували власну групу, яка виступає проти абортів? Щось на кшталт філії?
— Ми не проти абортів, ми за життя! — вигукнув Далтон. — А це велика різниця, жаль, що репортери плутають ці поняття!
— Виходить, вам не відомо, де зараз Ед Діпно і що він планує?
— Я не знаю, де він, і мене це не цікавить, як не цікавлять… філіальники.
«Однак ти боїшся, — подумав Ральф. — І якщо такий самовпевнений вилупок, як ти, боїться, то я просто нажаханий».
Далтон пішов геть. Кіркленд, мабуть, вирішивши, що ще не все вичавив з нього, рушив слідом за Деном, розмотуючи на ходу шнур мікрофону.
— Але хіба не правда, пане Далтоне, що, поки Ед Діпно був членом вашої організації, саме він спровокував кілька протестів з елементами насильства, включаючи витівку з ляльками, наповненими штучною кров’ю?
— Ви все про те ж? — запитав Ден Далтон. — Я помолюся за вас, мій друже. — І пішов геть.
Кіркленд здивовано подивився йому вслід, потім повернувся до камери:
— Ми намагалися зв’язатися з представником протилежної сторони — Ґретхен Тіллбері, яка доклала стільки зусиль, щоб тут, у Громадському центрі Деррі, сьогодні відбувся виступ Сьюзен Дей, — але не змогли її знайти. Ми чули, що міс Тіллбері зараз у Гай-Рідж, притулку для жінок, яким володіє й управляє Центр допомоги жінкам. Очевидно, вона та її асистенти готуються гідно провести те, що, на їхню думку, виллється в мирну демонстрацію й виступ сьогодні ввечері.
Ральф глянув на Луїзу й мовив:
— Принаймні, тепер ми знаємо, куди їхати.
На екрані телевізора з’явилася Лізетт Бенсон:
— Джоне, чи є реальна загроза насильства?
І знову Кіркленд, що зупинився перед низкою поліцейських машин. У руках він тримав білий паперовий прямокутник з надрукованим текстом.
— Служба безпеки виявила сотні таких карток, розкиданих по газону перед Громадським центром. Один із охоронців стверджує, що бачив автомобіль, з якого кидали картки, — «кадилак» моделі шістдесятих, коричневий чи чорний. На ньому не було номерних знаків, але на задньому бампері був напис: «АБОРТ — ЦЕ ВБИВСТВО, А НЕ ВИБІР».
І знову студія, і Лізетт Бенсон, надзвичайно зацікавлена:
— І це написано на тих картках, Джоне?
Кіркленд:
— Ти б назвала це загадкою. — Він глянув на картку. — «Якби у вашому пістолеті було всього дві кулі й ви опинилися в одній кімнаті з Гітлером, Сталіним і лікарем, що робить аборти, як би ви вчинили?» — Кіркленд подивився в камеру й сказав: — Відповідь надрукована на звороті: «Всадив би обидві кулі в того лікаря».
— Джон Кіркленд, репортаж із Громадського центру Деррі.
— Я вмираю з голоду, — повідомила Луїза, коли Ральф обережно виводив «олдсмобіль» зі стоянки. — Навіть якщо я й перебільшую, то не дуже.
— Я теж хочу їсти, — відповів Ральф. — Цілком природно, якщо врахувати, що ми не їли від вівторка. По дорозі в Гай-Рідж обов’язково заїдемо в кафе.
— А часу в нас вистачить?
— Іще б пак. Адже перемогу здобуває ситий.
— Можливо, та я не почуваю себе надто войовничою. А ти знаєш, де…
— Помовч секунду, Луїзо.