Безсоння
Шрифт:
Вони опинилися в приймальні, і від побаченого в Ральфа звело шлунок. До стіни під величезним плакатом із зображенням Сьюзен Дей у джинсах і сорочці в стилі вестернів («НЕ ДОЗВОЛЯЙ ЧОЛОВІКОВІ НАЗИВАТИ ТЕБЕ ДИТИНКОЮ, ЯКЩО НЕ ХОЧЕШ, ЩОБ ІЗ ТОБОЮ ТАК САМО Й ПОВОДИЛИСЯ» — радив плакат) притулилися дві жінки. Обидві були застрелені в голову в упор. Мізки, рване місиво кісткових тканин розмазалися по шпалерах із квітковим орнаментом і по прошитих ковбойських чобітках Сьюзен Дей. Одна з жінок була вагітна. Іншою виявилася Гретхен Тіллбері.
Ральф пригадав той день, коли Ґретхен разом з Елен прийшла до нього додому, щоб попередити і вручити газовий балончик «Охоронець»; тоді вона здалася Ральфові красунею… Хоча, звичайно, тоді її гарненька голівка була ще ціла, а мізки не розмазані по стінах. П’ятнадцять років тому їй дивом удалося уникнути смерті від рук свого чоловіка, але інший чоловік спрямував зброю в голову Ґретхен Тіллбері, миттєво відправивши її на той світ. Тепер вона вже ніколи не розповість, звідки на її лівому стегні шрам.
На мить Ральфу здалося, що він непритомніє.
Він сконцентрувався й, думаючи про Луїзу, взяв себе в руки. Аура Луїзи набула темно-червоного відтінку. Зигзагоподібні чорні лінії простромлювали поле, нагадуючи роздруківку електрокардіограми людини, що перенесла фатальний серцевий приступ.
— О, Ральфе! Боже милостивий!
Щось вибухнуло в південному крилі будинку з такою силою, що розчинилися двері, крізь які вони щойно пройшли. Ральф припустив, що це балон або балони з газом… Хоча зараз навряд чи це було аж так важливо. Палаючі обривки шпалер влітали в кімнату крізь розчинені двері, і Ральф побачив, як штори й рештки волосся на голові Ґретхен Тіллбері хитнулися до дверей, коли вогонь усмоктав повітря з кімнати, щоб підживитися. Цікаво, скільки часу потрібно буде вогневі, щоб перетворити жінок і дітей, які заховалися в підвалі, на хрусткі сухарі? Ральф не знав, та й навряд чи це було аж так важливо, чи люди, закриті внизу, задихнуться раніше, ніж почнуть горіти.
Луїза з жахом дивилася на мертвих жінок. По її щоках котилися сльози. Примарне сіре світло, яке піднімається вгору від залишених ними слідів, нагадувало пару, що виходить від сухого льоду. Ральф провів Луїзу до подвійних дверей у глибині кімнати, завмер перед ними, глибоко вдихнув, потім обійняв Луїзу за талію і ввійшов у дерево.
Далі був момент темряви, у якій не лише його ніс, але й кожна клітина тіла просочилися солодкуватим запахом тирси, а потім вони опинилися в кімнаті за дверима. Можливо, раніше вона була кабінетом, але згодом стала приміщенням для занять груповою психотерапією. У центрі колом стояли складні стільчики. Стіни прикрашали вислови типу: «ГОДІ ЧЕКАТИ ПОВАГИ ВІД ІНШИХ, ЯКЩО НЕМАЄ САМОПОВАГИ». На шкільній дошці хтось написав: «МИ — ОДНА РОДИНА, І ВСІ МОЇ СЕСТРИ ЗІ МНОЮ». Біля одного з вікон, що виходили на веранду, одягнений у бронежилет і мішкуватий светр, який Ральф упізнав би в будь-який час доби, причаївся Чарлі Пікерінґ.
— Засмажити всіх безбожниць! — крикнув він. Над його плечем пискнула куля; друга впилася у віконну раму праворуч. Думка, що Пікерінга охороняють, знову повернулася до Ральфа, тепер уже ставши переконаністю.
— Лесбіянки! Відплатити їм їхньою монетою! Провчити їх! Нехай на власній шкурі відчують усе!
— Залишайся нагорі, Луїзо, на тому ж рівні.
— Що ти збираєшся робити?
— Подбати про нього.
— Тільки не вбивай його, Ральфе, будь ласка!
«А чому б і ні? — гірко подумав Ральф. — Я зробив би світові величезну послугу. Хоча навряд чи зараз найкращий час для суперечок».
— Добре, я не буду його вбивати! А тепер замри на місці, Луїзо, — занадто багато куль, щоб ризикувати й удвох опускатися нижче.
Перш ніж жінка відповіла, Ральф сконцентрувався, викликав внутрішній спалах — і стрибнув на рівень шот-таймерів. Цього разу все відбулося так швидко й так важко, начебто він стрибнув з вікна другого поверху, приземлившись на бетонному майданчику. Деякі барви зникли зі світу, їх замінили звуки: потріскування вогню, автоматні постріли. Повітря просочив запах кіптяви, у кімнаті було жахливо спекотно. Повз вухо Ральфа пролетіло щось, дзижчанням схоже на комаху. Швидше за все, жучок 45-го калібру.
«Тобі краще поквапитися, любий, — порадила Керолайн. — Якщо куля потрапить у тебе на цьому рівні, вона виявиться смертельною, не забувай».
Ральф пам’ятав.
Зігнувшись, він підбіг до Пікерінга, що стояв до нього спиною. Наступав на скалки скла, але Пікерінг не обертався. Крім автомата, який він тримав у руках, у нього був ще револьвер, а на плечах — маленький речовий мішок.
Він був розстебнутий, усередині виднілося кілька наповнених чимось пляшок з-під вина. Горлечка були заткнуті мокрими, скрученими в грудку ганчірками.
— Убити всіх сучок! — репетував Пікерінґ, поливаючи двір автоматними чергами. Він відкинув використану обойму, задер светр, оголив ще три чи чотири обойми, заткнуті за пояс. Ральф потягнувся до відкритого мішка, дістав за горлечко одну з наповнених бензином пляшок і опустив її на голову Пікерінґа. У цей момент він зрозумів, чому безумець не чув його наближення: Пікерінґ надяг навушники, які використовують при стрільбі. Не встиг Ральф оцінити іронію того, що людина, яка зважується на самогубство, водночас прагне зберегти слух, як пляшка розбилась об голову Пікерінґа, обволікаючи його бурштиновою рідиною і скалками. Той похитнувся, притиснув руку до порізів. Кров полилася по його довгих пальцях — пальцях, які більше пасували піаністові або художникові, — струмками стікаючи по шиї. Він обернувся, за брудними лінзами окулярів блиснули величезні здивовані очі, волосся стояло сторчма, роблячи його схожим на людину, яка щойно отримала розряд електричного струму.
— Ти! — крикнув Пікерінґ. — Посланець диявола! Центуріон? Дітовбивець!
Ральф подумав про двох жінок, убитих у сусідній кімнаті, і його знову охопила лють… Хоча «лють» було занадто м’яким визначенням, занадто. У нього було відчуття, начебто під шкірою загорілися всі нервові закінчення. У голові роїлася думка: «Одна з жінок була вагітна, то хто ж дітовбивець, одна з жінок була вагітна, то хто ж із нас дітовбивець?»
Повз його обличчя продзижчав ще один крупнокаліберний жучок. Ральф не завважив цього. Пікерінґ спробував підняти автомат, з якого він, без сумніву, убив Ґретхен Тіллбері і її вагітну подругу. Ральф вирвав зброю й прицілився в нього. Пікерінґ заверещав від страху. Цей вереск ще дужче роздратував Ральфа, і він забув про обіцянку, яку дав Луїзі. Ральф підняв автомат, маючи намір розрядити його в чоловіка, що втискався в стіну (у гарячці жодному з них не спадало на думку, що в автоматі може не виявитися патронів), але перш ніж Ральф устиг натиснути на спусковий гачок, його увагу привернув потік світла, що спалахнув поруч. Спочатку потік залишався безформним, казковим калейдоскопом барв, якому вдалося вирватися на волю, а потім набув образу жінки з довгим газоподібним шлейфом, що спадав із її голови.
(— Не вбивай його).
— Ральфе, будь ласка, не вбивай його!
Якусь мить він просто крізь неї бачив дошку з написаними на чорній поверхні словами, а потім барви перетворилися на одяг, волосся й плоть Луїзи, у міру того як вона опускалася вниз. Пікерінг дивився на жінку очима, розширеними від жаху. Він пискнув, і його армійські штани потемніли в промежині. Пікерінґ затис пальці зубами, немов намагаючись приглушити писк.
— Примара! — вигукнув він крізь пригорщу пальців. — Пгимага шентугіона!