Безсоння
Шрифт:
— Луїзо, — перебив її Ральф, зводячи брову й сподіваючись, що це нагадує іронічну манеру Білла Мак-Ґоверна, — ти занадто багато базікаєш.
— Невже?
— Так. Так буває завжди, коли ти нервуєш. Не хвилюйся, мені дуже сподобалася ця панночка. — І його слова зовсім не були перебільшенням, Ральф одразу ж полюбив це чорне з підпалинами цуценя.
— А як ти її назвеш? — запитала Луїза.
— Розалі, — відповів Ральф.
Наступні чотири роки виявилися дуже вдалими для Елен і Наталі Діпно. Якийсь час вони скромно жили у східній частині міста в квартирці, яку змогли винайняти на платню Елен. Їхній будинок на Гарріс-авеню був проданий, але гроші пішли на оплату величезних рахунків. Потім у червні 1994 року Елен несподівано одержала страховку… а вітром, що приніс гроші, [64] виявився Джон Лейдекер.
64
Windfall (англ.) — це і плід, збитий вітром, і несподівано отримані гроші (гра слів).
Спершу «Східна страхова компанія» відмовилася виплачувати страховку Еда Діпно, стверджуючи, що він пішов із життя з власної волі. Потім, після численних розмов і переконань, вони дійшли певної угоди. Їх переконав приятель Джона Лейдекера по грі в покер Говард Геймен. У вільний від гри в карти час Геймен був юристом, який отримував задоволення від боротьби зі страховими компаніями.
Лейдекер випадково зустрівся з Елен у лютому 1994 року в будинку Ральфа й Луїзи і був надзвичайно захоплений («Те, що сталося зі мною, ніколи не було любов’ю у звичайному розумінні цього слова, — пізніше оповідав він Ральфові й Луїзі, — але, мабуть, воно й на краще, з огляду на те, як усе воно вийшло»). Він познайомив Елен із Гейменом, бо був упевнений в тому, що страхова компанія намагається обманути її. «Ед збожеволів, а не вчинив самогубство», — сказав Лейдекер і стверджував це навіть тоді, коли Елен вручила йому його капелюха і вказала на двері.
Після того як Говард Геймен звинуватив «Східну страхову компанію» в усіх мислимих і немислимих гріхах, Елен одержала чек на сімдесят тисяч доларів. Пізньої осені 1994 року більшу частину цих грошей Елен витратила на купівлю садиби на Гарріс-авеню, через три будинки від її колишнього житла і якраз навпроти Гаррієт Бенніґен.
— Мені ніколи не подобалося жити в східній частині міста, — якось у листопаді того ж року зізналася Елен Луїзі. Жінки поверталися з парку. Наталі дрімала у візочку, присутність маляти виказував лише кінчик рожевого носика і хмарина холодного подиху, що виривалася з-під величезної шапочки, власноруч зв’язаної Луїзою. — Увесь час я мріяла про Гарріс-авеню, мені навіть снилося це місце. Хіба не безумно?
— Не думаю, що сни коли-небудь бувають божевільними, — відповіла Луїза.
Елен і Джон Лейдекер зустрічалися більшу частину літа, але ні Ральф, ні Луїза не здивувалися, коли залицяння раптом припинилися після Дня праці, [65] як і тому, що на строгій блузці бібліотечного працівника Елен з’явився рожевий трикутник, приколений англійською шпилькою. Можливо, Ральф і Луїза не здивувалися, тому що прожили доволі довго й багато чого побачили на своєму віку, — чи, можливо, на якомусь глибинному внутрішньому рівні вони й далі бачили аури, що оточують людей і предмети й відкривають вхід у таємне місто прихованих змістів і завуальованих мотивів.
65
Перший понеділок вересня.
Після переїзду Елен на Гарріс-авеню Ральф і Луїза частенько доглядали за Наталі, неймовірно насолоджуючись цим. Наталі була дитиною, яка могла б стати вінцем їхнього шлюбу, якби вони одружилися років на тридцять-сорок раніше. Найхолодніші, найпохмуріші зимові дні ставали теплішими і яскравішими, коли приходила Наталі, схожа на ведмежа у своєму рожевому зимовому комбінезончику з рукавичками, що звисали на тасьмах.
— Пливіт, Лальфе! Пливіт, Лиїза! Я плийсла до вас!
У червні 1995 року Елен купила старе «вольво», до якого прикріпила девіз: «ЧОЛОВІК ПОТРІБЕН ЖІНЦІ ТАК САМО, ЯК РИБІ ВЕЛОСИПЕД». Це твердження анітрохи не здивувало Ральфа, але коли він бачив напис, йому завжди ставало сумно. Іноді він думав, що найжахливішою спадщиною, яку залишив Ед своїй удові, було саме це зовсім не смішне твердження, і коли він бачив напис, то згадував Еда в той літній день, коли, вийшовши з «Червоного яблука», він пішов з’ясовувати з ним стосунки. Пригадував, як Ед сидів без сорочки, а на лінзах його окулярів засохли краплі крові. Як Ед подався вперед, дивлячись на Ральфа розумними очами, і сказав, що коли дурість досягає певного рівня, з нею стає дуже важко жити.
«А потім почало відбуватися щось жахливе», — іноді думав Ральф. Але він уже не міг згадати, що саме сталося, хоча, можливо, це й на краще. Однак провал у пам’яті (якщо лише це був провал) ніяк не впливав на його впевненість у тому, що з Елен вчинили дуже недобре… Що примхлива, абсурдна доля прив’язала порожню консервну банку до її хвоста, а вона навіть не знає цього.
За місяць після того, як Елен купила «вольво», з Феєм Чепіном стався серцевий приступ, коли він складав попередній список учасників «злітно-посадочного» турніру. Його забрали в міську лікарню Деррі, де він і помер через сім годин. Ральф відвідав Фея незадовго до смерті, і коли він побачив номер палати — 315, — його охопило гостре відчуття deja-vu. Спершу він вирішив: це все через те, що Керолайн відійшла у кращий світ в сусідній палаті, але потім Ральф згадав, що Джиммі В. помер у цій же. Вони з Луїзою відвідали Джиммі саме перед його смертю, Ральф тоді ще подумав, що Джиммі впізнав їх обох, хоча й не був упевнений в цьому, — спогади про ті часи, коли він уперше почав по-справжньому звертати увагу на Луїзу, були доволі туманними. Він припускав, що почасти завинило тут кохання, а почасти — старість, але, можливо, в основному безсоння — він добряче настраждався від цього після смерті Керолайн, хоча зрештою безсоння вилікувалося само собою, як це буває іноді в житті. І все-таки йому здавалося: щось
(вітаю тебе, жінко, вітаю тебе, чоловіче, ми чекали на вас)
абсолютно неординарне відбулося в цій палаті, а коли Ральф узяв висохлу, знесилену руку Фея в свою й посміхнувся, дивлячись у його перелякані, збентежені очі, в голову йому прийшла дивна думка: «Зараз вони вгорі, у кутку кімнати, і спостерігають за нами».
Він глянув угору. В кутку, звичайно, нікого не було, але на якусь мить… На одну мить…
Життя між 1993 і 1998 роками тривало так, як воно завжди протікає в містечках, подібних до Деррі: квітневі бруньки перетворювалися на барвисте жовтневе листя, у середині грудня в будинках запалювалися різдвяні ялинки, а на початку січня їх викидали, і сріблистий «дощик» сумно звисав з ялинових гілок; діти з’являлися на світло через вхідні двері, а старі йшли на вихід. Іноді виходом користувалися й зовсім молоді люди.
У Деррі минуло п’ять років стрижок і хімічних завивок, весняних гроз і випускних шкільних балів, кави й сигарет, шикарних обідів у «Бухточці Паркера» і гот-доґів нашвидкуруч на футбольному полі. Дівчатка й хлопчаки закохувалися, п’яні випадали з машин, а «міні» вийшло з моди. Люди лагодили дахи своїх будинків і під’їзні доріжки. Старі ледарі вилітали з насиджених місць, а на їхні посади призначали нових ледарів. Таке було життя, що часто не приносить задоволення — іноді жорстоке, зазвичай нудне, рідко гарне, ще рідше просто чудове. Час збігав, а життя ішло своїм звичаєм.
Ранньої осені 1996 року Ральф вирішив, що в нього рак прямої кишки. Він помічав сліди крові у своїх випорожненнях, і коли нарешті зважився піти на прийом до лікаря Пікарда (він замінив лікаря Літчфілда, на радість багатьом), то подумки вже бачив лікарняне ліжко й хіміотерапію. Але замість раку в Ральфа виявився звичайний геморой, який, за незабутнім висловом Пікарда, «показав свою голівку».
Лікар прописав Ральфові свічі, які той і пішов купити в «Райт-Ейд». Джо Вайзер, прочитавши рецепта, від усього серця посміхнувся Ральфові.