Блакитна планета
Шрифт:
Короткохвилівка працює добре. Можемо порозумітись із цілим світом, бо вона має потужність 50 кіловат. Наша станція вже не називається «Метео», бо товаришка Агнешка каже, що це не назва, а лише Невідомощо. Вона вигадала іншу, і мені навіть подобається: станція «Під планетою». По-грецькому «планета» означає «мандрівна», а ми ж і є станція для туристів-мандрівників.
Щоб було веселіше, ми повісили перед дошкою оголошень камінь на шворці, і він нам править за апарат, котрий досліджує погоду. Його прогнози точніші навіть за повідомлення Віхерка. [4] Коли він хитається — напевно віє вітер, коли мокрий —
4
Віхерек — псевдонім варшавського диктора Чеслава Новицького, який оголошує прогнози погоди по телевізії.
Маємо ії телефон, отже при пагоді зателефоную вам до Варшави. Найменше доводиться користуватися радіоприймачем; слухаємо здебільша тільки останні вісті. Товаришка Агнешка більш любить пташиний снів, аніж пісні, надто тому, що Гапа своїм скавулінням посилює приспіви.
Здається, з товаришкою Агнешкою нам було б краще, якби не перша невдала зустріч. Щось тоді зіпсувалось на лінії, і не так легко усунути наслідки цієї аварії.
І ще одне псує наші стосунки. Агнешка вважає, ніби ми забагато розмовляємо, і напоумлює нас Плутархом, таким мудрецем, котрий писав і про балакунів. Жах!
Окрім мене та Антка, на станції приземлився ще Дондек. Першого дня, коли ми були в таборі, Дондек тягнув шнур укупі з Гапою. Собака гарчав, а він сапав, і вони обоє заважали. Вєшек сказав йому:
— Ей ти, homo sapiens [5] відплинь звідси, бо з намету зробиться перепічка!
А Дондек заходився кричати, що його ображають. Вєшек тоді каже:
— Коли не визнаєш, хлопче, своєї спорідненості з цим видом, дуже тебе перепрошую і беру свої слова назад…
Тоді товаришка Агнешка відвела Дондка вбік і розтлумачила йому, що homo sapiens — то просто людина. Той заспокоївся і навіть краватку поправив, бо завжди стирчить вона аж коло вуха. Вожатий помітив це і віддав Дондка під опіку товаришці Агнешці. Вона, певна річ, була в захваті, надто через те, що вожатий забув поспитати її думку про такий подарунок.
5
Homo sapiens (лат.) — розумна людина.
А це таки подарунок! Вже першої ночі Дондек усіх розбудив, бо йому здалось — хтось світить очима. А то блищав казанок на кілочку перед наметом товаришки Агнешки. Цей Дондек усього боїться.
Через нього ми програли польову гру, коли шукали кінці лінії на лісовій просіці. Дондек не хотів плазувати і йшов зігнувшись, так що було видно його плечі. Антек ухопив його за ногу, аби лягав на землю, а Дондек заревів, мовляв, у траві його вкусить гадюка.
Через два дні ходимо до табору. Там біля брами стоїть дерев'яний олень з розлогими рогами. Дзядек прибив йому гвіздком хвоста. І тепер, якщо все гаразд і керівництво задоволене, оленячий хвіст веселенько стирчить догори, а коли щось не вдається, наприклад, каша присмажиться, вартовий опускає хвоста, щоб усі стереглись.
Пані лікарка так само, як і ви, допитується, чи добре ми почуваємо себе. Коли бракує хворих — страшенно нудиться.
Поки що на станції небагато туристів. Дехто вбраний так, що можна з сміху луснути — опудало, та й годі!
Вже й не вірю, щоб нам трапилась якась пригода. Навіть ніякий дурний ведмідь не забреде до
Цілую вас. Марцін».
Лагідно колихались трав'яні килими, виткані білими маргаритками, ніжним фіолетом дзвіночків. Тиша бриніла розмаїтими голосами комах. Часом їх забивало джмелине гудіння.
Теплий подув торкнути Агнещиного лиця, огорнув дівчину медовим пахом. Повертаючись з станції, вона любила посидіти на луці в тиші та спокої. Це місце нагадувало їй дитинство. Доки вони з тіткою не переїхали до Варшави, мешкали в Пивнічній у малому будиночку, їй ніколи не вдавалося полічити кам'яних сходинок, що вели до нього. А за штахетами огорожі гойдались трави. Не знати чому, уявила собі, що з цього виповненого дзвоном, зачарованого царства повернеться до неї мати, яку вона пам'ятала наче крізь сон. Колись вона звірилась тітці в своїх думках — і не могла зрозуміти, чому та вибухнула плачем, чому пригорнула її до себе. Ввечері, лежачи в ліжку з заплющеними очима, вона почула тітчин шепіт:
— Боюсь я за Аю. Вона живе у світі, який сама собі творить.
— Мале, дурне, — відповіла сусідка. — Виросте з цього.
— Аби-то, — сказала тітка і турботливо вкутала дівчинку. — Аю, сирітко моя!
Ая. Давно ніхто її так не називав. Тільки пані Анна, тітчина приятелька, пригадувала собі іноді домашнє скорочене ім'я Агнешки.
Дівчина неохоче підвелась з поваленого дерева — час уже вертатись. Сонячне світло пробивалося крізь листя, мов крізь зелений вітраж. Йшла поволі. Її не вабило на станцію, якою вона керувала. Щоправда, команда працювала злагоджено, однак важко було забути глузливі усмішки хлопців, незрозумілу неприязнь, виявлену до неї в день зустрічі.
Але що це? Хтось кричав. Прискорила ходу. Майже побігла. В змішаному хорі вже вирізнила пискливий фальцетик Дондка та збентежений голос Литка. Щось трапилось на станції!
Коли Агнешка вилетіла на галявину, хлопці стояли біля одного з наметів для гостей. Захекана, підскочила до них. На лавці сидів якийсь чолов'яга в старій шапці на скуйовдженій чуприні. З його руки безвладно звисало лискуче смугасте тіло плазуна. Гадюка!
— Товаришко! — крикнув Дондек. — У цього чоловіка повна валізка звичайних вужів, та ще там якийсь «ескулап», рідня польському вужеві-удаву. Цей чоловік — Король Вужів.
— Який там король, — перебив його Антек. — Він убивця вужів.
— Вужі — під охороною! — сказала Агнешка, намагаючись заспокоїтись. — А це туристська станція, а не терарій для плазунів. Вам не можна лишатися тут.
Чоловік безпорадно опустив руки. Важкі повіки впали, виразно проступили набряки під очима. Став жалюгідний і страшний водночас.
— Що мені робити? — запитав. — Де я ночуватиму?
— Залиштесь на ніч, — сказала Агнешка швидко, — але вранці прошу покинути станцію. І не раджу вам ловити плазунів, бо це заборонено.
— Гаразд, гаразд, — кивав мін головою і зажурено дивився на змію в своїй руці. — Гризе така гадина людей, і їй за це нічого, а ти не можеш її вбити, бо вона — під охороною.
Цього вечора Дондек ховався так, ніби був у тропіках. Він домагався, щоб розвішали «москітьєри» над тапчанами; вночі загорнувся в дві ковдри й кілька разів перевіряв, чи не звішуються вони з тапчана. Вранці витрушував одяг, тримаючи його у випростаній руці, щонайдалі від себе. Заверещав пронизливо, коли став на патика, бо йому здалось, що на корі він побачив зигзаги.