Безсоння
Шрифт:
— Не продовжуй, — Луїзу пересмикнуло.
— Мені ця тема не більш приємна, ніж тобі, — зауважив Ральф. — Але я змушений говорити хоча б тому, що двоє типів увесь час намагалися відволікти нас від неї. Розумієш, до чого я тебе підводжу? Мусиш розуміти. Великі трагедії завжди були частиною Випадковості; то що ж змінилося тепер?
— Не знаю, — похитала головою Луїза, — але для них було дуже важливо тримати нас подалі.
Ральф ствердно кивнув. Він відчував, як кофеїн розігріває його кров, поколює в пальцях.
— Упевнений. А тепер згадай нашу розмову на лікарняному даху. Чи чула ти коли-небудь, щоб два чоловіки пояснювали настільки багато, так і не пояснивши нічого?
— Не зрозуміла, — відповіла Луїза, але обличчя її свідчило про інше: вона не хотіла розуміти, про що він говорить.
— Мої слова стосуються головної ідеї: можливо, вони не можуть брехати. Припустимо, це так. Якщо людина володіє певною інформацією, але не хоче нею ділитися, а на неправду нездатна, що їй залишається робити?
— Постійно ухилятися від небезпечної зони, — сказала Луїза, — або зон.
— Правильно. А хіба не так чинили вони?
— Добре, — погодилася Луїза. — Вони вели на манівці, але мені здавалося, що в розмові лідируєш ти, Ральфе. Мене вражали твої запитання. Я, наприклад, просто намагалася переконати себе, що все відбувається насправді.
— Звичайно, запитання я ставив, і багато, але… — Ральф замовк, не знаючи, як точніше передати думку, що крутилася в його голові, концепцію одночасно складну й по-дитячому наївну. Він зробив ще одну спробу викликати внутрішній спалах, щоб перейти на інший рівень, знаючи, що коли він зможе досягти її думок, то покаже їй кристально чисту й точну картину. Але нічого не вийшло, і Ральф розчаровано забарабанив пальцями по скатертині.
— Я був так само зачарований, як і ти, — нарешті заговорив він. — Якщо мій подив і виливався в питання, то лише тому, що чоловіки — принаймні, мого покоління — привчені не опускатися до охів і ахів. Це привілей жінок, які вибирають матеріал для оббивки меблів.
— Ах ти, дискримінатор, — посміхнулася Луїза, але Ральф не зміг відповісти їй тим же. Він згадав Барбі Річардс. Якби до неї підійшов Ральф, вона, найімовірніше, натиснула б потайну кнопку, але Луїзі вона дозволила підійти лише тому, що та теж жінка.
— Так, — спокійно вимовив Ральф. — Я такий, старомодний, через що іноді й проколююся.
— Ральфе, я не хотіла…
— Я все знаю. Я лише намагаюся пояснити, що я й сам був вражений… Збитий з пантелику… Не менше за тебе. Тому й ставив запитання, а що в підсумку? Хіба це були хороші питання? Корисні!
— Гадаю, ні.
— Можливо, почав я не так і погано. Наскільки я пам’ятаю, перше питання, коли ми вибралися на дах, стосувалося того, хто вони й чого хочуть. Звичайно, вони постаралися напустити філософського туману, але можу посперечатися, що я все-таки змусив їх попотіти. Потім нам розтлумачили основи розуміння Визначеності й Випадковості — дивина, але вона не має жодного відношення до нашої поїздки в Гай-Рідж до Ґретхен Тіллбері й скасування виступу Сьюзен Дей. Чорт забирай, краще б вони самі розповіли нам дорогу, а не змусили звертатися за допомогою до племінниці Сімони, хоч час заощадили б.
На обличчі Луїзи з’явилося збентеження:
— І справді.
— До того ж під час нашої розмови час летів так швидко, як буває при піднятті на кілька рівнів. Вони теж спостерігали за його польотом, повір. Вони розрахували цю сцену таким чином, щоб коли ми довідаємося те, що нам необхідно знати, у нас не залишиться часу на питання, на які їм не хотілося відповідати. Гадаю, вони хотіли вселити нам думку, що ми діємо в інтересах суспільства, що мова йде лише про порятунок багатьох життів, але вони не могли сказати цього прямо, тому що…
— Тому що це неправда, а вони, можливо, не можуть брехати.
— Абсолютно правильно.
— Отже, чого ж вони хотіли насправді, Ральфе?
Він похитав головою:
— Не маю ані найменшого уявлення, Луїзо. Навіть натяку.
Вона допила каву, акуратно поставила чашку на блюдце, якусь мить вивчала подушечки своїх пальців, потім глянула на Ральфа. І знову Ральф був уражений її красою — фактично вибитий з колії.
— Вони були такі хороші. Вони й зараз хороші. Я відчуваю це дуже виразно. А ти?
— І я, — неохоче зізнався Ральф. Звичайно, він це відчував. Ці двоє лікарів були всім тим, чим не був Атропос.
— І ти однаково постараєшся зупинити Еда. Адже так?
— Так.
— Тоді відкинь усе інше, — спокійно вимовила Луїза, відповідаючи на погляд його блакитних очей поглядом своїх темних. — Подібні роздвоєння лише засмічують твій розум, Ральфе.
Він погодився, але й далі сумнівався у своїй здатності ось так узяти й відпустити на волю всі ці думки. Можливо, варто дожити до сімдесяти, щоб зрозуміти, наскільки важко боротися з прищепленими в дитинстві поглядами. Він був чоловіком, чиє навчання тому, як бути чоловіком, почалося задовго до приходу до влади Адольфа Гітлера, і він досі був бранцем покоління, що слухало по радіо спів Г.В. Кальтенборна й «Ендрюс Сістерс» — покоління чоловіків, що вірять у «коктейль із місячного сяйва». Подібне виховання майже начисто заперечувало такі милі питання морального плану, як, наприклад, хто працює на благо, а хто на шкоду. Найголовнішим було не принизитись. І нікому не дозволяти водити себе за носа.
«Невже! — холодно поцікавилася в його голові Керолайн. — Чудово. Але дозволь мені першій відкрити тобі маленький секрет, Ральфе: це цілковита дурня. Ще задовго до зникнення Ґлена Міллера за овидом [46] подібні речі вважалися нісенітницею і залишаються нею донині. Думка, що чоловік повинен робити те, що слід чоловікові, тепер… позбавлена особливого сенсу. У будь-якому разі — тернистий і довгий шлях в Едем, любий, хіба не так?»
Так. Занадто довге повернення в Едем.
46
Американський композитор Ґлен Міллер, автор музики до кінофільму «Серенада Сонячної долини», загинув під час Другої світової війни. Його літак безвісти зник над океаном.
— Чому ти посміхаєшся, Ральфе?
Від необхідності відповідати його врятувала поява офіціантки й величезної таці з їжею. На бретельці фартуха жінки Ральф помітив значок із написом: «ЖИТТЯ — ЦЕ НЕ ВИБІР».
— Ви підете сьогодні на мітинг у Громадський центр? — запитав Ральф.
— Обов’язково, — відповіла вона, ставлячи тацю на сусідній столик, щоб звільнити руки. — Ось лише я буду біля Центру з плакатом.
— Ви із «Друзів життя»? — поцікавилася Луїза, коли офіціантка заходилася розставляти тарілки з омлетом.