Безсоння
Шрифт:
— Ну, я вже не сплю так, як у шістнадцять, не буду обманювати, але якщо це я зателефонував учора в поліцію, то, мабуть, зробив це уві сні.
— Приблизно так міркував і я. Крім того, якби ви помітили щось незвичайне на вулиці, чи стали б ви дзвонити анонімно?
— Ясна річ, — підтакнув Ральф, а сам подумав: «Але, припустімо, сталося не просто щось незвичайне, Джоне? Припустімо, все здавалося абсолютно неймовірним?»
— Згоден, — кивнув Лейдекер. — Звичайно, з вашого вікна Гарріс-авеню як на долоні, однак те саме видно й із трьох дюжин інших будинків… До того ж, якщо той приятель стверджував, начебто він у будинку, зовсім не обов’язково, що так було насправді.
— Звичайно. Поряд із «Червоним яблуком» телефонна будка, звідки можна подзвонити, і ще одна біля винної крамнички. Ще двійко біля Строуфорд-парку, якщо вони, звісно, справні.
— У парку чотири телефони-автомати, і всі вони працюють. Ми перевірили.
— Але навіщо було брехати про те, де він?
— Найбільш імовірна причина полягає в тому, що анонім, можливо, брехав і про все інше. Принаймні Донна Геґен сказала, що голос звучав молодо й упевнено. — Сказавши це, Лейдекер поморщився й ляснув себе по лобі. — Ральфе, я зовсім не це хотів сказати. Вибачте.
— Та нічого, все нормально — ідея, що мій голос звучить, як у старого шкарбуна на пенсії, не є для мене новою. Я справді стара перечниця. Продовжуйте.
— Чергував Кріс Нелл — пам’ятаєте, разом з ним ми заарештували Еда Діпно?
— Я пам’ятаю його ім’я.
— Отож. Стів Атгербек чергував тієї ночі. Він хороший хлопець.
«Чоловік у в’язаній шапочці», — подумав Ральф.
— Леді була мертва, але жодних слідів насильства. Нічого не пропало, однак у таких стареньких леді, як Мей Лочер, зазвичай немає ніяких особливих цінностей — ні відеоапаратури, ні стереосистем, нічого такого. Правда, у неї зберігалося кілька ювелірних виробів. Не можна сказати, що у світі немає дорожчих або кращих коштовностей, але…
— Чому злодії не забрали їх?
— Саме так. Але більш цікаво те, що вхідні двері — той, хто телефонував у поліцію, стверджував, що бачив, як ті двоє вийшли з будинку, — були зачинені зсередини. Не просто на замок, а ще на засув і на ланцюжок. Як і двері чорного ходу. Тож якщо той, хто дзвонив, був у себе, а Мей Лочер була вже мертва, коли пішла ця парочка, хто ж тоді зачинив двері?
«Можливо, це зробив Кривавий Цар», — подумав Ральф… І, на свій жах, мало не вимовив це вголос.
— Не знаю, а як щодо вікон?
— Закриті. На всі шпінгалети. До того ж, якщо вам недостатньо подробиць у дусі Аґати Крісті, Стів стверджує, що й зимові рами вставлені. Одна з сусідок повідомила, що минулого тижня місіс Лочер запрошувала якогось хлопчика вставити рами.
— Я знаю, — кивнув Ральф. — Саллівена, він розносить пошту. Тепер і я згадав, що бачив його за цим заняттям.
— Зовсім як у фантастичному романі, — зауважив Лейдекер, але Ральф подумав, що Лейдекер, не роздумуючи, обміняв би справу Сьюзен Дей на справу Мей Лочер. — Результати медичної експертизи надійшли саме в той момент, коли я вже йшов до вас у будинок окружного суду. Я встиг переглянути їх. Тромбоз… Інфаркт міокарда. Наразі ми вважаємо нічний дзвінок жартом — у будь-якому місті подібне буває частенько, — а смерть леді сталася від серцевого приступу, ускладненого емфіземою.
— Інакше кажучи, простий збіг. — Такий висновок урятував би Ральфа від безлічі турбот, але в його голосі звучала недовіра.
— Так, мені це теж не дуже подобається. Як і Стіву, саме тому й опечатали будинок. Судові експерти перевернуть там усе догори дном, можливо, уже завтра вранці. А поки що останки місіс Лочер відправиться в Огасту для більш докладної експертизи. Хтозна, що вона покаже? Іноді їм справді вдається влаштувати ціле шоу. Ви здивувалися б їхньому вмінню.
— Не сумніваюся, — відповів Ральф. Лейдекер кинув зубочистку в попільницю, насупився, потім обличчя його знову просвітліло.
— О, у мене виникла ідея — я попрошу кого-небудь із помічників зробити дубль запису дзвінка й прокручу його вам. Можливо, ви впізнаєте голос. Хтозна, траплялися й більш неймовірні речі.
— Не перечу, — відповів Ральф, вимушено посміхаючись;
— Цю справу веде Аттербек. Ходімо, я проводжу вас.
У коридорі Лейдекер ще раз пильно подивився на Ральфа. Цього разу старий відчув себе непевно, не зрозумівши значення погляду. Аур він знову не бачив.
Ральф спробував посміхнутися:
— У мене виріс другий ніс?
— О, ні. Я просто здивований: як на людину, яка вчора пережила те, що випало на вашу долю, ви маєте чудовий вигляд. Особливо в порівнянні з тим, яким ви були минулого літа… Якщо подібне зробив з вами стільниковий мед, я обов’язково куплю цілу пасіку.
Ральф розсміявся так, начебто почув найкумедніший жарт у своєму житті.
Перша сорок дві, передсвіт вівторка.
Ральф, сидячи в кріслі, спостерігає, як навколо ліхтаря кружляє осінній дощ. Перед будинком Мей Лочер понуро обвисла стрічка поліцейського огородження.
Усього близько двох годин сну, і він знову думає про те, що бути мертвим набагато краще. Жодного безсоння. Жодного втомливо довгого чекання світанку в ненависному кріслі. І більше жодних днів, коли здається, що дивишся на світ крізь невидиму захисну плівку, яку вже багато років розхвалюють дантисти в рекламних роликах. У ті далекі дні телебачення тільки починало свій хід по країні, у волоссі Ральфа з’являлися перші сиві відблиски, і він завжди засинав за п’ять хвилин після того, як покохається з Керолайн.
«А люди й далі кажуть, який чудовий у мене вигляд. Містика, та й годі».
Хоча це було не так. Зважаючи на те, що він побачив останнім часом, компліменти з приводу його вигляду були аж у кінці списку всього незвичайного й дивного.
Ральф знову глянув на дім Мей Лочер. Як твердив Лейдекер, двері були зачинені зсередини, але Ральф бачив, як два маленьких лисих лікарі виходили з дверей, бачив, чорт забирай…
Але чи бачив?
Чи бачив насправді?
Подумки Ральф повернувся у вчорашній ранок. Він сидів у цьому ж кріслі з чашкою чаю на колінах і думав: