Блакитна планета
Шрифт:
— Дати тобі аспірин? — спитав Антек, зазираючи до намету.
Марцін махнув рукою, аби той не заважав. Агнещин голос віддалявся, губився в шумі, розмовах, запитаннях телефоністки:
— Говорите? Говорите? Говорите?
— Їдь зараз же, Марціне?! Чуєш?
— Але ж я не знаю дороги! Як туди їхати?
— До Гірських Берехів і далі по знаках. Побачиш на карті, вона лежить в зеленій теці.
Карта?! Геть про неї забув!
— Чи справді?! — крикнув, але в трубці чулись лише далекі розмови й одноманітні питання:
— Говорите? Говорите? Говорите?
Настала хвилина тиші,
— Розмову скінчено. Варшаву відключено.
— Звідки телефонували? — спитав Дондек, входячи до намету з шматком хліба.
— З Варшави. Я мушу виїхати, — підбіг до столика.
Зелена тека лежала зверху. Витяг листівки, нотатки. Карти не було.
Цілу годину Марцін просидів під буком, силкуючись пригадані загублений маршрут. Бачив його тільки раз, побіжно, через Агнещине плече. Що ж то за гора? Яворнік? Насічне? Чому не спитав хоч назву? Мимоволі глянув на бук, може, вітер порвав і закинув десь на гілля або в траву цю карту. Та коли б навіть так і трапилось, однаково дощ усе змив би.
Антек старанно скородив витоптану траву грабельцями.
— Що ти шукаєш, — нарешті спитав він, — може, допомогти?
— Так, дрібниці…
— Коли будеш в Мендзиздроях?
— Не знаю.
— Як не знаєш?
— Бо я, по-перше… Їду не туди. Буду тут недалечко…
— Ага, в Ветліні, розумію.
— Поблизу Ветліна…
— Ще одна таємниця, — з жалем сказав Антек. Попрощалися холодно. Тадеуш улаштовував якісь справи з групою туристів, які з'явились по обіді. Він крикнув:
— Здоров, Марціне! Зичу тобі сонячних днів на морі!
Антек подав Марцінові руку, як чужому.
— Бувай! Я не дивуюсь, що від'їжджаєш. В цьому році вакації видались надзвичайно невдалі.
Поспішаючи, хлопець забув про Дондка, але той наздогнав його і втиснув йому в рюкзак чималеньку напхану торбинку…
— Ти хочеш їхати без харчів? — докірливо кинув він. — Коли є що їсти, краще думається!
— До побачення, Дондку, до побачення.
І хлопець ще раз оглянувся на крислатий бук, в тіні якого так гарно відпочивалось. На антені, де любили сидіти сороки, гойдалась трясогузка.
Щось захрипіло, рипнуло… птах схопився і злетів.
«Коли мені тебе забракне…» — почулася мелодія.
— Добре, що Гапи немає, — зітхнув Марцін, — він би своїм скавулінням посилював звучання. При Агнешці рідко траплялись такі штуки. Тадеуш виполошить усе птаство довкола.
— Принаймні туристи здалека почують нашу станцію, — не згодився Дондек, — а ми ж насамперед для туристів.
І приязно помахав рукою на прощання, так смішно, мов витрушував невидиму ганчірку.
Їхати було важко. В автобусі штовханина, давка, а тут ще сердитий кондуктор заборонив одчиняти вікна.
Далі почався виснажливий схід на гору, а ще прикріше було те, що Марцін не знав, де знаходиться Юн. Хлопець продирався крізь хащі, добрим словом згадуючи гладуна Дондка. Бутерброди з сиром і джемом додавали сил. Відпочиваючи на галявинах, порослих кущами малини та ожини, намагався тамувати спрагу соковитими ягодами.
Проминув смугу змішаного лісу, буків, сосон, явора, перестрибував через пеньки, що перетинали шлях. Над головою пурхали
Врешті дерева порідшали, поміж їх кронами завиднілося небо. Старі порохняві сосни виблискували срібною від моху корою, витягували до неба поламані віяла гілок. По траві й камінню стелились стовбури дивовижного бука, вони ніби повзли, покручені якоюсь мукою. Ніде й сліду людини. Марцін сів на камінь і розпачливо дивився на стрічки доріг, вони тяглися поруч одна одної аж до валу коралових хмар на небокраї, а вгорі висіло мідне сонце, поволі опускаючись в червоне море.
Неосяжний простір і пустка гнітили Марціна.
Де шукати Юна? На якій з полонин, розкиданих по горах? За якою вершиною або нагромадженням скель схований його корабель? Що робити: вертати чи видряпуватися на всі вершини?
— Юне, — загукав голосно, — Юне, де ти?
Розжарений диск сонця ще горів на обрії, але тіні густішали й поволі огортали долини. Сонце ніби залило кров'ю крони дерев на стрімчастій скелі. Западала ніч.
СИНИ СОНЦЯ
Юн приставив Агнешку малим кораблем до околиці Варшави. Серед безладного миготіння вогнів зміїлась смуга Вісли, оточена яскравою низкою ліхтарів. В темряві за дороговказ дівчині правив шпиль Палацу культури й науки, який пурпурово блищав, наче планета Марс.
— Мені пора, — сказала дівчина, дивлячись униз, де освітленою змійкою вився поїзд. — Як дивно — плигну в ніщо, в пустоту… Прощавай, Юне.
Він узяв її руку обома руками.
— Я щасливий, що ти побачиш любих тобі людей, — мовив Юн. — Я щасливий, що мешканці Блакитної Планети такі, як ти і Марцін. Я чекатиму на тебе…
Хотіла крикнути: «Юне! Ти не знаєш всієї правди, послухай!» Та на сході заясніла світла смуга — вже розвиднялося. Не можна зволікати, їй треба з'явитись у Варшаві, доки свіне.
Висунула в отвір плечі й скочила, як з трампліна. Тої ж миті повз неї промчав Юнів корабель — глянули приязно його темні очі.
Летіла височенько. Червоні снопи іскор, котрі часом злітали над трамваями і тролейбусами, освітлювали павутиння дротів, розіп'ятих над вулицями.
Агнешка почала знижуватись тільки над древнім Мокотовським Полем. Приземлилась на тихій Волоській вулиці, за білим будинком, де золотіло листя невисокого дерева. Людей нема. Швидко скинула скафандр і запхала його в рюкзак.
День обіцяв видатись гарним. У Варшаві не було й сліду недавньої негоди. Агнешка тихенько пішла стежиною вздовж городів, часом збочуючи на траву, коли шлях перетинали віти живоплоту. Будинки стояли лише по один бік вулиці, і вікна подекуди вже світились. По другий бік у напрямку Рацлавіцької бовваніла в півтемряві велика будівля лікарні. Як і радив Марцін, вона звернула біля селища Варшавської житлової кооперації. Тиша панувала на подвір'ї. В піску лежали покинуті іграшки.