Безсоння
Шрифт:
Ральф щосили намагався зняти рибину з гачка, не торкаючись вусів (не вірячи Джонні щодо їхньої отруйності й у той же час довіряючи повністю), дивився на зябра, очі, вдихав рибний запах. Нарешті усередині рибини щось хруснуло, і Ральф відчув, як звільняється гачок. Струмки крові потекли з куточків рота агонізуючого гіганта. Ральф полегшено зітхнув — як виявилося, передчасно. Рибина, змахнувши хвостом, звільнилася від гачка. Рука, що звільняла гачок, зісковзнула, і два пальці Ральфа миттєво опинилися в зубастій пащі.
Чи було боляче? Ральф не міг згадати. Він пам’ятав лише невдаваний крик жаху, що вирвався з грудей Джонні, і власну впевненість, що риба відкусить йому кілька пальців правої руки. Він пам’ятав свій крик про допомогу, але Джонні лише задкував, обличчя його стало мертвотно-блідим, а рот перетворився на смужку відрази. Ральф що було сили махав рукою, але рибина вчепилась мертвою хваткою, вуса
(отруйні вуса, через них я проведу решту життя в інвалідному візку)
обвивалися навколо зап’ястя, чорні очі невідривно дивилися на нього.
Нарешті Ральфові вдалося вдарити рибину об дерево, переламавши їй хребет. Вона, і далі звиваючись, упала на траву, і Ральф наступив на рибу ногою. З рота вивергнулася блювотина кишок, а з того місця, куди встромився каблук Ральфа, вирвався липкий потік закривавленої ікри. Саме тоді він зрозумів, що це не Цар-риба, а Цариця-риба. Ральф перевів погляд на свою закривавлену, всю у великих лусочках руку і завив, як банші. [58] Коли, намагаючись заспокоїти брата, Джонні доторкнувся до його руки, Ральф кинувся навтьоки й без перепочинку прибіг додому, а потім весь день відмовлявся виходити зі своєї кімнати. Минуло багато часу, перш ніж він зміг з’їсти бодай шматочок риби. Відтоді він узагалі не мав з рибами ніяких справ.
58
Banshee (ірл. міф.) — дух, стогони якого віщують смерть.
Аж досі.
(— Ральфе?)
Голос Луїзи… Але який далекий! Дуже далекий!
(— Ти повинен негайно щось зробити! Не дозволяй зупиняти себе!)
Тепер Ральф зрозумів, що за червону шаль на колінах матері він сприйняв закривавлену ікру, яка встеляла коліна Кривавого Царя, який тягнувся до Ральфа через це жахливе покривало в удаваній турботі.
(— Щось трапилося, Ральфе? Де болить? Скажи своїй матусі.)
(— Ти не моя мати!)
(— Ні. Я Цариця риб! Узагалі ж, я можу стати ким захочу. Можливо, тобі це невідомо, але зміна форми тіла стала почесним, перевіреним часом звичаєм Деррі.)
(— Ти знайома із зеленою людиною, що приходила до Луїзи?)
(— Звичайно! Я знаю майже всіх, хто живе по сусідству!)
Але Ральф помітив миттєве замішання на лускатій фізіономії.
Знову запалав шрам на руці, і Ральф усвідомив: навіть якщо зараз Луїза й поруч, навряд чи вона може його бачити. Цариця-риба виливала пульсуюче, яскраве світіння, яке поступово огортало Ральфа. Світіння червоне, а не чорне, і це був саван; тепер Ральф знав, як це — бути всередині нього, як бути пійманим у павутину, виткану з найжахливіших страхів, найважчих переживань, що роблять душу хворою. І не існувало можливості виходу, не можна було розрізати цей саван так, як він розпоров саван, що оточував перстень Еда.
«Якщо мені і вдасться звільнитися, — подумав Ральф, — то лише потужним, швидким ривком».
Ральф і далі тримав у руці сережку. Тепер він затиснув її так, що вістря застібки визирало між двома пальцями, які шістдесят три роки тому намагалася відкусити рибина. А потім виголосив коротку молитву, але молився він не Господу, а зеленій людині Луїзи.
Рибина ще трохи нахилилася вперед, підступна усмішка розлилася по безносій морді. Зуби всередині цієї млявої усмішки тепер здавалися ще довшими й гострішими. Ральф помітив краплі безбарвної рідини, що стікала по вусах, і подумав: «Отрута. Провести решту життя в інвалідному візку. Боже, як я боюся. Боюся до смерті».
Луїза, кричачи дуже здалеку: (— Поквапся, Ральфе! ТОБІ ТРЕБА ПОСПІШАТИ!)
А десь ближче кричав маленький хлопчик, кричав і розмахував рукою, намагаючись звільнити пальці, поховані в пащі вагітного чудовиська, яке не бажало розтискати щелепи.
Рибина нахилилася ще нижче. Шурхнула сукня, і Ральф уловив аромат парфумів своєї матері — «Свята Олена», — змішаний із нудотним риб’ячим запахом.
(— Я маю намір довести справу, доручену Еду Діпно, до успішного кінця, Ральфе. Я зроблю все, щоб хлопчик, про якого говорили твої друзі, помер на руках матері, і мені не терпиться побачити його смерть. Я добряче попрацювала в Деррі, а це означає, що мені доведеться покінчити з тобою зараз-таки, негайно. Я…)
Ральф ступнув у бік тухлого смороду. І тепер під обрисом фігури своєї матері, під обрисами Цариці-риби він почав завважувати зовсім іншу фігуру. Фігуру яскравої людини, червоного чоловіка з холодними очима й безжальним ротом. Цей чоловік нагадував Христа, якого Ральф бачив кілька секунд тому… Але не того, зображення якого висіло на стіні кухні його матері.
Вираз подиву прокрався в риб’ячі очі… І в холодні зіниці червоного чоловіка.
(— Що ти робиш? Геть від мене! Чи тобі хочеться провести решту життя в інвалідному візку?)
(— О, я розраховую навіть на гірше — дні моїх перемог все одно залишилися позаду).
Голос набирав сили, він звучав, як голос його матері у хвилини гніву.
(— Слухайся мене, мій хлопчику. Слухайся й не переч.)
На мить наказ, відданий голосом, настільки схожим на голос його матері, змусив Ральфа засумніватися у своїй правоті. Але потім він продовжив рух. Цариця-риба, відкинувшись назад, забила хвостом під домашньою сукнею.
(— Що ти робиш?)
(— Не знаю, можливо, я хочу, просто хочу смикнути тебе за вуса. Переконатися, чи реальні вони.)
І зібравши всю силу волі, щоб не закричати й не втекти, Ральф простягнув уперед праву руку. Сережка Луїзи відчувалася в кулаку теплим маленьким камінчиком. Та й сама Луїза здавалася дуже близькою, що було зовсім не дивно, з огляду на те, скільки її аури він поглинув. Можливо, тепер Луїза стала частиною його самого. Відчуття її присутності приносило глибоке заспокоєння.
(— Ні, ти не посмієш! Тебе одразу ж паралізує!)
(— Риби не отруйні — це всього лише вигадка десятилітньої дитини, ще дужче переляканої, ніж я.)