Блакитна планета

Канн Мария

Хлопці поставили ноші й обережно під плечі підняли Дондка. Він обважнів, але чинив опір, виявляючи неабияку силу.

— Де? — видихнула пані лікарка, стаючи навколішки і швидко розв'язуючи краватку. — Де?

Марцін здивувався. Вже навіть перше «де» не мало ніякого сенсу, бо Дондків палець був наче лялька. А питати «де», дивлячись просто на вкушеного змією пальця, це вже занадто. Однак пані лікарка повторила нетерпляче:

— Де тебе вкушено? Покажи, Дондку! Хутчій!

Дондек почав спочатку:

— Бо змія сиділа

під тапчаном і сичала. Антек сказав, що немає ніякої змії і що я боягуз, отож я хотів її витягти на середину намету і всунув патика під тапчан. Патик залишив Король Вужів. Він такті роздвоєний на кінці.

Пані лікарка роздратовано струснула хвору Дондкову руку. Певне, не могла втямити: хто, що, як і чому.

— Ну й відчув нараз, що болить, — закінчив він з видихом. — Вкусила мене.

— Де? — з притиском запитав вожатий, схиляючись над пальцем, котрий стирчав догори.

— Тут, — показав хлопець з крихтою втіхи. — В цьому місці.

Пані лікарка оглянула пальця з усіх боків. Обмінялась з вожатим багатозначними поглядами.

— Тут? — перепитала. — Бачу, тільки подряпано. Поверхнево подряпано, і палець анітрохи не спух, хіба що від пов'язки.

Вона спритно зірвала ремінь, застебнутий на Дондковому плечі.

— Це що за вигадки? — запитав вожатий поволі й холодно. — Дондку, злазь! Досить цих дурниць!

— Але ж я, — злазив з нош Дондек, — але мене вкусила…

— Тихо, братіку, ні гу-гу, — гримнув табірний. — А ви, хлопці, забирайте ноші і йдіть з нами. Посоромилися б!

На чолі походу швидко простувала пані лікарка, тягнучи за собою Дондка, в кінці плентався Марцін, міркуючи, чому це він має соромитись.

Найпильніший огляд пальця не виявив слідів укусу. Дондек покалічився патиком Короля Вужів або якоюсь тріскою. Войтек-санітар посадовив його на пеньок, покритий гігієнічною білою клейонкою, і залив йому всю руку йодом.

До кінця дня хлопці розмовляли тихо, начебто й справді хтось захворів. Оленячий хвіст звисав сумно на ознаку того, що керівництво незадоволене. Дондек подеколи зиркав на залитий йодом палець. А може, напухне? Марцін з Антком чекали найгіршого. І не помилились. Як кару, табірний наказав Анткові та Дондкові залишитись у таборі.

ГОЛОС ЗДАЛЕКА

Марцін і Антек влаштувалися в затишному кутку за кухнею, і дим, що стелився над лугом, увів їх в оману, — вони не помітили, як запав вечір. Басовитий голос табірного: «Марціне, Марціне, де Марцін?» — змусив їх схопитися на ноги.

— Ручуся, це витівки Міс Квіз, — збентежився Антек.

Забалакавшись, вони забули, що занепокоєна їх відсутністю Агнешка може подзвонити до табору.

— Що тепер буде? — спитав тихо Марцін. — Вожатий може й мене залишити тепер у таборі. А на станцію пошле когось іншого.

Марцін

уже ніби чув голос вожатого: «А-а-а, не квапишся повертатися, шибенику? Станція тебе не цікавить? Г-а-р-а-з-д!»

— Скажи, що мене вже немає, — шепнув Марцін і миттю зник поміж деревами, заглиблюючись далі іі далі в холодний морок, який пахнув мохом, грибами й ншріїоіп за день сосновою корою.

Гілля било його по руках, шарпало одіж, але він біг і біг, аж поки не спіх за ним табірний гомін, — брязкіт посуду, крики хлопців, Гапине гавкання. Нарешті він засапався і зупинишся, притулившись лицем до шерехатої кори^Щось шелестіло, шуміло навколо в пітьмі. Хвилі Солінки чи крони дерев?

Чи не збився він, бува, з дороги, гонячи отак? Глянув угору. Високо над ним, помережане темним гіллям, розкинулось надвечірнє небо — зорі ледь бовваніли на ньому. Великий Віз уже похилив своє дишло до землі. Ніхто б справді не побачив Алькора, дрібну зірку біля дишла Великого Воза, яку люди називали «Візник» і на якій араби перевіряли колись силу зору, але дві крайні зірки було видно дуже добре. На їх продовженні хлопець швидко знайшов земну «вісь світу», Полярну зірку, котра споконвіку править за дороговказ морякам і мандрівникам.

Вона світилась ліворуч. Отже, він не заблукав.

Далі вже не поспішав. Росяні трави шмагали його по литках, скоро він звертав з стежки. Це було доречно. Адже йому не загрожуватиме блукання лісом, бо трави перестерігають його, аби не збочив.

Глянув на годинника. Зелена стрілка посувалась поволі. Здалеку почувся гавкіт, такий знайомий: гап, гап, гап. Шкода, не взяв з собою собаку. Приємно було б зараз відчути дотик холодного Гапиного носа.

З-за дерев блиснуло світло. Станція.

Марцін вийшов на галяву бічною стежкою. Призвичаївшись до темряви, його очі розрізняли стіжкуваті обриси наметів, щогли, які стирчали над деревами, і навіть дошку на оголошення. Агнешка чекала його у великім наметі, бо перед входом відбивався квадрат яскравого світла, наче маленьке озерце. Марцін вже хотів був крикнути «гей, гей», коли нараз побачив, наче щось рухається в мороці. За мить тінь повільно вималювалась і стала силуетом, ніби вирізаним з чорного паперу.

Худа, незграбна постать. Довге волосся спадає безладно на чоло. Либонь, якийсь турист прийшов задарма повечеряти?

— Хто там? — спитав хлопець. — Кого шукаєте?

Він не встиг і зойкнути, як уже покотився по траві, а чиїсь руки боляче затисли йому рота.

— Тихо, щеня!

Марцінові забракло повітря, кістляві пальці затулили йому носа, втовкли голову в м'яку землю. Раптом хлопець відчув полегкість, а нападник загорлав як навіжений. Щось біле промайнуло перед Марціновими очима.

— На поміч, — закричав він, — на поміч! — І сам здивувався, який тихий став його голос.

Сліпучий промінь ліхтаря вдарив в очі.