Блакитна планета

Канн Мария

empty-line />

О, як заздрив Марцін Агнешці! Він так замислився, що не чув жалібного Гапиного скавуління.

Пізно ввечері задзеленчав телефон.

— Марціне, ти сам? — почув він Антків голос.

— Взагалі сам, — відповів ній, — Агнешка полетіла…

— Мені анітрохи не цікаво знати, де літає Міс Квіз. Є для тебе новина. Вожатий сказав, що затримає нас іще, але то не кара. Скоро знайдемо метеор, одразу ж до вас повернемо. Я радий, бо в таборі у мене засмагла тільки права щока і правий бік. Як здаю рапорт, сонце завжди світить з правого боку. Та на станції

швидко все вирівняю. А може, Марціне, підеш-таки на оті розшуки? Тут є такі, що залюбки лишились би замість тебе на станції. Алло, Марціне, ти мене чуєш?

— Чую.

— То чого ж мовчиш?

В голосі приятеля чувся неспокій. Чи міг навіть подумати Антек, що Марцін боїться повернення його й Дондка? Точніше, тільки Дондка. Анткові можна звіритись. Він ніколи не підводив. Навіть коли в нього в кишені вибухнув порох Марцінового виробництва, він мав доброго прочухана від батька, але не виказав нічого. А міг же виправдатися — мовляв, він застерігав Марціна, а порох узяв тільки для того, аби показати своєму дядькові-хіміку.

— Слухай, Антку, я тобі щось скажу, але це велика таємниця.

— Ну?

— Ніякого метеори немає.

— Марціне!

— Слухай! Я казав тобі про людину, котра до нас прилетіла. То її ракета блиснула вночі. Я вже знаю, звідки та людина.

— Ну?

— З Тау Кита.

— Марціне, в тебе часом глузд за розум не завернув? Я до тебе по-людськи, н ти знову з своїми дурними балачками. З бика він упав, а не з кита!

В трубці стало тихо. Марцін з хвилину чекав, але ніхто не озивався.

Нелегко порозумітися навіть з другом. Не все й не завжди можна розповісти щиро.

В кутку заворушився Гапа.

— Лишили нас самих, — погладив Марцін його кудельки. — Не любиш, коли йдуть гуляти без тебе? Та ще обертаються на птахів чи якихось повітряних риб. Але ми теж полетимо, от побачиш!

Пізно вночі Марцін почув знайомі голоси і вибіг з намету.

— Ніхто не приходив? — допитувалась Агнешка. — Юне, йдеш до струмка? То принеси мені вмитися. А ти будеш покараний!

— Агнешко, — Марцін ухопив її за рукав. — Як вам літалось? Шкода, вночі нічого не видно. Чи приземлялись на вершині?

— В тому скафандрі все видно і вночі.

— Як це?

— Ніби все в червоному світлі, розумієш? А корабель… Стояв собі спокійно, ми навіть не приземлялись.

— А що лихого вчинив Юн, чому ви хочете його покарати?

— Бо він не сказав мені перед вильотом, що знає все про свій корабель. Зореліт подає йому сигнали.

— Навіщо ж він тоді літав?

— Не знаю. Може, любить літати. Я теж залюбки полетіла б ще раз. Це й справді прекрасно!

ЗАГИБЛІ МАТЕРИКИ

Потічок дзюрчав поміж чорним корінням, серед лопушиного листя. У воді відбивалась блакитна незабудь, зелені кропи дерев. На мілкоті виднілося дно, а дрібні камінці блищали, мов бронзова гадюча шкура.

Марцін вів Юна на рибне місце, де струмок широко розливався, впадаючи в річку. Хотів показати

йому зимородка, котрий чатує на здобич. Птах завжди сидів на низько схиленій гілляці, яка з кожним подувом вітру вмочала листя в воду, креслячи на ній лискучі трикутники. Маленькі майже прозорі рибки цілими годинами товклися в тіні тої гілки. Лякалися раптового сплеску води, але верталися сюди знов. Їх було видно тільки в цьому місці, бо далі сонячні блискітки вигравали на воді, сліпили очі.

Але сьогодні червоні лапки не стискували гілки, довгий дзьоб не висів над водою. Голубий зимородок полював десь-інде, а може, його сполошив галасливий Гапа, який гавкав, вищав та завзято дряпав пазурами траву й мох. Юн подеколи кликав його, і коли пес їх наздоганяв, гладив кудельки і не дратуючись сприймав його лащення.

Наблизились до шляху. За деревами щось біліло. Чи не машина? Марцін сьогодні хотів показати Юнові коня і трактор. Нараз серед зелені показалася коняка. Але яка — сухоребра горбата шкапина! Та звертати вбік було запізно. Юн випередив Марціна, і вони вийшли просто на циганські вози, напнуті латаним полотном. До того ж якийсь перістий кіт перебіг їм дорогу. Що із лихо? Хай би Юн побачив такі вози в музеї. Але на дорозі!

— Тут нічого нема цікавого, — хлопець хотів відтягти Юна від циганського табору. Але пізно.

— Кінь? — спитав Юн, показуючи на стару шкапу, яка знічев'я скубла траву над канавою.

— Кінь!

Шкапа змахнула довгим хвостом, одганяючи надокучливих мух, нетерпляче стукнула передніми копитами. По шовковій шкірі пробігло дрижання.

Циган одклав уздечку, що її лагодив, і здивовано втупився очима в людину, яка вперше бачить коня.

— Його країну вже цілком моторизовано, — швидко пояснив Марцін, — у них шляхами їздять тільки машини, мотоцикли, моторолери… на повітряних подушках, не торкаючись землі.

— А-а-а-а, — муркнув циган співчутливо. — Коней, значить, не мають. Буває, буває, як біда, то біда…

Юн витяг з кишені пряник і підсунув коняці. Шкапа підвела голову, мудро подивилась і, витягуючи м'які ніздрі, обережно згребла пряника з долоні. З воза почувся плач.

— Що це? — занепокоївся Юн.

— Дурний хлопець, — сказав циган, дістаючи люльку, — взимку йому хочеться полуниць, а в лісі тістечка!

— Коневі дають, а йому ні, — втрутилась в розмову молода циганка. Чорне скуйовджене волосся не псувало її вроди, на смаглявій шиї видзвонювало намисто й дукачі. До неї тулилась кучерява голівка циганчати. Марцін добув з кишені печиво — мала засмагла ручка миттю схопила ласощі.

— Хочеш поворожити? — спитала циганка, оглядаючи Юна. — Дай руку, молодий пане. Все тобі скажу: що було, що буде, чого ти шукаєш. Все знаю… Здалека прийшов і далеко підеш…

— Ходімо звідси, — благав хлопець, тягнучи Юна за рукав. У нас є багато коней. Цілий табун у Майдані. І які ж прегарні бігуни! Табунник навіть надає їм відпустку. Коня, каже, теж треба шанувати, і коли кінь тяжко працює цілий рік, йому потрібен відпочинок. Два тижні на рік кожен кінь гуляє по луках і скубе траву. Слово честі!