Блакитна планета
Шрифт:
— І навіть ґудзики не одриватимуться, — засміявся Марцін. — Це мусить всіх зацікавити, а надто тих, у кого не вистачає на новий одяг.
— Теж вигадав, — відказала, — тоді всі матимуть вдосталь одежі!
— А ви, мабуть, придбаєте тоді нове перо! Справжнє вічне, космічне, автоматичне! Чудо техніки двадцятого століття — його не треба вмочати в чорнило, як гусяче або сталеве. А поки що давайте я полагоджу вам старе.
Вона засміялась. На щоках з'явилися знадливі ямочки. Зараз вона анітрохи не скидалась на сувору Міс Квіз з її промовами. От подивився
— Що ви робите? — наважився спитати Марцін.
Усмішка зникла з її обличчя, очі дивилися пильно, але приязно.
— Скажу, Марціне, бо вірю тобі. Але нікому ані слова.
— Нікому.
Вона озирнулася. Нікого поблизу не було. Хіба що отой юнак… та ні, він пере і не почує їх.
— Я намалювала план місця, де ми сховали Юнів зореліт, — мовила тихо. — Треба подеколи туди навідуватися. Кладу той план до зеленої теки. Пам'ятай!
Десь поблизу тріснула зламана гілка. Густа крона калини захиталась.
— Хто то?
— Певно, вивірка. З того боку до нас ніхто не приходить, там ущелина. Скажи мені краще, що поробляє Юн.
— Увімкнув радіо «піаніссімо» і слухає «Мазовше» з Варшави. Наш хор передають навіть у космос… Ви знаєте, а там і справді хтось є.
Одігнули гілля. Нікого. Але притоптана трава свідчила хтось тут був. Марцін зазирнув у темпу ущелину, по дну якої зміївся струмок, але за густими верхів'ями вільхи та граба нічого не побачив.
Повернувся до Агнешки. Обіч столика якийсь високий білявий чоловік розвішував на шворці мокру білизну, струшуючи кожну річ окремо.
— З чого це? — спитав він, указуючи на Юнову сорочку. — Яка гарна. Певно, закордонна. Звідки? Цікаво, нейлон чи теж стилон? Спитаю у власника. Чия вона?
— Ох, — знизала плечима Агнешка, — промисловість тепер випускає різні дива, і хіба людина знає, яку надягає сорочку — з вугілля, з соснової глиці чи з молока. Марціне, — покликала, угледівши хлопця, — посидь на галявині! Концерт, напевно, скінчився, — додала стиха, — час на лекції.
І, кинувши на туриста насмішкуватий погляд, зникла у великім наметі.
Навчати Юна нелегко, ця справа потребує такої самої винахідливості, як ота задача про вовка, козу та капусту, котрих слід перевезти човном на той берег так, аби вовк не з'їв козу, а коза капусту…
— Юне, — мовила вона, коли обидвоє вони сіли до столика біля короткохвильовика, — чи можеш обчислити віддаленість твого сонця од нас? Ми дивилися вчора в енциклопедії, що таке світловий рік, пам'ятаєш?
Вона вже переконалась — Юн розуміє все блискавично. Треба тільки пов'язати слово з поняттям, і в ту ж мить виявлялось, що він володіє потрібним, ба значно вищим засобом пізнання.
Замислшись, Юн крутнув на пальці каблучку, де виднілись якісь вирізьблені знаки. Може, то якийсь апарат, а може, Юн просто збирався з думками, дивлячись на неї?
Він рішуч накреслив два кола на клаптеві паперу, з'єднав їх рискою і написав: 11,8.
— Що це, Юне?
— Сонце. Твоє. Моє.
— Що означають оті цифри? Ага… Ти летів до
Агнешка згадала вулиці в руїнах, будинки, що зяяли пустими вікнами. Робітники накидали сталеві троси на стіни й валили їх. Отак під стіною, яка впала, загинула під час повстання [9] її мати. Вона поспішала на поміч пораненим…
Дівчина зустріла здивований погляд темних очей і опанувала себе. Не можна думати про минуле поруч з Юном, бо не можна про те говорити…
— Скільки ти мав років, коли вилетів до нас? — швидко спитала вона.
— Стільки ж.
— Як це?
9
В серпні 1944 р. в окупованій німецько-фашистськими загарбниками Варшаві спалахнуло народне повстання. Закінчилося поразкою повсталих.
— Я спав. І тоді час, — шукав він потрібного вислову, — час буває інший.
— А час на твоїй планеті такий самий, як і наш?
— Ні. Інший.
Марцін занепокоєно крутнися біля намету — хотів швидше розповісти Агнешці про сліди, які знайшов над ущелиною. Станція поволі пустіла. Дехто s туристів пішов до крамниці, інші засмагали на траві. Можна вже покинути варту.
— Агнешко, — зазирнув він до намету, — вийдіть на хвилинку.
— Марціне, — вимахувала вона папером, — заходь! Саме про тебе думала! Дивись! Дивись! Це Юнове сонце знаходиться на відстані дванадцяти світлових років од нашого! Розумієш? Юн прилетів з такого далека!
Хлопець забув і ущелину, і туристів, і все на світі.
— Дванадцять світлових літ, — розмірковував він, — то ми можемо дізнатися, як називається Юнове сонце.
— З якого боку ви прилетіли?
— З південного сходу, — відповіла за Юна Агнешка. — Ти показував мені першого дня, так, Юне?
— Отже, треба зателефонувати до Астрономічного товариства. Цих даних їм досить, аби визначити зірку?
Агнешка підвелася з стільця. Справді, як це їй не спало на думку. Молодець Марцін!
Пошта прийняла замовлення, і телефоністка сама знайшла потрібний номер. Агнешка дякувала з усмішкою, якої телефоністка не бачила, але відчула в її голосі й стала ще люб'язніша. Швидко з'єднала з Варшавою.
— Щиро дякую, — мовила Агнешка, та, почувши чоловічий голос, кахикнула й змінила тон: — Алло! Варшава! Це Астрономічне товариство? Драстуйте! Говорить гарцерська метеорологічна станція в Бсщадах. Вибачте за клопіт, але нам потрібні дані: яка зірка знаходиться на південнім сході, на відстані 11,8 світлових літ од нашої сонячної системи? Ні, для вікторини. Спасибі. Зачекаю.
— Вельми ґречний співрозмовник обіцяв попросити до телефону когось з астрономів, — шепнула вона Марцінові. В трубці зашаруділо, і Агнешка, насупивши брови, ловила кожне слово, іноді підтакуючи.