Безсоння
Шрифт:
— Поглянь! — прошепотіла вона. — Прямо! Хіба це не Конні Чанґ?
Ральф подивився. Так, жінка в бежевому пальті, що стояла між двома техніками з емблемою Сі-Бі-Ес на куртках, без сумніву, була Конні Чанґ. Занадто часто її миле інтелігентне обличчя миготіло на екранах телевізорів, щоб сумніватися.
— Це вона або її сестра-близнючка, — погодився Ральф. Луїза, здавалося, забула про старого Дора, Гай-Рідж і лисих лікарів, у цю мить вона знову перетворилася на жінку, яку Білл Мак-Ґоверн полюбляв називати «наша Луїза».
— Що вона тут робить?
— Ну, — почав було Ральф, потім прикрив рукою рот, щоб приховати мимовільну посмішку. — Здається, те, що відбувається в Деррі, набуває міжнародного характеру. Швидше за все, вона відзніме матеріал для вечірнього випуску новин перед будинком Громадського центру. Принаймні…
Несподівано, без жодного попередження, аури знову просочилися в світ. Ральф мало не задихнувся:
— Господи! Луїзо, ти бачиш?
Хоча навряд, бо якби Луїза бачила, то на Конні Чанґ не звернула б і дещиці уваги. Видовище було жахливе, майже за межами збагненного, і вперше Ральф зрозумів, що навіть у яскравого світу аур є свій темний бік, що змусив би звичайну людину схилити коліна й подякувати Господу за своє куце сприйняття дійсності.
«Але ж я ще навіть не піднімався сходами, — подумав він. — Я лише дивлюся на цей розширений світ, як зазвичай дивляться у вікно. Я спостерігаю збоку».
Але Ральф і не хотів опинитися всередині. Від одного погляду на щось подібне виникало бажання осліпнути.
Луїза насупилася:
— Що, барви? Ні, не бачу. Мені варто спробувати? Щось погане?
Він спробував відповісти, але не зміг. А за секунду Ральф відчув хворобливий потиск руки й зрозумів, що пояснення зайві. На краще чи на гірше, але тепер Луїза сама бачила все.
— О Боже, — видихнула вона тремтячим голосом. — О Боже, о Боже, бідолашна Луїза.
З лікарняного даху аура, що зависла над будинком Громадського центру, здавалася величезною брудною парасолею. Але тепер стояти на автостоянці було все одно, що перебувати під величезною, неймовірно жахливою москітною сіткою, газові стінки якої від старості вкрилися зеленувато-чорною цвіллю. Яскраве жовтневе сонце всохло до каламутного кружечка тьмяного срібла. Повітря набуло похмурого, туманного відтінку, що нагадав Ральфові зображення Лондона кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Тепер вони вже не дивилися на саван Громадського центру, ні, тепер вони були заживо поховані в ньому. Ральф відчував холодний тиск савана, що намагається переповнити його почуттям втрати, розпачу й зніяковіння.
«До чого все це? — запитав він себе, апатично дивлячись, як «форд» Джо Вайзера виїжджав на Мейн-стріт, відвозячи Дорренса Марстеллара. — До чого все? Ми не можемо нічого змінити, виходу нема. Можливо, у Гай-Рідж нам дещо і вдалося. Але різниця між тим, що було там і що відбувається тут, подібна до різниці між плямою бруду й чорною дірою. Якщо ми спробуємо втрутитися в те, що відбувається, нас зітруть на порох.
Поруч пролунав стогін, і Ральф зрозумів, що Луїза плаче. Намагаючись взяти себе в руки, він обійняв жінку за плечі.
— Тримайся, Луїзо, — сказав він. — Ми зможемо протистояти цьому. — Але в глибині душі він сумнівався.
— Ми ж дихаємо цим! — схлипнула вона. — Ми просочуємося смертю! О, Ральфе, ходімо звідси! Будь ласка, ходімо звідсіль!
Слова Луїзи були бальзамом для його душі, немов склянка води умираючому від спраги в пустелі, але Ральф похитав головою:
— Якщо ми нічого не зробимо, сьогодні ввечері загинуть дві тисячі людей. Я погано розбираюся в тому, що відбувається, але це знаю напевно.
— Добре, — прошепотіла Луїза. — Підтримуй мене, щоб я не розбила голову, якщо зомлію.
Яка зла іронія, подумав Ральф. Тепер у них були обличчя й тіла квітучих людей середнього віку, але вони плелися по автостоянці, як парочка старих, м’язи яких перетворилися на мотузки, а кістки на скло. Луїза часто й важко дихала, немов хворіла на грудну жабу.
— Я виведу тебе звідси, якщо хочеш, — сказав Ральф дуже серйозно. Він проведе її до автобусної зупинки, а коли автобус прийде, посадить і відправить на Гарріс-авеню. Що може бути простіше?
Ральф відчував смертоносну ауру, що оточувала це місце, тиснула й намагалася знищити його, і згадав слова Білла Мак-Ґоверна про емфізему легенів, яка була у Мей Лочер, — ця хвороба не відступає ні на секунду. Тепер йому було зрозуміло, що пережила Мей Лочер за останні п’ять років свого життя. І справа зовсім не в тому, що він усмоктує чорні міазми, вдихаючи смерть, серце скажено б’ється, а голову стискає так, наче в Ральфа жорстоке похмілля.
Він хотів було повторити свою пропозицію, коли Луїза, задихаючись, заговорила:
— Гадаю, я впораюся… Сподіваюся… Це не протриває занадто довго. Ральфе, як так сталося, що ми можемо відчувати щось настільки жахливе, навіть не бачачи барв? Чому їх немає? — Вона обвела жестом натовп перед будинком. — Невже ми, шот-таймери, настільки байдужі? Жахлива думка.
Ральф похитав головою, показуючи, що відповідь йому невідома, але подумав, що телерепортери, оператори й охоронці все ж відчувають щось. Він бачив безліч рук, які тримали горнятка з кавою, але ніхто не пив. На капоті одного з автомобілів стояла коробка з горіховими тістечками, але єдине, яке взяли з упаковки, лежало поруч на серветці, відкусили від нього лише раз. Ральф окинув поглядом більше двох дюжин осіб, але на жодному не помітив посмішки. Люди займалися своєю роботою — установлювали камери, приєднували кабель, — але робили це без того збудження, яке зазвичай супроводжує підготовку до таких подій.
Конні Чанґ вийшла з-під навісу з бородатим симпатичним кінооператором. «МАЙКЛ РОЗЕНБЕРҐ» — було написано на емблемі його форменої куртки. Вона жестом маленьких рук показала, що воліла б, аби він зняв привітальне гасло. Розенберґ кивнув. У Конні Чанґ було бліде, похмуре обличчя. Під час розмови вона замовкла, непевно піднесла долоню до скроні, немов загубила нитку думок або відчула слабкість. Люди поводилися підкреслено однаково, здавалося, всі вони переймалися одним і тим же: у часи дитинства Ральфа це називалося меланхолією, але меланхолія була лише слабким визначенням туги, яка охопила всіх.