Безсоння
Шрифт:
— Я здогадувався, що… рішення було ухвалене… майже на вершині цієї божевільної… вежі… про яку вони весь час торочили. Можливо… на самісінькому вершечку. — Ральф задихався, серце його билося частіше, ніж будь-коли, але він вважав, що спричинилися до цього, швидше за все, швидка ходьба й спекотний день; страх трохи попустив його. У цьому йому допомогла розмова з Луїзою.
Тепер Ральф уже бачив «Червоне яблуко». За півкварталу від магазину на автобусній зупинці, немов генерал, що інспектує війська, стояла місіс Перрін. Поруч був навіс зупинки — затінок, однак місіс Перрін уперто ігнорувала його. Навіть на яскравому сонячному світлі Ральф бачив, що аура старенької й далі того ж сірого відтінку форми курсантів Вест-Пойнту, як і в жовтневий вечір 1993 року. Ні Елен, ні Наталі ще не було видно.
— Звичайно, я знала, хто це, — пізніше розповідала Естер Перрін репортерові з «Деррі ньюс». — Невже я здаюся вам настільки некомпетентною, хлопче? Чи ви гадаєте, що в мене старечий маразм? Я знала Ральфа Робертса більше двадцяти років. Хороша людина. Звичайно, виліплений не з того тіста, що його перша дружина — Керолайн із родини Саттервейтів з Банґора, — але однаково дуже хороша людина. І водія зеленого «форда» я теж упізнала одразу. Шість років Піт Саллівен приносив мені пошту, і він чудово працював. Новий листоноша, хлопчик Моррісонів, завжди кидає газети просто на квіткові клумби або на ґанок. Піт їхав з матір’ю, у нього лише учнівські права, це я розумію. Сподіваюся, він не дуже постраждає через це, бо Пітер хороший хлопець, а в нещасному випадку не було його провини.
Я все бачила і можу присягнути. Здається, ви вважаєте мене балакухою. І не перечте, по вашому обличчю я можу читати як по нотах. Однак це неважливо — я сказала майже все, що повинна була сказати. Я відразу ж упізнала Ральфа, але є щось, що буде звучати неправдоподібно, якщо ви вставите це у свою статтю… Хоча навряд чи про це напишете. Він з’явився нізвідки й урятував це маля.
Естер Перрін велично простромила поглядом репортера, що шанобливо мовчав, — так ботанік простромлює шпилькою метелика, попередньо обробивши його хлороформом.
— Я не хочу сказати, що було схоже, начебто він з’явився нізвідки, хлопче, хоча можу побитися об заклад, що саме так і надрукують у вашій газеті.
Вона схилилася до репортера, не зводячи з нього очей, і знову повторила:
— Він з’явився нізвідки, — щоб урятувати це маля. Ви мене чуєте? Нізвідкіля.
Наступного дня нещасний випадок удостоївся першої сторінки «Деррі ньюс». Естер Перрін була особливо колоритною, фотограф Том Метью помістив фотографію, яка робила її схожою на матір Джоуду з «Ґрон гніву». [67] Заголовок стверджував: «“БУЛО СХОЖЕ, ЩО ВІН З’ЯВИВСЯ НІЗВІДКИ”, — СТВЕРДЖУЄ ОЧЕВИДИЦЯ ТРАГЕДІЇ».
67
Роман американського письменника Джона Стейнбека.
Прочитавши це, місіс Перрін зовсім не здивувалася.
— Зрештою я отримав те, чого хотів, — сказав Ральф, — але тільки тому, що Клото й Лахесіс — на кого б з верхніх рівнів вони там не працювали — неодмінно хотіли зупинити Еда.
— Верхні рівні? Які рівні? Який будинок?
— Неважливо. Ти просто забула, але спогади нічого не змінять. Головне ось що, Луїзо: вони хотіли зупинити Еда не тому, що загинуть тисячі людей, якщо він спікірує на Громадський центр. Вони хотіли зупинити його, бо там була одна людина, чиє життя необхідно було зберегти за будь-яку ціну… Принаймні, на їхнє переконання. Коли нарешті вдалося довести, що мені так само дорога моя дитина, як їм їхнє дитя, ми уклали угоду.
— Саме тоді вони розрізали тобі руку? І ти дав їм слово, обіцянку. Ту, про яку говорив уві сні.
Ральф метнув на неї розгублений, зовсім хлоп’ячий погляд. Але Луїза спокійно витримала його.
— Так, — сказав він і витер лоба. — Здається, тоді. — Повітря, як бритвою, різало його легені. — Життя за життя, така була ставка: життя Наталі Діпно в обмін на моє. І…
(Агов! Не намагайся ухилитись! Покинь це, Ральфе, інакше я зроблю твою сраку квадратною!)
Ральф замовк при звуках пронизливого, хуліганського, жахливо знайомого голосу — голосу, якого не чув жоден із перехожих на Гарріс-авеню, крім нього, — і подивився на протилежний бік вулиці.
— Ральфе? Що…
— Ш-ш-ш!
Ральф покрився потом; усе його тіло вкрилося липким, їдким потом, важким, мов моторне мастило; він відчував, як кожна його залоза скидала свій вантаж у кров. У роті з’явився огидний присмак. Луїза простежила за його поглядом.
— Розалі! — скрикнула вона. — Розалі, що ти робиш тут?
Чорна, з підпалинами гонча, яку вона подарувала Ральфові на їхнє перше Різдво, стояла (хоча точнішим словом було скулилася) на під’їзній доріжці перед будинком, у якому жили Елен і Наталі до того, як Ед остаточно звихнувся. Уперше гонча нагадала Луїзі Розалі № 1. Здавалося, Розалі № 2 зовсім сама на протилежному боці вулиці, однак це не заспокоїло Луїзу, раптово охоплену жахом.
«О, що я тоді зробила, — подумала вона. — Що ж я зробила!»
— Розалі! — гукнула вона. — Розалі, йди сюди!
Розалі почула — Луїза бачила, що це так, однак та не зрушила з місця.
— Ральфе? Що там відбувається?
— Ш-ш-ш! — знову вимовив він, а потім трохи попереду Луїза побачила щось, через що в неї перехопило подих. Її остання невисловлена надія, що все це плід уяви Ральфа, результат їхніх колишніх переживань, зникла, тому що тепер у їхнього собаки з’явився компаньйон.
Зі скакалкою в правій руці шестирічна Наталі Діпно підійшла до крайки тротуару й подивилася на дім, у якому жила ще зовсім маленькою, на галявину, де колись її батько, непередбачуваний гравець Ед Діпно, сидів серед перехресних веселок поливу, насолоджуючись музикою, тоді як крапля крові висихала на лінзі його окулярів а lа Джон Леннон. Наталі щасливо посміхалася Розалі, яка, часто дихаючи, дивилася на дівчатко нещасними, переляканими очима.
«Атропос не бачить мене, — подумав Ральф. — Він зосередився на Розалі… І, звичайно, на Наталі… І він не бачить мене».
Усе повторювалося з жахаючою бездоганністю. Будинок був тут, Розалі була тут, Атропос теж був тут, у головному уборі, зсунутому на потилицю, що робило його схожим на чепуристого репортера з картин п’ятдесятих — поставлених, можливо, їдою Лапіно. Тільки цього разу на голові Атропоса була не панама Мак-Ґоверна з відкушеними полями; тепер це була кепка з емблемою «Бостон Ред сокс», маленька навіть для Атропоса, бо ремінець, що регулював розмір, був застебнутий на останню дірочку. А як же інакше, адже це кепка з голови маленької дівчинки.