Безсоння
Шрифт:
«Якби маленька Наталі була тут, вона теж побачила б їх», — подумав Ральф… І тут усі його сумніви спробували зайняти свої колишні позиції. Чи побачила б вона? Справді? Він вважав, що бачив, як Наталі схопилася за смужки енергії, залишені його пальцями, як вона дивилася на зелений димок, що піднімався від квітів, але чи міг він бути впевнений у цьому? Хто може напевно сказати, на що саме дивиться маленька дитина й що вона хапає рученятами?
«Але ж Розалі… Поглянь, ось вона, просто перед тобою».
Тут проблематичним було те, що Ральф не бачив слідів, поки Розалі не почала принюхуватися до тротуару. Можливо, вона всього лише вишукувала недоїдки, а те, що він бачив, вигадка його втомленого, змученого безсонням розуму… Як і самі лисі лікарі.
Розалі брела по тротуару, опустивши морду і повільно розмахуючи хвостом. Вона йшла по слідах — чи то лікаря № 1, чи лікаря № 2 і знову лікаря № 1.
«А тепер, чи не поясниш ти, Ральфе, за чим іде ця приблудна сука? Ти вважаєш за можливе, щоб собака взяв слід довбаної галюцинації? Це не плід твоєї уяви; це сліди. Справжні сліди. Сліди чоловіків у білому, за якими Керолайн просила тебе простежити».
— Однак це божевілля! — сказав він сам собі. — Цілковитий абсурд!
Але чи це так? Сновидіння могло виявитися чимось більш значним, ніж просто сновидінням. Якщо існувала така річ, як гіперреальність (а тепер Ральф міг заприсягтися в цьому), виходить, матеріальне й пророкування. І примара що приходить у сні й пророкує майбутнє. Хто зна? Принаймні, у нього було таке відчуття, начебто у стіні реальності відчинилися двері… І крізь них влітали всілякі непрошені речі.
Тепер Ральф був певен: сліди справді існували. Він бачив їх, Розалі відчувала їхній запах, і з цим нічого не можна було вдіяти. За останні півроку передчасного пробудження Ральф відкрив для себе безліч цікавих, незвичайних речей, і однією з них було те, що здатність homo sapiens до самообману знижувалася майже до мінімуму між третьою і шостою годинами ранку, а зараз…
Ральф подивився на годинника. Пів на четверту. Ось так.
У бінокль він знову бачив, що Розалі й далі йде по слідах лисих карликів. Якби зараз хто-небудь пройшов по Гарріс-авеню — хоча навряд, з огляду на час, — він нічого б не побачив, крім облізлого бездомного собаки, що безцільно принюхується до тротуару. Але Ральф бачив, до чого принюхується Розалі, й нарешті дозволив собі повірити своїм очам. Можливо, він і втратить цю віру з першими променями сонця, але в цю мить Ральф знав, на що він дивиться.
Раптово Розалі підвела голову й нашорошила вуха. На мить вона стала майже прекрасною на своєму шляху мисливського пса. Потім, за секунду до того, як фари автомобіля, що наближався до перехрестя Гарріс-авеню і Вітчгем-стріт, освітили вулицю, вона зникла тим же шляхом, що й прийшла, пустившись навтьоки незграбним ущербним бігом, і Ральфові стало жаль собаку. Якщо гарненько подумати, то ким була Розалі, як не ще однією Старою Шкапою Гарріс-авеню, ось лише вона не могла втішитися чарочкою джину або партією в покер із такими ж, як вона. Розалі розчинилася в темряві якраз вчасно — на Гарріс-авеню повільно в’їжджала поліцейська машина. Сирена була вимкнена, зате працювала блимавка, що забарвлювала сплячі будинки цієї частини Гарріс-авеню сплесками червоного і синього.
Ральф відклав бінокль і подався вперед у своєму кріслі, уважно спостерігаючи за тим, що відбувається. Серце часто билося в грудях, віддавало у скронях.
Патрульна машина поповзла ще повільніше, минувши «Червоне яблуко». Увімкнувся прожектор, промінь світла заковзав по фронтонах сплячих будинків. Коли прожектор освітив номер будинку Мей Лочер (86, Ральфові навіть не довелося напружуватися, щоб побачити номер), загорілися задні вогні, і машина зупинилася.
Двоє поліцейських у формі вийшли з авта і пішли по під’їзній доріжці до будинку, не звертаючи уваги на чоловіка, що спостерігає за ними крізь темне вікно другого поверху будинку на протилежному боці, так само як і на поблідлі золотаво-зелені відбитки слідів, на які вони ступали. Поліцейські зупинилися — певно, радилися, — і Ральф приклав бінокль до очей. Він був майже впевнений, що молодший — той самий, що разом із Джоном Лейдекером заарештовував Еда. Кнолл? Чи не так його звали?
— Ні, — пробурмотів Ральф. — Ні. Кріс Нелл. Або, може, Джесс Нелл.
Очевидно, Нелл і його напарник обговорювали щось серйозне — звичайно, набагато серйознішу проблему, ніж та, яку обговорювали лисі лікарі перед своїм відходом. Обговорення закінчилося тим, що поліцейські дістали зброю і піднялися — Нелл першим — на веранду будинку Мей Лочер. Нелл натиснув кнопку дзвінка, почекав, потім натиснув ще раз — довше, секунд п’ять. Вони почекали ще, потім і другий поліцейський, обійшовши Нелла, натиснув на кнопку.
«Можливо, йому краще дається Таємне Мистецтво Натискання Дзвінка», — подумав Ральф.
Нехай так, але цього разу техніка підвела. Ніхто не відчинив їм, і Ральфа це не здивувало. Навіть якщо не брати до уваги дивних лисих лікарів із ножицями, він сумнівався, що Мей Лочер узагалі вставала з постелі.
«Але якщо вона прикута до свого ліжка, виходить, у неї є компаньйон, хтось, хто подає їжу, доглядає за нею й так далі…»
Кріс Нелл — або, можливо, його звали Джесс — знову підійшов до дверей. Тепер, давши дзвінку спокій, він використав стару бах-бах-бах-відчиніть-іменем-закону техніку. Стукаючи кулаком лівої руки, у правій він і далі тримав пістолет, притиснувши його до холоші формених штанів.
Жахливе видіння, настільки ж яскраве й переконливе, як і аури, які він бачив, спалахнуло в голові Ральфа. Він побачив у постелі жінку з пластиковою кисневою маскою, що прикриває ніс і рот. Над маскою випнуті, осклянілі очі. А внизу горло, відкрите в широкій, рваній усмішці. Постільна білизна й нічна сорочка жінки залиті кров’ю. Неподалік на підлозі обличчям униз лежав труп ще однієї жінки — компаньйонки. На рожевому нічному халаті її не менше півдюжини колотих ран, завданих гострими ножицями лікаря № 1.1 Ральф знав: якщо відгорнути нічний халат і подивитися уважніше, одразу стане зрозуміло, що рани нагадують його власну.
Ральф спробував відігнати жахливе видіння. Але воно не минало. Він відчув тупий біль у долонях і помітив, як сильно стиснуті його кулаки, нігті впилися в долоню. Зусиллям волі Ральф розтиснув кулаки і поклав руки на коліна. Тепер його внутрішнє око бачило, що жінка в рожевому халаті ледь ворушиться — вона ще жива. Але, швидше за все, це протриває недовго. Майже напевно вона не дотягне до того моменту, коли ці два йолопи зважаться на що-небудь більш продуктивне, ніж топтання на веранді й почерговий стук у двері.