Безсоння
Шрифт:
— Стільниковий мед? А він допомагає?
— Ні, — розпливаючись у посмішці, відповів Ральф, — абсолютно не допомагає, але на смак чудовий!
Луїза розсміялася і обома руками стиснула його ліву руку. Ральф відповів їй легким потиском.
— Ти ж не звертався з цього приводу до Літчфілда?
— Ні. Записався на прийом, але потім скасував візит.
— Ти це зробив тому, що не довіряєш йому? Тому що він прогледів Керолайн?
Ральф здивовано глянув на жінку.
— Вибач, — сказала Луїза. — Я не мала права про це питатися.
— Та ні, нічого. Просто я здивований, почувши цю думку від когось іншого. Що він… Бачиш… Що він поставив неправильний діагноз.
— Ха! — Красиві очі Луїзи спалахнули. — Це спадало на думку всім нам! Білл не міг повірити, що ти не притягнув його до суду наступного дня після похорону Керолайн. Звичайно, у ті дні я була по інший бік барикад, затято захищаючи Літчфілда. Тобі коли-небудь хотілося вбити його?
— Ні. Мені вже сімдесят, і мені не хочеться провести решту своїх днів за ґратами. До того ж — хіба це воскресило б Керол?
Луїза похитала головою.
Ральф сухо зауважив:
— Однак те, що сталося з Керол, і було причиною, чому я не хотів іти до нього. Я просто не міг довіряти йому більше. Або, можливо… Не знаю…
Ні, він справді не міг пояснити причину. Точно він знав лише те, що скасував візит до лікаря Літчфілда, як і до Джеймса Роя Гонґа, відомого у певних колах як «голковколювач». Цей останній візит він скасував за порадою дев’яностодво- або трьохлітнього старого, який, можливо, навіть не пам’ятає свого другого імені. Думки Ральфа навернулися до книги, яку дав йому старий Дор, і до вірша, що звався «Прагнення», Ральф не міг викинути його з голови… Особливо те місце, де поет говорив про речі, які проходять мимо: незвідані почуття, непрочитані книги, невідомі острови, які він ніколи не побачить.
— Ральфе? Ти тут?
— Так, просто думав про Літчфілда. Міркував, чому я скасував візит.
Луїза поплескала його по руці:
— Радій, що ти зробив це. А я ось пішла.
— Розкажи мені.
Луїза здригнулася:
— Коли справа зайшла так далеко, що я більше не могла терпіти це, я пішла до нього і про все розповіла. На моє прохання про снотворне Літчфілд відповів, що не може виписати рецепта — іноді в мене бувають порушення серцевого ритму, а снотворне може погіршити стан.
— Коли ти була в нього?
— На початку минулого тижня. А вчора, як грім серед ясного неба, зателефонував мій син Гарольд і сказав, що вони із Дженет хотіли б поснідати зі мною в ресторані. Дурниці, — сказала я. Я ще непогано пораюся в кухні. Якщо вже ви зважуєтеся на такий далекий шлях з Бангора, я зумію все приготувати, а потім, якщо вам захочеться прогулятися зі мною — я подумала про бульвар, тому що мені там завжди подобалося, — я буду тільки рада. Саме так я й сказала.
Вона повернулася до Ральфа, гірко посміхаючись.
— Я навіть не замислювалася, чому це вони обоє приїжджають серед тижня, адже вони працюють, — до того ж вони, мабуть, люблять свою роботу, тому що говорять тільки про неї. Я думала лише, які вони милі… Які турботливі… І я доклала всіх зусиль, щоб приготуватися якнайкраще і мати добрий вигляд, щоб Дженет не запідозрила, що в мене проблеми. Про це я турбувалася найбільше. Дурненька бабуся Луїза, «наша Луїза», як завжди каже Білл… Не роби вигляду, що здивований, Ральфе! Звичайно, мені про це відомо; чи ти гадаєш, що я лише вчора вилупилася з яйця? І він правий. Я справді дурна, але це не означає, що образа ранить мене не так, як інших… — Луїза знову заплакала.
— Звичайно, звичайно. — Ральф погладив її по руці.
— Ти розсміявся б, побачивши мене, — продовжувала вона, — коли о четвертій ранку я пекла гарбузові оладки, о четвертій п’ятнадцять кришила гриби для італійського омлету, а о четвертій тридцять взялася за макіяж тільки для того, щоб бути впевненою, абсолютно впевненою, що Дженет не заведе своєї: «Ви впевнені, що добре себе почуваєте, мамо Луїзо?». Ненавиджу, коли вона починає молоти дурниці. І ще, Ральфе. Вона від самого початку знала, що відбувається зі мною. Вони обоє знали. Тому я мовби виставила себе на посміховище.
Ральф вважав, що уважно стежить за ниткою розповіді, але, мабуть, усе-таки упустив щось.
— Знали? Звідки?
— Їм розповів Літчфілд! — закричала Луїза. Обличчя її знову зморщилося, але тепер Ральф побачив у ньому не біль чи образу, а жахливий, сумний гнів. — Цей виродок зателефонував моєму синові і ВСЕ ЙОМУ РОЗПОВІВ!
Ральф онімів.
— Луїзо, він не міг цього зробити, — мовив Ральф, коли отямився. — Існує професійна таємниця… Твоєму синові відомо про це, тому що він юрист, вони теж зобов’язані зберігати професійну таємницю. Лікар нікому не має права розповідати про те, що довірив йому пацієнт, поки пацієнт…
— О Боже! — Луїза закотила очі. — Боже праведний! У якому світі ти живеш, Ральфе? Люди на кшталт Літчфілда чинять так, як вважають за потрібне. Я ж це знала, тому двічі дурна, що пішла до нього. Карл Літчфілд — самовпевнений, марнославний дурень, якого більше цікавить, як він виглядає у підтяжках і стильних сорочках, ніж доля пацієнтів.
— Який цинізм!
— Справді, це сумно. Знаєш що? Зараз йому тридцять п’ять чи тридцять шість, він вважає, що, коли йому виповниться сорок, він просто… Зупиниться. Залишиться сорокалітнім стільки, скільки захоче. Він вважає, що в шістдесят люди перетворюються на старезних, аж древніх, і що більшість із них впадають у старечий маразм після шістдесяти п’яти, а якщо вже вам вдасться дожити до вісімдесяти, то потрібно дякувати долі, якщо діти відвезуть вас до лікаря Кеворкяна. [35] Діти не мають права на одкровення батьків, і, на думку Літчфілда, такі старі, як ми, позбавлені будь-якої довіри дітей. Це не в наших спільних інтересах.
35
Цей лікар був засуджений за виконання евтаназії.
— Щойно я вийшла з кабінету Літчфілда, як він зателефонував Гарольду в Бангор і розпустив язика, мовляв, я не сплю і в мене депресія, до того ж проблеми зі сприйняттям, укупі з передчасним розладом свідомості. А потім він сказав: «Ви повинні пам’ятати, що ваша мати старіє, пане Чессе, і на вашому місці я серйозно задумався б про те, як ведеться їй тут, у Деррі».
— Не може бути! — здивувавшись і жахнувшись водночас, вигукнув Ральф. — Невже…
Луїза похмуро кивнула:
— Він сповістив про це Гарольда, а Гарольд переказав мені, і ось тепер я розповідаю тобі. І навіть, дурна, не знаю, що таке «передчасний розлад свідомості», і ніхто з них не захотів пояснити мені. Я подивилася значення слова «свідомість» у словнику, і знаєш, що воно означає?