Безсоння
Шрифт:
Ральф, кричачи: (— Джонні, відтягни його назад! ВІДТЯГНИ ЙОГО НАЗАД!)
І знову у вогні з’явився автомат, тепер уже дулом уперед. Лейдекер потягнувся було до коміра Нелла, але спізнився. Автомат хрипло закашляв, і Ральф почув металевий пенк! пенк! пенк! — кулі пробивали тонку обшивку поліцейської машини. Тепер аура Кріса Нелла стала геть чорною — вона перетворилася на саван. Він сіпнувся, коли куля прошила йому шию, і впав, судорожно посмикуючи ногою. Мегафон, випавши в нього з рук, обурено пискнув. Хтось із поліцейських скрикнув від несподіванки й страху. Крик Луїзи пролунав набагато голосніше.
І ще один виводок куль пронісся над землею до Нелла, утворюючи маленькі чорні дірочки в темно-синій уніформі хлопця. Ральф розрізняв невиразні обриси людини всередині задушливого савана — той марно намагався перевернутися і звестися на ноги. У цих спробах було щось жахливе — немов Ральф спостерігав за створінням, що потрапило в рибальську сітку, закинуту на мілководдя.
Лейдекер висунувся з-за авта, а коли його пальці зникли в чорній мембрані, що огорнула Кріса Нелла, Ральф почув голос старого Дора: «На твоєму місці я не став би торкатися до нього, Ральфе, — я й так уже не бачу твоїх рук».
Луїза: (— Ні! Ні! Він уже мертвий!)
Цівка автомата у вікні зрушилася праворуч. Тепер вона неквапно наближалася до Лейдекера, — чоловіка, що тримав зброю, очевидно, не зачепила автоматна черга, яку випустив у нього один з поліцейських. Ральф підняв руку й опустив її вниз відтинаючим жестом карате, але цього разу замість клинів світла з неї вилетіли величезні блакитні краплі, що нагадували сліди. Ця субстанція розтеклася по лимонній аурі Лейдекера, коли з автомата, виставленого у вікні, відкрили вогонь. Ральф бачив, як дві кулі впилися в дерево праворуч від Лейдекера, утворюючи чорні діри в жовтуватому стовбурі. Третя врізалася в блакитне покриття, що огортало ауру Лейдекера, — Ральф помітив темно-червону іскорку, що мигнула біля лівої скроні детектива, й почув глухе попискування, коли куля відскочила рикошетом, як плаский камінчик від поверхні води при грі в «млинчики».
Лейдекер відтягнув Нелла в укриття, глянув на нього, розчинив дверцята з боку водія й плазом кинувся на сидіння. Ральф більше не бачив його, але чув, як той кричав на когось по радіо, запитуючи, чому досі не прибули рятувальні машини.
І знову брязкіт розбитого скла. Луїза мертвою хваткою впилася в руку Ральфа, показуючи на щось — цеглину, що летіла по двору. Її жбурнули з вікна у цокольному поверсі північного крила. Цілий ряд таких же вікон закривали квіти, що росли по периметру будинку.
— Допоможіть! — почувся звідти крик, у той час як чоловік з автоматом рефлекторно вистрілив по цеглині, здіймаючи в повітря фонтанчики червоного пилу й розколюючи цеглину натроє. Ні Ральф, ні Луїза ніколи не чули, щоб цей голос зривався на крик, проте вони моментально впізнали його — це був голос Елен Діпно.
— Допоможіть нам! Рятуйте! Ми в підвалі! З нами діти! Будь ласка, ми не хочемо згоріти заживо. З НАМИ ДІТИ!
Ральф і Луїза переглянулися й одразу кинулися до будинку.
Дві одягнені у форму фігури, що радше скидалися на футбольних суддів на лінії у своїх величезних жилетах, вискочили з-під прикриття машини й, пригинаючись, побігли до ґанку. Коли вони по діагоналі перетнули двір, Чарлі Пікерінґ, усе так само дико регочучи, висунувся зі свого вікна. На нього обрушився шквал вогню, засипаючи друзками, які кулі відколювали від віконної рами, і збивши іржавий водостічний жолоб, який з гуркотом звалився на ґанок, але жодна куля не зачепила безумця.
«Чому вони не можуть поцілити в нього? — міркував Ральф, поки вони з Луїзою піднімалися по щаблях ґанку, наближаючись до полум’я кольору охри, яке визирало з дверей. — Боже праведний, чому ж вони не можуть поцілити в нього з такої відстані?»
Але Ральф знав чому… Клото пояснив їм з Луїзою, що й Атропоса, і Еда Діпно оточують сили злі, які, проте, піклуються про їхню безпеку. Хіба не схоже, що ці ж сили тепер охороняють Чарлі Пікерінга, на кшталт того, як Ральф подбав про Лейдекера, коли той висунувся з укриття, щоб втягти туди свого вмираючого колегу?
Пікерінґ відкрив шквальний вогонь по поліцейських, що наближалися. Він цілився нижче пояса, де їх не захищали бронежилета. Один із них упав і застиг, другий поповз назад, кричачи, що його підстрелили — підстрелили? — чорт, його дуже поранило.
— Барбекю, — верескнув з вікна Пікерінґ, регочучи. — Барбекю! Барбекю! Свята відплата! Засмажити сучок! Божественний вогонь! Священний вогонь!
Крики стали голосніші, здавалося, вони чуються просто з-під ніг Ральфа, і коли він подивився вниз, то жахнувся: місиво аур парою просочувалося з-під підлоги веранди, розмаїтість кольорів і відтінків затушовувалася під напором червоного світіння, яке просочувало потік… І все, що його оточувало. Ця криваво-червона конфігурація не була схожа на грозову хмару, що утворилася над місцем бійки, затіяної біля «Червоного яблука» Зеленим і Жовтогарячим хлопчиськами, але Ральф був упевнений, що значення їхнє подібне; єдина розбіжність полягала в тому, що цей купол породжений страхом, а не люттю й агресією.
— Барбекю! — репетував Чарлі Пікерінг, потім неслося щось на адресу диявольських сучок. Раптом Ральф зненавидів цього безумця дужче, ніж будь-кого за все своє життя.
— Ходімо, Луїзо, ми мусимо зупинити його.
Узявши жінку за руку, він потягнув її в палаючий будинок.
Розділ двадцять другий
Вхідні двері вели в наскрізний коридор, тепер весь прохід був охоплений язиками полум’я. Ральф бачив ці язики яскраво-зеленими, а коли вони з Луїзою проходили крізь вогонь, було відчуття прохолоди — немов вони йшли крізь пари ментолу. Палаючий будинок приглушено потріскував, автоматні черги звучали тихо, як гуркоти грому у сприйнятті людини, яка пливе під водою… Саме це визначення, на думку Ральфа, найточніше описувало його відчуття — перебування під водою. Він і Луїза перетворилися на невидимих істот, що перепливають вогненну ріку.
Ральф, указавши на двері праворуч, запитально глянув на Луїзу. Вона кивнула. Потягнувшись до дверної ручки, він поморщився від огиди, коли його пальці пройшли крізь неї — що було, звичайно ж, краще, ніж якби він міг по-справжньому схопитися за цю чортову штуковину, то, без сумніву, залишив би кілька шарів шкіри на розпеченій мідній ручці.
— Ми пройдемо крізь двері, Ральфе!
Він оцінююче оглянув Луїзу, помітивши страх і занепокоєння в її очах, але в них не було й натяку на паніку, — потім кивнув. Вони разом пройшли крізь двері в той момент, коли з немузичним гуркотом залізних ланцюгів і розбитого скла на підлогу впав свічник.