Блакитна планета

Канн Мария

— Слухайте, — сказала вона по розмові. — Твоє сонце, Юне, називається Тау Цеті. Та зірка Тау — в сузір'ї Цеті, або Кита. То зимове сузір'я, взимку воно піднімається високо на нашому небі, і його добре видно. Влітку сходить рано, важко його побачити, бо висить низько над обрієм. Астроном мені сказав — поблизу нашої сонячної системи знаходиться чотирнадцять зірок, схожих на наше сонце. Поміж них і Тау Цеті. Довгий час в обсерваторії Грін Ненк ловили сигнали з Тау Цеті, та почули тільки невиразні шуми. Нині дослідження перервані,

але невдовзі відновляться. Ти допоможеш нашим ученим, Юне!

Щоки їй палали, очі блищали, світле волосся ясніло в сонячному промінні, що пробивалося крізь шпари в наметі.

Марціна аж тіпало з нетерплячки. Юн почав нарешті оповідати про свою планету! Агнешка ж, замість слухати, повторювала давно знані з преси відомості про невдалі спроби людей полетіти на інші планети. Юн дивився на неї і зачудовано глухни.

— Як ви називаєте свою планету, — перебив її Марцін, звертаючись до гостя, — Юне, як ви називаєте свою землю? — І торкнувся його рукава.

Юн подивився на нього, ніби збудивсь від сну.

— Я тебе слухаю…

— Питаю, як називаєте свою планету?

— Атіс.

— А яка вона?

— Колись покажу.

— Намалюй, Юне, прошу тебе! На тобі олівець, навіть в чотири кольори. Батьків!

— Намалюй, — підтримала хлопця Агнешка, — це нам дуже цікаво.

Юн накреслив кулю й намітив на ній обриси невеликого континенту, потім розширив їх іншим кольором. Вони нахилились над малюнком, не розуміючи, що до чого.

— Материк, — поволі проказав Юн. — Материк справжній, давній, а то повий, доданий…

— Ви осушуєте океани, — здогадалась Агнешка, — достоту як у Голландії. Знаєш, Юне, одна з європейських країн чверть своєї поверхні відвоювала од моря. Ця чверть лежить нижче рівня моря. А то що? — показала вона на заштриховані острови, розкидані по океану.

— Острови. Штучні.

— Он як, штучні!

— А які у вас є звірі? — допитувався Марцін. Коли б хоч Агнешка не заходилася розповідати про радянські поселення на Чорному морі й про повітряні міста, які збираються будувати японці!

— Звірі? У воді. Багато.

— Риби?

— І риби.

— Ага, у вас є морські звірі, мовби наші кити або дельфіни. А на материку?

— Теж є.

— А що ви їсте?

— В океані є маленькі… — Юн шукав потрібного слова.

— Планктон, вигукнули враз. — Готуєте його дома чи на фабриках?

— Дома ні.

— Він смачний?

— Авжеж.

— А яка енергія рухає у вас поїзди, освітлює будинки?

Юн замислився і за хвилину мовив:

— Різна. Не така, як у вас. Але сонце і вода теж.

— Ви використовуєте сонячну енергію, — здивовано сказала Агнешка. — Недавно в Америці відбулася міжнародна конференція з цього питання.

Знадвору почувся брязкіт судків. Певне, з табору принесли обід. Дівчина вискочила з намету.

— Марціне, — покликала хлопця перегодом. — Не дивуйся, коли обід

буде без м'яса. Вони там не їдять нічого такого.

— Невже?

— Справді. Ти ж чув — вони готують їжу з планктону. І чинить слушно, бо їсти м'ясо — це варварство. Колись і в нас ніхто нікого не вбиватиме Тільки коли це буде?

— Але ж Юн не наїсться! — вигукнув хлопець, зазирнувши до судка. — Сьогодні немає ні галушок, ані пиріжків з сиром, сама шинка з картоплею та морквою.

— Напряжи яєчні.

Марцін стояв над плиткою, що пашіла жаром, і кидав Гані шматки м'яса. Пес притьмом глитав їх і дивився на хлопця очима, повними чекання.

— Все сам би поїв, — Марцін розбив яйце об край пательні й вилляв його в масло, що аж шкварчало, — а що я їстиму?

Проте знав — він не торкнеться тієї шинки. Навіть коли б Агнешка й дозволила, він не їв би крадькома, потай від Юна. І так вже багато чого приховують від нього.

По обіді Агнешка зробила ще одну несподівану пропозицію.

— Слухайте, — заявила вона, — треба глянути, як там зореліт. Марціне, може, зателефонуєш вожатому, аби прислав когось на станцію?

— Навіщо знімати такий шарварок? — насипався на неї хлопець.

— Залишишся сам?

— Звичайно. Про всяк випадок попрошу Антка, щоб сидів біля телефону. Хто-хто, а він зуміє цілий день протинятися там, і ніхто уваги не зверне.

— Цілий день? — повторив Юн.

— Так, поїздка триватиме довго. До гори далеченько. Треба їхати автобусом, а потім сходити пішки вгору, — пояснив Марцін Юнові, мов малій дитині.

— Навіщо їхати? — спитав Юн. — Полетимо.

— Чим?

Юн замість відповіді тільки осміхнувся.

— Агнешко, — сказав Марцін, краючи хліб на вечерю, — хіба Юн сховав десь поблизу якусь меншу ракету? На взірець літаючої тарілки?

— Напевно, ні.

— Як же ви полетите? Може, він має повітряну складану байдарку?

— Побачиш увечері.

Хлопець пошкодував, що його новий приятель уже облишив несподівано заглядати в чужі думки. А то відповів би сам.

Сутеніло. Юн увійшов до намету в сріблястому скафандрі, а другий такий самий подав Агнешці. Дівчина сховалась за перегородкою і за хвилину вийшла вдягнута.

Юн дбайливо натягнув їй на голову шолома.

— Летимо? — спитав.

— Летимо. Марціне, поглянь, чи не вештається хто поблизу.

Над галявою панувала тиша, і тільки біля струмка кумкали жаби.

— Шлях вільний! — вигукнув хлопець.

Юн торкнувся рукою Агнещиного шолома, і одразу обидвоє відірвались од землі, срібною смугою розітнули повітря й зникли. Марцін ще довго дивився їм услід. Місяця не було, і лише зірки виблискували далеким сяйвом.

<