Богиня і Консультант
Шрифт:
«Де ти?» — спитав дівчину Архіваріус, але вона ніби не чула його. Її очі дивилися кудись у простір, у щось важливіше за випадкового гостя-сомника.
«Де ти, донько Праматері Йіми?» — назвав він ключове ім'я Роду, але раптом видіння почало тьмяніти і змінюватися. Він побачив кургани, високі степові могили під насупленим свинцевим небосхилом. Вони насувалися на нього твердим громаддям, насувалися, оточені сріблястим сяйвом. Над ними виникли примарні постаті, багато примарних постатей із коров'ячими черепами на довгих жезлах. Привиди співали. Їхній спів ніби вплітався у срібне сяйво і відсікав гостя
«Колишні жриці Курана», — зрозумів Янгель. Йому стало страшно. Він знав, що вороже налаштовані привиди можуть затягти його до світу мертвих. До страшного і холодного світу спокутування гріхів. Він боявся.
Раптом біля нього виникло видіння лицаря в білому плащі. Від цього привида струмила холодна свіжість.
«Месіре!» — впізнав він покійного Паладина.
«Кам'яні Могили», — сказав привид.
«Де вони?»
«Зустрінете їх на Кам'яних Могилах», — повторив привид і зник.
За ним зникли кургани і постаті жриць. Потім на Архіваріуса насунув білий туман, у якому він блукав, чуючи закличні голоси інших привидів. Вони кликали його, намагалися щось повідомити, про щось попередити. Але Сила вже відходила до своїх таємних сховищ і туман розсіювався. Страшна втома впала на плечі брата Янгеля, непосильна втома мандрівника забороненими краями.
Майстер підніс до губ Архіваріуса міх із джерельною водою. Той почав жадібно пити, крижана волога вертала його до земного життя. Він знав, що Майстер чекає на його повідомлення. Як тільки здатність розмовляти знов спростила його до звичайної людини, він сказав: «Кам'яні Могили». Він ще хотів застерегти Старшого, що на тих могилах їх чекає ціла армія хижих привидів, але тут інша думка знищила пересторогу. Янгель раптом подумав, що поганки його предків все ж таки ефективніші за цю легендарну сому. Він розвеселився від цього протиправного і блюзнірського порівняння і сміявся, сміявся, сміявся…
[Поблизу Ковалина, у землях Переяславського полку, проти ночі 27—28 червня 1673 року]
Осавул Сава Міщенко доводився небожем Яготинському сотникові Лаврину Скоченкові і по матері — онуком полковому обозному Рубанику. За часів гетьманування молодого Хмельницького, коли Сава ще не голив голови і не мав боргів по шинках, він питав заїжджих ворожбитів, чи, бува, не судилася йому така ж славна доля, як і дядькові Лаврину. Одна беззуба валашка довго дивилася на долоні майбутнього Сіркового осавула, шепотіла, рохкала і шамкотіла. А потому напророчила молодому Міщенкові, що колись візьме він до рук те золоте кермо, яким володарі змінюють напрям світової долі. З того часу Сава повірив у планиду свою і цієї віри не зраджував. Він упевнено йшов до старшинських посад, був розважливим, щедрим для друзів та обережним у застільних розмовах.
Але заздрісні люди, які на Вкраїні ніколи не переводилися, нашепотіли ясновельможному гетьманові, що хоружий Переяславського полку Сава Міщенко, випивши у веселому шинку зайву кварту, похвалявся таємними знаками майбутньої величі, що нібито має на своєму тілі, і пророчив принагідним пиякам, що колись стане гетьманом, та ще й славнішим за Богдана. До того всього заздрісні люди додали, що друзі хоружого при цій оказії викрикували йому «славу» і стріляли з мушкетів у хрести на Архистратиговій церкві.
Гетьман Іван Самойлович, повіривши тим заздрісним людям, наказав переяславським старшинам учинити сугубий розшук щодо злочинних знаків. Попереджений родичами Сава Міщенко, не чекаючи прокурації [88] , втік на Січ. Там він, після певних поневірянь і підозр, пристав до Сіркових горлорізів, яким, щоправда, на його знаки було начхати, але для котрих гетьманова ненависть була найкращою з рекомендацій. Під час баталії під Перекопом Міщенко показав себе відважним і передбачливим козаком. Отаман його помітив, знайшов тямущим і зробив спочатку бунчужним, а згодом і осавулом.
88
Прокурація — судовий процес, справа.
Коли під Переяславом з'явився верховний кат Ордену, Сірко саме Міщенка відрядив вполювати Чорного. Краяни зустріли опального козака із симпатією, тим більше, що гетьманове здирництво вже встигло зачепити і сірому, і хутірських податковими гаками. А старшина знала круту Сіркову вдачу. Тому закрила очі на те, що втікач хоружий, не криючись, піднімає на відпорне рушення реєстрове і гуляще переяславське вояцтво.
Відпорного рушення зібралося до трьох десятків з молоді й кілька вакацьових ветеранів. Нестача волонтерів пояснювалася не лише війною, на яку рушили лівобережні полки. Тільки зачувши, що пропонується протистояти лиховісному відьмакові, старі козаки відводили очі від цидул з отамановою печаткою. Ветерани невпевнено чухали чуби і казали Міщенковим посланцям: «Таж ми як що, то поможемо, але ж аж так, щоби за ним ганяти…»
Коли ж Чорний сховався у лісі, йти за ним туди відмовилися навіть ті відважні, які записалися до рушення. Жродлівський ліс із давніх-давен мав серед місцевих недобру славу, а у часи Руїни лісове зло й зовсім осатаніло. Худоба і люди почали щезати за кілька верст від Проклятого болота. Про короткий шлях через ліс забули, об'їжджаючи хащі кружними гостинцями. Старші козаки запевняли молодших, що у тому лісі Чорний теж стане здобиччю Війґа. «Сице [89] зло злом пожреться!» — поважно примовляв вакацьовий Мандра, і дехто з Міщенкового рушення зазбирався додому.
89
Сице — так.
Такий поворот справи стривожив Саву. Від отамана він мав чіткий наказ привезти до отаманової ставки або самого Чорного, або ж такі докази його загибелі, які б у Віщого Сірка не викликали найменших сумнівів. Осавул поликав до себе Мандру і пригрозив батогами за його ворохобні промови. Свій загін Міщенко розділив на пікети, якими оточив зі сходу і півдня Прокляте болото. Сам осавул із двома джурами постійно перебував у Ковалині, де молода вдова Горленчиха не відмовляла героєві у його земних бажаннях. Уночі проти 28 червня до Горленчихової хати прибіг отрок з місцевих і повідомив, що один із південних пікетів впіймав Чорного.