Безсоння
Шрифт:
— Ед називає його Кривавим Царем…
— Та як завгодно, — Лейдекер махнув рукою. — Але я уявляю, як він пояснював йому, що ви права рука диявола і що тільки така кмітлива, хоробра й рішуча людина, як Чарлі Пікерінґ, може прибрати вас із дороги.
— Ви уявляєте його такою собі комп’ютерною програмою, — сказав Ральф. Він згадав Еда Діпно, який грав з ним у шахи незадовго до хвороби Керолайн. Той Ед був інтелігентною, з умінням красиво викладати свої думки, цивілізованою людиною з величезним запасом доброти. Ральф дотепер не міг зіставити того Еда з нинішнім, але ж сутність Еда відкрилася йому вперше ще в липні 1992 року. Сьогоднішній Ед змушував думати про себе, як про «бійцівського півня».
— Не просто комп’ютерною програмою, а небезпечною комп’ютерною програмою, — наголосив Лейдекер. — Для нього Чарлі всього лише знаряддя, подоба ножа, яким чистять яблуко. Якщо в такого ножа відскакує лезо, ніхто не біжить до точильника, щоб замінити його на нове, до чого така турбота. Ніж просто викидають у сміттєвий бак, а натомість купують новий. Саме так і поводяться хлопці типу Еда Діпно з хлопцями типу Чарлі Пікерінґа, а тому що Ед і є «Друзі життя» — принаймні зараз, — не думаю, що є причини хвилюватися щодо звільнення Чарлі під заставу. За кілька днів він буде цілковито самотній.
— Зрозуміло, — мовив Ральф. Його трохи стривожило оте співчуття до Пікерінга. — Я хочу подякувати вам за те, що моє ім’я не потрапило в газети… Якщо ви мали до цього відношення.
«Деррі ньюс» у колонці поліцейської хроніки помістила коротеньку замітку про інцидент, повідомивши тільки, що Чарльз Г. Пікерінг був арештований за «збройний напад» у приміщенні публічної бібліотеки.
— Іноді ми просимо їх про послугу, іноді вони звертаються до нас із проханням, — сказав Лейдекер, підводячись. — Так уже влаштований світ. Якби недоумки з «Друзів життя» і педанти з «Друзів Центру» зрозуміли це, працювати стало б набагато легше.
Ральф витяг скручений плакат зі слоником Дембо із кошика для сміття і запитав:
— Можна мені забрати плакат? Я знаю одне маля, якому сподобається слоник.
Лейдекер розвів руками:
— Ви мій гість — вважайте це маленьким призом за хорошу поведінку. Тільки не просіть у мене дамських трусиків з вирізаною промежиною.
Ральф розсміявся:
— О, я не збираюся зазіхати на вашу власність.
— А якщо серйозно, я вдячний, що ви прийшли, Ральфе. Спасибі.
— Мені це було неважко. — Потягнувшись через стіл, Ральф потиснув руку Лейдекеру і рушив до дверей. Він почувався до абсурдності нерозумно, немов був лейтенантом Коломбо з телесеріалу — усе, що йому потрібно, це старий теплий плащ. Уже взявшись за дверну ручку, він повернувся.
— Можна запитати вас про щось, абсолютно не пов’язане з Чарлі Пікерінґом?
— Звичайно.
— Сьогодні вранці я почув у «Червоному яблуці», що місіс Лочер, моя сусідка, вночі померла. У цій події немає нічого дивного, у неї була емфізема легенів. Але між тротуаром і доріжкою до її будинку натягнуто поліцейські загороджувальні стрічки, і на дверях табличка, де написано, що будинок опечатаний поліцією Деррі. Вам що-небудь відомо про це?
Лейдекер так довго й пильно дивився на Ральфа, що тому стало не по собі… Але тільки не через ауру. У ній не було нічого, що вказувало б на підозрілість.
«Господи, Ральфе, чи не здається тобі, що ти занадто серйозно сприймаєш подібні речі?»
Що ж, може, й так. Принаймні, він був радий, що зеленуваті спалахи не відновили своє мерехтіння по краях аури Лейдекера.
— Чому ви так на мене дивитеся? — запитав Ральф. — Якщо я сказав або зробив щось не так, вибачайте.
— Зовсім ні, — заспокоїв його Лейдекер. — Однак у цій справі є якась таємничість, навіть надприродність. Якщо я розповім вам, чи зможете ви тримати язика за зубами?
— Не сумнівайтеся.
— Мене щиро турбує ваш сусід. Коли вимовляють слово «розсудливість», я ніколи не асоціюю його з професором.
Ральф від душі розсміявся:
— Я не скажу йому анічогісінько — слово честі, — але цікаво, що ви згадали саме про нього. Колись давно Білл учився в одному класі з місіс Лочер.
— Не можу собі навіть уявити, що професор колись бігав підтюпцем, — сказав Лейдекер. — А ви?
— Приблизно, — відповів Ральф, але уявний образ вийшов доволі своєрідним: Білл Мак-Ґоверн, у якому одночасно було щось і від маленького лорда Фонтлероя, і від Тома Сойєра, у бриджах, білих гольфиках… І панамі.
— Ми не впевнені в тому, що саме сталося з місіс Лочер, — сказав Лейдекер. — Ми знаємо тільки, що близько третьої ночі служба 911 отримала анонімний дзвінок — чоловік стверджував, що бачив двох незнайомців — одного з ножицями, — які виходили з будинку місіс Лочер.
— Її вбили? — вигукнув Ральф, одночасно усвідомлюючи дві речі: він поводиться більш правдоподібно, ніж очікував, і тільки що перейшов міст. Ральф не спалив його за собою — принаймні, поки що, — але він не зможе повернутися назад без цілої лавини пояснень.
Лейдекер знизав плечима:
— Якщо й так, то зробили це не ножицями і взагалі без застосування колюче-ріжучої зброї. На тілі немає ніяких слідів.
Хоч це давало якесь полегшення.
— З іншого боку, те, що сталося, могло налякати до смерті — особливо літню і хвору людину, — сказав Лейдекер. — Принаймні пояснити буде легше, якщо ви дозволите розповісти те, що відомо мені самому. Це не займе багато часу, повірте.
— Звичайно, слухаю.
— Хочете довідатися щось цікаве? Першою людиною, про яку подумав я, прочитавши запис дзвінка, були ви.
— Через безсоння, правильно? — запитав Ральф. Голос його звучав твердо і впевнено.
— І безсоння, і той факт, що він стверджував, начебто бачив цих двох з вікна своєї вітальні. Вікна вашої вітальні виходять на Гарріс-авеню, чи не так?
— Так.
— Отож. Я навіть хотів прослухати запис плівки, але потім згадав, що сьогодні ви прийдете сюди… До того ж сон знову повернувся до вас. Адже так?
Не вагаючись ні секунди й не роздумуючи, Ральф підпалив міст, який щойно проминув.