Безсоння
Шрифт:
— Можливо. — Фей вдячно посміхнувся Ральфу. — Однаково спасибі, що зупинив мене, не дав наробити дурниць. Ти ж знаєш, на мене іноді находить.
«Шкода, що нікого не виявилося поруч, коли подібне відбулося між мною й Біллом», — подумав Ральф. Уголос же він мовив:
— Мені було неважко. Це я повинен дякувати тобі. Такий учинок додасть нового штриха до мого резюме, коли я вирішу звернутися з приводу високооплачуваної роботи в ООН.
Фей, задоволено розсміявшись, поплескав Ральфа по плечу:
— Так! Генеральний секретар! Миротворець Номер Один! Ти без проблем одержиш цю роботу!
— Безсумнівно. Бувай, Фею.
Ральф уже обертався, коли Фей торкнувся його руки:
— Ти ж братимеш участь у Злітно-посадочному турнірі наступного тижня?
Ральф не одразу зрозумів, про що мова, хоча це й було головною темою розмов столяра на пенсії відтоді, як листя на деревах почало жовтіти. Фей організовував шахові турніри під назвою «Злітно-посадочний № 3» починаючи з 1984 року, саме тоді закінчилося його «справжнє життя». Призом був величезний хромований кубок з короною й скіпетром. Фей, найкращий гравець серед Старих Шкап (принаймні в західній частині міста), нагороджував сам себе цим кубком у шести випадках із дев’яти, і в Ральфа виникла підозра, що три рази Фей програв навмисно для підтримки інтересу в інших учасників. Цієї осені Ральфа не надто цікавили шахи; йому й без них було про що подумати.
— Звичайно, — відповів він. — Узагалі ж, я розраховую на приз.
Фей посміхнувся:
— Чудово. Турнір повинен був відбутися минулого вікенду, але я сподівався, що коли його відкласти, то Джиммі В. теж візьме участь. Але він досі в лікарні, тому якщо відкладати й далі, настануть холоди, і нам доведеться проводити турнір у перукарні, як у дев’яностому році.
— А що трапилося із Джиммі В.?
— Рак знову взявся за нього, — відповів Фей, потім, понизивши голос, додав: — Не думаю, що цього разу в нього є хоч найменший шанс відбити напад.
Почуття глибокого жалю охопило Ральфа. Вони з Джиммі Вандермеєром знали одне одного ще в «справжньому житті». У ті часи обидва моталися по дорогах. Джиммі торгував солодощами й вітальними листівками, а Ральф — канцприладдям і паперовою продукцією, удвох вони складали чудову команду, колесячи по Новій Англії, ведучи по черзі авто й дозволяючи собі більш розкішні зручності, ніж ті, що були б доступні одному. Вони ділилися також нічим не примітними секретами чоловіків, що подорожують поодинці. Джиммі розповів Ральфові про повію, яка вкрала в нього гаманець у 1958 році, і як він потім обвів навколо пальця дружину, сказавши їй, що його пограбував попутник.
Багато поїздок; багато пробитих коліс; багато жартів з приводу самотніх комівояжерів і гарненьких фермерських дочок; багато бесід, що затягувалися далеко за північ. Іноді вони говорили про Бога, іноді про політику. Загалом, Джиммі Вандермеєр був дуже класним хлопцем. А потім Ральф знайшов сидячу роботу в друкарні, і Джиммі випав з його поля зору. Вони відновили взаємини лише тут і в деяких інших місцях, що належать Місту Старих Шкап, — зустрічалися в бібліотеці, басейні, задній кімнаті перукарні. Коли незабаром після похорону Керолайн Джиммі розповів, що він цілком достойно витримав бій із раком легенів, Ральф пригадав, яким завжди бачив Джиммі: чи говорив той про бейсбол, чи ловив рибу, чи їхав він у машині, у куточку рота в нього неодмінно була затиснута сигарета.
«Мені пощастило», — сказав він собі тоді. Але, як видно, щастя було недовге. Так відбувається завжди.
— Сумна новина, — зітхнув Ральф.
— Він уже майже три тижні в лікарні, — повідомив Фей. — Проходить лікування радіацією й приймає уколи з отрутою, яка нібито вбиває рак, але насправді вбиває саму людину. Дивно, що ти нічого не знав, Ральфе.
«Звичайно, ти здивований, а я ні. Як бачиш, безсоння — пані ревнива, вона змушує багато про що забути. То не можеш відшукати бульйонні кубики, то втрачаєш відчуття часу, а потім настає черга й старих друзів».
Фей похитав головою:
— Клятий рак. Жахливо, як він може таїтися, вичікуючи свого ходу.
Ральф кивнув, потім, подумавши про Керолайн, запитав:
— Ти випадково не знаєш номера палати Джиммі? Може, я відвідаю його.
— Випадково знаю: 315. Запам’ятаєш?
Ральф посміхнувся:
— Хоча б на якийсь час.
— Звичайно, відвідай його, якщо зможеш, — вони його добряче накачують уколами, але поки ще він упізнає людей, присягаюся, йому буде приємно побачитися з тобою. Якось він сказав мені, що у вас є що згадати.
— Ти ж знаєш, як це буває, — відповів Ральф. — Двоє молодих чоловіків у дорозі, ото й усе. Якщо нам приносили чек за обід, Джиммі завжди давав змогу оплачувати його мені. — Раптом Ральфові захотілося розплакатись.
— Хріново, правда? — спокійно запитав Фей.
— І не кажи.
— Відвідай його. Він буде радий, та й тобі полегшає. Тільки не забудь про шаховий турнір! — закінчив Фей і випрямився, роблячи героїчне зусилля, щоб виглядати й говорити якомога бадьоріше. — Ще раз спасибі, що стримав мене від дурниці. Знаєш, мені якось не по собі.
— Добре. Я ж Миротворець Номер Один. — Ральф пішов стежкою, що вела до дороги, потім обернувся. — Бачиш службову дорогу? Ту, котра веде від Дженерал Авіейшн до шосе? — Він показав рукою. Від терміналу від’їхала вантажівка, на вітровому склі палахкотали сліпучі сонячні відблиски. Вантажівка пригальмувала біля воріт, входячи в поле дії променя фотоелемента. Ворота почали відкриватися.
— Звичайно, бачу, — відповів Фей.
— Минулого літа я бачив, як по службовій дорозі їхав Діпно, отже, у нього є ключ-картка від цих воріт. Не здогадуєшся, як вона опинилася в Еда?
— Ти маєш на увазі хлопця з організації «Друзі життя»? Вчений-лаборант, що провів невеликий експеримент, побивши свою дружину минулого літа?
Ральф кивнув:
— Тільки я кажу про літо 1992 року. Він їздив на старому коричневому «датсуні».
Фей розсміявся:
— Та я не відрізню «датсун» від «тойоти» або «хонди», Ральфе. Але я скажу, хто в основному користується цією дорогою: постачальники провізії, їхні пілоти, обслуговуючий персонал і авіадиспетчери. Гадаю, деякі пасажири теж мають такі ключі, якщо вони часто літають на особистих літаках. Єдині вчені, зайняті тут, працюють на станції контролю повітря. Він учений такого профілю?