Богиня і Консультант
Шрифт:
В одному з таких тихих провулків Одноокий різко завернув у відкриту браму особняка. Авто з'їхало пандусом до підземного гаражу, брама за ними зачинилась автоматично.
— Знімай піджак і сорочку, — скомандував Яра, — Там, на задньому сидінні, у пакеті футболка і окуляри. Портфель свій лиши у машині. Я її закрию.
Сам він теж зняв откутюрний піджак і одягнув захисного кольору мисливську безрукавку з безліччю кишень і ремінців. Синій блайзер Одноокий змінив на білий. Переодягнені компаньйони сходами піднялися з гаража до першого поверху будинку, проминули кілька добре умебльованих кімнат
Маленьке авто блискавично проїхало довгу Колійову вулицю і завернуло на Залізничний міст. Ще кілька хвилин — і розжарене сонцем місто лишилося за багажником автівки.
— Ну, тепер поганим хлопцям нас не знайти, — припустив Валерій Петрович. Йому було весело.
— Не тринди, — відізвався Одноокий. — Якщо їм сильно припече, брате, вони нас знайдуть за десять хвилин. Але є надія, що вони нас досі вважають за клоунів.
— А може, ми і є клоунами?
— Можливо.
— Навіть так? А як же бути з тими кілерами, яких ти, крутий брате, по цигарки посилав?
— Саме це питання ти хотів мені задати?
— І це теж.
— Тоді задавай наступне.
— Наступне… Ок, брате, ти з'їхав з теми. Я тебе зрозумів. Ось воно, наступне питання: чому ті, хто шукав реліквію у квартирі, відразу взяли і вбили Боба з Іркою? Чому вони не спробували їх допитати?
— Це ти задав мудре питання, брате. Я теж про це думав. І твердої відповіді в мене нема. Є кілька припущень. Перше: вони вважали, що Боб з Іркою не знають, де реліквія…
— Сумнівно.
— Отож-бо, сумнівно… Я цю версію майже відкинув. Друга версія, яка мені особисто подобається: вони були на сто двадцять відсотків впевнені, що реліквія у квартирі. Хтось їх у цьому впевнив ще до нападу.
— Хто?
— Я боюся помилитися, але думаю, що Ірка.
— Ірка?
— Це лише припущення… Не виключено, що все було зовсім не так, що насправді вони чинили опір, кричали. Кілерам довелося їх вбити до початку допитів. Це вже третя версія.
— Ти казав, що кілери були профаками.
— У цих справах навіть профаки не можуть гарантувати, що все піде за сценарієм. До речі, до обшуку вони не були готові.
— Але ти казав, що шукали вони ретельно.
— Ретельно, так. Але ретельність теж буває різною. Можу тобі точно сказати: вони не мали інструментів для справжнього обшуку. Відповідно, не зондували каналізацію і вентиляційні отвори глибше, ніж на півтора метра.
— Не мали зонда?
— Маєш рацію. Не продивилися зондом.
— А це хіба прості прилади?
— Скажімо так: не надто дорогі й доступні для спеціалістів.
— Зонд, прилади… Може, ми з тобою переоцінюємо замовників?
— Як вчив народний класик: знають навіть діти, що краще перебздіть, ніж недобздіти.
Вони довго сміялися. Цей сміх зняв напругу, немов у світі тонких енергій розсмокталося якесь недобре згущення. Потім Мітелик запитав:
— Але якщо Ірка була з ними у змові, то чому вона просто не винесла їм реліквію. Для чого було вриватися до хати, вбивати…
— Хіба я сказав, що вона була з ними у змові? Вони могли підслухати її розмову, вона могла про щось сказати подрузі…
— Але це міг бути й Боб.
— Боб був обережним. Він знав.
— Знав?
— Думаю, що знав. Ні, не думаю, а на сто двадцять п'ять, на триста відсотків упевнений. Тому вони його вбили. Його з Іркою. Вони повинні були знищити свідків. Як знищили професора. Інакше вони б прийшли по реліквію, коли господарів не було вдома. От як ми сьогодні… А зараз, Міта-брате, у нашій бойовій команді відбудеться поповнення.
Машина пригальмувала поряд із невиразною двоповерховою спорудою. Перед її фасадом було розміщено щось віддалено схоже на дитячий спортмайданчик. Низенькі турніки і лави були розмальовані сірими і жовтими смугами.
— Де ми? — Валерій Петрович здивовано роздивився навколо.
— Це школа-інтернат.
— …?
— Ти маєш усе зрозуміти правильно. Чекай, не питай нічого… Я зараз піду до цієї школи і повернуся з одною дівчинкою, вона сяде до машини, ти, брате, не повинен робити великі очі. Вона нам на тій дачі буде дуже потрібною…
— Яка ще дівчина? Нащо…
— Послухай, не перебивай… Це буде наш живий локатор. Мала ця має яскраві екстрасенсорні здібності. Мені, брате, вже набридло шукати наосліп. Вона відчує об'єкт. Вона бачить.
— Бачить? Відчуває? Так-так, мольфар намбер ту.
— Тут я командую, Міта-брате.
— Скільки їй років?
— Скоро буде сімнадцять.
— Яро, ти махнувся на всю голову! Ти хочеш сказати, що тобі, лівому боброві, дозволять забрати неповнолітню дівчину з інтернату серед білого дня?
— По-перше, — недобро вищирився Яра, — до твого відома, з цього сраного інтернату ліві бобри беруть дівчат на ніч цілими групами. По двісті баксів за штуку. А деяких по сто. Така от, брате, народна педагогіка… По-друге, дирекція цієї гавношколи вважає мене далеким, але люблячим і впливовим родичем дівчини. Що надає їй, між іншим, майже недоторканного статусу. Майже. По-третє, я позавчора дуже-дуже засмутив одного з тутешніх клієнтів, за що дівчинка мені дуже вдячна. Вона готова знову мені допомогти. Допомогти нам. Допомогти помститися за Боба. Чи нам цього не треба? Треба. Тоді у чому проблема? До речі, якщо захочеш до неї звернутися, називай її Індиго.