Безсоння
Шрифт:
Уперше Ральф відчув жаль до маленьких лисих лікарів, усвідомивши певну іронію їхнього життя: обидва розуміють, що шот-таймери, чиє існування вони послані переривати, мають насичене внутрішнє життя, обидва не можуть осягнути реальність цього життя, не можуть оцінити їхні емоції або вчинки — іноді шляхетні, іноді дурнуваті, які є наслідком почуттів цих шот-таймерів. Пан К. і пан Л. вивчають турботи шот-таймерів, немов той англієць, що вивчає карти, складені дослідниками епохи королеви Вікторії, — дослідниками, експедиції яких у більшості випадків фінансували ці ж таки багаті, але боязкі джентльмени. Своїми доглянутими м’якими пальчиками філантропи водили по паперових ріках, вод яких їм ніколи не побачити, і по паперовим джунглях, у заростях яких їм ніколи не побувати. Вони живуть у страхітливій незрозумілості й замішанні, які видають за уяву.
Клото й Лахесіс запрограмовані з неабиякою ефективністю, але вони не знають ні насолоди ризиків, ні гіркоти втрат. Найбільше їхнє досягнення з царини емоцій — страх, що Ральф і Луїза спробують самостійно перехопити улюбленого хіміка-дослідника Кривавого Царя, і той приб’є їх, наче мух. Лисі лікарі-карлики довго живуть, але, незважаючи на їхні блискучі, немов політ бабки, аури, Ральф підозрював, що це сірі життя. Він дивився на їхні гладкі, дивно дитячі обличчя з надійного раю обіймів Луїзи й згадав, як злякався, зіткнувшись із ними вперше. Відтоді він відкрив, що страх не витримує випробування знайомством, не кажучи вже про знання. А тепер вони з Луїзою володіли і сим і тим.
Клото й Лахесіс стривожено дивилися на Ральфа, а той раптом зрозумів, що в нього немає ані найменшого бажання заспокоювати їх. Почуття, що виникло в них, здалося Ральфові цілком закономірним і заслуженим.
Ральф: (— Так, вона дуже хоробра, я її дуже люблю і вважаю, що ми будемо щасливі доти, доки…)
Він замовк, а Луїза поворухнулася в його обіймах. З подивом і полегшенням Ральф зрозумів, що вона засинає.
(— Доки, Ральфе?)
(— Гадаю, доки ми належимо до світу шот-таймерів, — завжди існує «до», і я вважаю, що це цілком нормально.)
Лахесіс: (— Що ж, здається, це прощальна промова).
Ральф несподівано для самого себе посміхнувся, згадавши «Самотнього бурлаку» — радіопередачу, в якій майже кожний епізод закінчувався подібною фразою в різних варіантах. Він потягнувся до Лахесіса, коли маленький чоловічок уже зібрався йти.
Ральф: (— Хвилиночку… Не кваптеся, друзі).
Клото, із ноткою побоювання: (— Щось не так?)
Ральф: (— Мабуть, ні, але після удару в голову й під ребра, після того як я мало не згорів заживо, мені здається, я маю право знати, що все нарешті скінчилося. Згодні? Ваш хлопчик урятований?)
Клото, посміхаючись із очевидним полегшенням: (— Так. Хіба ви не відчуваєте?)
Через вісімнадцять років, перед самою своєю смертю, хлопчик урятує життя двом чоловікам, які без нього загинули б… А один із тих чоловіків не повинен умирати, щоб зберегти баланс між Визначеністю і Випадковістю).
Луїза: (— Досить про це. Я хочу знати, чи можемо ми повернутися назад і стати постійними жителями рівня шот-таймерів?)
Лахесіс: (— Не лише можете, Луїзо, але й повинні. Якщо ви з Ральфом ще затримаєтеся хоч трохи вгорі, то вже не зможете повернутися вниз).
Ральф відчув, як Луїза щільніше пригорнулася до нього.
(— Мені це не подобається.)
Клото й Лахесіс із подивом переглянулися — «Як це комусь може не подобатися перебувати вгорі?» — запитали їхні очі. — Потім вони знову подивилися на Ральфа й Луїзу.
Лахесіс: (— Нам уже справді час, але…)
Ральф: (— Почекайте).
Вони стривожено дивилися на нього, поки Ральф повільно закочував рукав светра — тепер рука була вся у висохлій рідині, можливо, іхорі [63] риби, про що йому не хотілося згадувати, — і показав їм білу смужку шраму на передпліччі.
63
Іхор — кров богів, також сукровиця, гній у рані (гр.).
(— Та перестаньте лякатися, хлопці: я просто хочу нагадати, що ви дали мені слово. Не забувайте.)
Клото з видимим полегшенням: (— Можеш покластися на нас, Ральфе. Те, що було твоєю зброєю, тепер є для нас борговим зобов’язанням. Обіцянка не забудеться).
Ральф починав вірити, що все насправді скінчилося. І як це не безумно, певною мірою він шкодував про це. Тепер справжнє життя — життя, що проходить на нижніх стосовно цих рівнів поверхах, — здавалося міражем, і Ральф зрозумів, що Лахесіс мав на увазі, кажучи, що вони не зможуть повернутися до своїх нормальних життів, якщо затримаються тут довше.
Лахесіс: (— Нам справді час. Удачі вам і щастя, Ральфе і Луїзо. Ми ніколи не забудемо, що ви зробили для нас).
Ральф: (— Чи був у нас вибір? Був?)
Лахесіс, дуже м’яко: (— Ми ж вам казали, хіба не так? Для шот-таймерів завжди є вибір. Нам це здається моторошним… Але й прекрасним).
Ральф: (— Скажіть, ви коли-небудь потискали руки?)
Клото й Лахесіс здивовано переглянулися, і Ральф відчув, як між лікарями відбувся швидкий телепатичний обмін думками. Коли вони знову подивилися на Ральфа, обидва нервово посміхалися — немов підлітки, які вирішили, що коли їм не вистачить сміливості покататися на великих американських гірках цього літа, то вони ніколи не стануть справжніми чоловіками.
Клото: (— Ми багато разів спостерігали за цим звичаєм, але… Самі ніколи…)
Ральф глянув на Луїзу й побачив, що вона посміхається… Але йому здалося, що в її очах блищать сльози.
Спершу він простягнув руку Лахесісу, тому що містер Л. здавався сміливішим, ніж його колега:
— Нумо ж, пане Л.!
Лахесіс так довго дивився на долоню Ральфа, що тому здалося, начебто він ніколи не зробить цього, незважаючи на виразне бажання. Потім, дуже несміло, він простягнув свою маленьку долоню й дозволив великій долоні Ральфа обхопити її. Плоть Ральфа завібрувала, коли їхні аури спершу стикнулися, а потім змішалися… І в цьому злитті він побачив цілу серію приємних, дуже гарних сріблистих візерунків. Вони нагадали Ральфові японські ієрогліфи на шарфі Еда.
Він двічі потиснув руку Лахесісу, повільно й сухувато, а потім відпустив його долоню. Тривожний вираз на обличчі Лахесіса змінився посмішкою. Він повернувся до свого партнера:
(— Його сила майже повністю не захищена під час цієї церемонії! Я відчув її! Вона прекрасна!)
Клото простягнув свою руку, а за мить до того, як їхні долоні зустрілися, він зажмурився, ніби приготувавшись до хворобливого уколу. А в цей час Лахесіс тиснув руку Луїзі й посміхався, немов водевільний танцюрист, викликаний на біс.