Боцман з Тумана
Шрифт:
Агєєв лежав, збираючись з думками. Значить, пробратися далі не можна. А саме туди треба пробратися: недаром вороги закрили дорогу. Він витягнув шию. В запаморочливому проваллі клубочився рудий світанок. Подув вітер, спершу приємно пестячи обличчя, потім проймаючи дрожем.
Агєєв полегшено зітхнув. Терпляче чекав, розслабивши під вологим вітром утомлене тіло, мружачись на сонце, яке засяяло крізь туман.
Він знав стару морську прикмету: якщо вітер дме за сонцем, буде тиха погода, а поверне свіжун
І справді — туман розривався на смуги, розходився хмарами. Сонечко дужче гріло спину. Мерзли тільки груди: наскрізь став вологим протертий ватник.
Агєєв оглянувся. Коли б проповзти ще трошки за поворот і хоч одним оком подивитися на заборонений район!
Просунувся вперед ще трохи, одна рука звисала, не знаходячи опори, всім тілом відчував він величезний вітряний провал внизу…
Далі, Сергію, далі! Може, вдасться проповзти по краю обриву, знову вибратися на стежку. Верхня половина його тіла звисала над безоднею. Там, внизу, знову згущався туман, здавалося — небо перекинулося, висить під ногами скупченням грозових хмар.
Просунувся ще — і з-під руки покотився камінь, Агєєв заковзав з обриву, намагаючись схопитися за колючки, що стирчали з розколин…
…На Чайчиному дзьобі цей день тягнувся нестерпно довго.
— Видимість — нуль, товаришу командир, — вже котрий раз доповідав Фролов, — до горизонту рукою дістати можна…
— Ідіть, відпочивайте, — наказав, нарешті, Медведєв. Він сидів на скелі біля входу в розколину, яка вела вниз, до водоспаду, сидів, поклавши автомат на коліна, вдивляючись у хистку стіну туману.
— Та я вже відпочивав, товаришу командир, далі нікуди. Як відстояв уночі вахту, ліг у кубрику, тільки недавно очі протер. Хвилинок п’ятсот проспав.
— Ідіть спіть ще. Вам за всю війну відіспатися треба. Лягайте на койку, там зручніше.
— А ви, товаришу командир? Пішли б поспали самі. Більше за всіх нас на вахті стоїте.
— Нічого, захочу спати, зжену тебе з койки, — усміхнувся через силу Медведєв.
Фролов знав — сперечатися з командиром не доводиться. Повільно пішов у землянку. Кульбін порався біля запаленого примуса.
— Ну, кок, що на обід приготуєш?
Як завжди, Кульбін не був схильний до балачок.
— Яка там видимість?
— Видимість — нуль… Давай допоможу тобі. А ти лягай відпочинь. На цій койці, думаю, особливо солодко спиться.
Кульбін задумливо поглянув на нього.
— Тебе тільки підпусти до їжі, ти такого приготуєш! Лягай відпочивай. Треба буде, я тебе зжену.
— Гаразд, я тільки здрімну…
Фролов ліг, укрився ватником і зразу ж заснув міцним сном.
Опівдні Кульбін вийшов з кубрика з двома манірками в руках. Туман усе ще стояв. Зігріваючись, Медведєв проходжувався за скелею. — Проба, товаришу командир.
Старший лейтенант повернув до нього втомлене, загострене обличчя.
— Що сьогодні вигадав? На перше — суп з морських черв’яків, на друге — цвяхи в томаті?
Кульбін дивився з докором. До будь-якої справи він ставився з граничною серйозністю. Тепер, коли став за сумісництвом завгоспом і коком загону, хворобливо переживав жарт над своєю кулінарією.
— На перше — суп із консервів, на друге — концентрат гречана каша, — солідно сказав Кульбін. — Прошу взяти пробу.
Старий флотський звичай — щоразу перед їдою приносити пробу старшому помічникові чи командирові корабля. І тут ретельний Кульбін не відступав від корабельного розпорядку.
— Ну, давай! Багато наварив?
— Вистачить… Це для вас, товаришу старший лейтенант.
Медведєв зачерпнув ложкою супу. Раптом відчув страшенний голод. Вичерпав з півбачка.
— Чудовий суп, Василю Степановичу! Неначе ви в ньому цілого барана зварили…
З другої манірки з’їв декілька ложок каші. Поклав ложку, обтер губи.
— І каша адміральська! Ви, Василю Степановичу, в житті не пропадете. Якщо інженером не станете, коли демобілізуєтесь, можете шеф-поваром в ресторан піти.
— Ні, інженером цікавіше, товаришу командир. Така розмова відбувалась між ними не раз і не два.
Але сьогодні Медведєв жартував неуважно, за звичкою…
— Ідіть обідайте, — сказав він, закутуючись в плащ-палатку.
Кульбін не йшов.
— Агєєву повернутися б час…
— Давно час, — відвів очі Медведєв. — Казав, обов’язково опівдні повернеться.
— То я залишу обід… — Хотів сказати щось інше, але запнувся, цокнув казанком об казанок.
— Звичайно, залиште… — Медведєв помовчав. — Поки що особливо турбуватися нічого, старшина — досвідчений розвідник.
— Я, товаришу старший лейтенант, у Сергія Агєєва вірю. Але ж туман: міг на засаду нарватися… — Обидва помовчали. — Дозвольте іти?
— Ідіть.
Кульбін наче розчинився в хмарах туману. Медведєв знову сів на скелі…
Він то сидів, то ходив туди і сюди напружено, нетерпляче. Один раз навіть спустився по ущелині вниз, майже до самого водоспаду… потім знову сидів на скелі.
І ось розпливчаста висока фігура виросла збоку ущелини, підійшла впритул.
Медведєв схопився. Розвідник підходив своїм звичайним ковзним, пружним кроком. Зупинившись, приклав до підшоломника руку.
— Старшина першої статті Агєєв прибув з розвідки. Медведєв схопив його за плечі, радісно потряс. Щось незвичайне було в обличчі старшини; широкі губи, ясна, два ряди рівних зубів — у лілуватій синяві, немов у чорнилі.