Безсоння
Шрифт:
— ХТО ЗІ МНОЮ ГОВОРИТЬ? НАЗВІТЬСЯ!
Але Ральф вважав, що в нього й так достатньо проблем.
— Тут за будинком жінки! — крикнув він, намагаючись побороти підступаючий кашель. — Я направляю їх до вас!
— НІ! — відповів Лейдекер. — НА ПЕРШОМУ ПОВЕРСІ БУДИНКУ ЗАСІВ МАНІЯК З АВТОМАТОМ! ВІН УБИВ УЖЕ КІЛЬКА ЛЮДЕЙ!
Одна з жінок застогнала на цих словах і закрила обличчя руками. Ральф прочистив палаюче горло — у цей момент він готовий був віддати всі гроші, які в нього були, за одну-єдину пляшечку крижаної коли — і крикнув у відповідь:
— Не хвилюйтеся щодо Пікерінга. Він…
Але що насправді сталося з Пікерінґом? Чудове питання, чи не так?
— Пан Пікерінґ зараз непритомний! Тому він і не стріляє! — відповіла замість нього Луїза. Ральф не вважав, що визначення «непритомний» пасувало до опису стану Пікерінґа, але й воно годилося. — Жінки вийдуть із-за будинку з піднятими руками! Не стріляйте! Обіцяйте, що стріляти не будете!
Тиша. Потім:
— СТРІЛЯТИ НЕ БУДЕМО, СПОДІВАЮСЯ, ВИ ЗНАЄТЕ, ПРО ЩО КАЖЕТЕ, ПАНІ.
Ральф кивнув матері хлопчика:
— А тепер іди. Ви вдвох очолите парад.
— Ви впевнені, що нас не вб’ють? — Синці на обличчі молодої жінки (обличчя це теж здалося Ральфові знайомим) свідчили про те, що питання, уб’ють чи не вб’ють її і її сина, було життєво важливим. — Ви впевнені?
— Так, — і далі витираючи з очей сльози, відповіла Луїза. — Тільки підніміть руки вгору. Тобі ж це неважко буде, малий?
Дитина підняла руки з ентузіазмом ветерана гри «гангстер-і-поліція», але його сяючі оченята так і свердлили обличчя Ральфа.
«Рожеві троянди, — подумав Ральф. — Якби я міг бачити його ауру, вона була б саме таких кольорів».
Він не знав, інтуїція це чи спогад, однак у тому, що кольори саме такі, був упевнений.
— А як же люди, які в будинку? — запитала друга жінка. — А якщо вони відкриють вогонь? У них є зброя — вони ж нас перестріляють.
— З будинку вогонь вестися більше не буде, — заспокоїв її Ральф. — А тепер ідіть.
Мати хлопчати ще раз недовірливо глянула на Ральфа, потім перевела погляд на синочка:
— Ти готовий, Пете?
— Так, — відповів Пет і посміхнувся.
Його мати кивнула й підняла руку. Другою рукою вона обняла хлопча за плечі в тендітному жесті захисту, який розчулив Ральфа до глибини душі. Вони зайшли за ріг будинку.
— Не стріляйте! — крикнула жінка. — Ми підняли руки, зі мною мій син, не стріляйте!
Інші трохи почекали, потім жінка, що закривала обличчя руками, теж ступила крок, за нею пішла ще одна мати, тримаючи доню на руках (маля слухняно підняло ручки). Недавні бранки витягнулися низкою, кашляючи й піднявши руки вгору. Коли Елен стала в кінці шеренги, Ральф доторкнувся до її плеча. Вона глянула на нього, у її почервонілих очах читалися спокій і подив.
— Удруге ти опиняєшся поруч, коли ми з Наталі потрапляємо в біду, — сказала Елен. — Може, ти наш ангел-охоронець, Ральфе?
— Можливо, — відповів Ральф. — Усе можливо. Послухай, Елен, у нас мало часу. Ґретхен мертва.
Вона кивнула й розплакалася.
— Я знала. Не хотіла вірити, але все одно чомусь знала про її смерть.
— Мені дуже шкода.
— Усе було так добре, доки не з’явилися ці — звичайно, ми нервували, але багато сміялися й базікали. Нам ще багато чого потрібно було встигнути підготувати до майбутнього виступу Сьюзен Дей.
— Саме про вечір я хотів би поговорити з тобою, Елен. — Ральф ретельно добирав слова. — Як ти вважаєш…
— Ми готували сніданок, коли з’явилися ці. — Жінка говорила так, начебто й не чула слів Ральфа; швидше за все, так воно й було. Наталі притулилася до плеча матері, і хоча вона ще кашляла, але вже перестала плакати. Опинившись у безпечних маминих руках, вона з кумедною серйозністю витріщалася то на Ральфа, то на Луїзу.
— Елен… — заговорила Луїза.
— Ось, поглянь. — Елен показала на старий коричневий «кадилак», припаркований поруч зі старим сараєм, який колись служив давильнею; тепер «кадилак» був у жахливому стані — вітрове скло в тріщинах, пом’яті, покручені дверцята, одна сигнальна фара була відсутня. Бампер прикрашало безліч висловлювань на користь життя.
— Вони приїхали на цій машині. Заїхали просто у двір, немов мали намір загнати автомобіль у гараж. Гадаю, це нас і обмануло. Вони їхали з такою впевненістю, начебто належали цьому місцю. — Елен кілька секунд дивилася на авто, потім перевела погляд почервонілих від диму очей на Ральфа й Луїзу. — Ну чому ніхто не звернув уваги на написи?
Ральф несподівано згадав Барбару Річардс із Центру допомоги жінкам — Барбі Річардс, яка розслабилася, коли до неї підійшла Луїза. Їй було однаково, що Луїза риється в сумочці. За кермом «кадилака» сиділа Сандра Мак-Кі, Ральфові зовсім не потрібне було підтвердження цього факту. Вони побачили жінку, але не подивилися на написи. Що ж, «ми — родина, всі мої сестри зі мною».
— Коли Дінні повідомила, що люди, які виходять з автомобіля, одягнені у військову форму й у руках у них зброя, ми вирішили, що це розіграш. І лише Ґретхен поставилася до цього серйозно. Вона наказала нам якомога швидше спуститися вниз, а сама пішла в приймальню. Гадаю, вона хотіла викликати поліцію. Мені слід було залишитися з нею.
— Ні, — мовила Луїза, погладивши каштанові кучерики Наталі. — Тобі потрібно було думати ось про цю красуню.
— Напевно, — глухо відповіла Елен. — Але Ґретхен була мені другом, Луїзо. Другом.
— Я розумію, мила.
Обличчя Елен зморщилося, і вона розридалася. Наталі якусь мить дивилася на маму з виразом комічного подиву, а потім теж заплакала.
— Елен, — сказав Ральф. — Послухай, Елен. Мені необхідно поговорити з тобою, це дуже, дуже важливо. Ти мене слухаєш?
Елен кивнула, і далі продовжуючи плакати. Ральф не знав, слухає вона його чи ні. Він кинув швидкий погляд на ріг будинку, прикидаючи, скільки часу буде потрібно поліції, щоб дістатися сюди, потім глибоко зітхнув.