Борозна у чужому полі

Корсак Иван Феодосеевич

Присутні старшини враз схопилися і стали поміж сотником і Сергієм Прокоповичем.

– Ми ще зустрінемося на вузенькій стежці-до- ріжці! – хряпнув за собою Загірняк дверима.

Тим часом нові, все тривожніші повідомлення надходили в штаб.

Хіба об одинадцятій Юрій Тютюнник дає наказ вирушати у бік села Звіздаль, де, як твердила розвід- ка, ще не замкнуте кільце оточення.

Та не скора то річ розгорнути довжелезну колону, лише о дванадцятій вона рушила, а тим часом у пів- нічній та західній частині села вже зав’язався бій – то ввірвались

котовці.

Серед повстанців у колоні почалася паніка, на- самперед не озброєні ще вояки чимдуж прорива- лися наперед, створюючи і так затори серед доро- ги, запрудженої вже мертвими кіньми та саньми, й возами безрушними; прорватися через місток річки Звіздаль вдалося лиш головним силам штабу разом із командувачем Тютюнником. Тимошенко їхав у передостанніх санях, а в наступних лежав полковник Лисогор з обмороженими опухлими ногами: візником була його дружина. І вже в останню мить, як котов- ці перерізали їхню колону, відчайдуха-жінка заки- дала ворожу кінноту гранатами і врятувала себе та усіх попереду – тільки невмерзла чорна земля летіла грудками з-під снігу…

А позаду творилося пекло. На місток, хоч і був під кулеметним вогнем, рвалися сотні людей, вони падали під кулеметними чергами, і на очах вирос- тали завали; врешті хирлявий місток не витримав і люди просто посипалися в ріку, де кривавитися стали ще ламка перша крига та непорочні досі сніги, де відчайдушний болісний крик людський зливався

з диким храпом та безпам’ятним іржанням знаві- снілих коней…

Три ескадрони червоних розвернулися на обоз із пораненими, багатьом із яких ще не судилося досі здобути гвинтівок: хтось боронився гранатами, під- риваючи ворога, а хтось підривав себе, аби живцем не датись на муки більшовикам; недавній міністр Михайло Білинський ще підпустив зовсім близько нападника, а тоді зірвав себе разом з ним.

Все поле біля села всіялось трупами, беззброй- ний люд червона кіннота рубала, немов на показо- вому військовому навчанні, тільки замість тирси з людських муляжів на полігоні з-під шабель тепер струменіла кров справжнісінька; поручник Маля- ренко збожеволів і нявкав, мов кіт, недавній студент учительської семінарії, тяжкопоранений Федір про- сив старшого брата:

Кинь, Василю, у мене гранату, а сам якось ря- туйся…

На очах у Сергія Прокоповича помахами роз- машистими смерть косила його товариство, тих, кому пощастило вийти з «трикутника смерті», хто відстрілювався тоді навіть у мареві тифозному, здолав версти криваві ще Першого зимового по- ходу; як інженер та архітектор він знав різні між- народні системи мір, от тільки досі не вигадали мірки, якою б вдалося зміряти подвижництво його побратимів…

Ось тоді знову згадалася Сергію Прокоповичу розмова з Юрієм Оттовичем напередодні рейду, ота неймовірна мова.

Гірко стає, коли таке знаєш, – чомусь очі ховав Отмарштайн, наче то він винуватець у тому. – Мені показували лист уряду УНР до польського Генштабу з

проханням не дати зброї Тютюннику для цього по- ходу. Підозрюю, що лист автентичний…

Вірилося і довго не вірилося Сергію Прокопови- чу такій новині, сумнів точив весь цей час, як черв’як недозріле яблуко, доки не почув з вуст самого Юрка Тютюнника:

– Буде нова влада, новий уряд і замкнення гра- ниць України для тих, що лишилися за кордоном, а передусім для уряду УНР.

Боже милий, через що кров людська так поде- шевіла?

І чом же він не пристрелив тоді Загірняка, через якого, можливо, і прийняв Тютюнник оте фатальне рішення, чом малодушшю своєму й ваганням дозво- лив узяти верх? Коли б химерне життя ще раз звело їх на путівцю одному, він, хай і з запізненням, хиби- ти більше б не став…

– ---- 2

П оштар приніс телеграму сирого імлистого ранку.

Розпишіться.

Степан Прокопович побіг очима рядками теле- грами:

Вітаємо Вас із перемогою в конкурсі…

Їй-богу, світ цей приязний та добросердний: із семи кандидатів, йшлося у телеграмі, саме його, Степана Прокоповича Тимошенка, обрано на кафедру опору матеріалів у Київську політехніку. Збігав 1906 рік.

Звісно, така телеграма не могла не потішити – йому лише двадцять вісім років, досі не випадало прочитати жодної лекції, а тут відразу ставав пред- ставником інженерної механіки в одному з найпо- важніших вузів держави.

Найперш спало на думку: чому обрали саме його? Нехай наукові роботи, представлені ним на конкурс, найкращі, але ж інші кандидати куди поважнішо- го віку, на скронях у декого вже сивина памороззю зблискує, та й викладацький стаж у них неспівмірно більший. Очевидно, гадав Степан Прокопович, кия- ни знехтували цілковито старою методою «вислуги літ», натомість за основу взяли висновки експертів та наукові роботи цих кандидатів.

Вкотре сади зацвітатимуть, і вкотре той цвіт опа- датиме: він ще не раз переконається, що кияни мали рацію. І не тому, що спинилися саме на його парсуні, а тому, що при старій методі талановиті молоді люди в’янули, мов непідлиті вазони на підвіконні, – затри- мувалися в науковому зростанні та науковій кар’єрі,

досягали професури лише в поважному віці, коли енер- гія, вигадка і добра задерикуватість геть уже вичахли…

Викладати Степан Прокопович теж взявся не «за правилами». Він пожбурив у найдальшу шуфляду книжку з методою німецьких професорів Грасгода і Феппля, яка переважно була у вжитку в петербурзь- ких вишах, де він працював попередньо, натомість у Києві вибудував виклад за власною логікою. У ті літа студенти не мали звички ходити на лекції, бо ж гуль- ки там різні та шпацір куди цікавіші, до іспитів же готувалися переважно за книгами. Але вже на першу лекцію Тимошенка набилося до зали сотень чотири студентства, – і в наступні рази на спудейських лавах ще тісніше ставало.

Окидаючи оком аудиторію, де поспіхом шкряба- ло перами його студентство та силилось за оповід- дю встигнути, Тимошенко не раз задумувався над долею цих хлопчаків. Йому хотілося, щоб з аудито- рій виходили не просто сухі теоретики, надмір го- норові, але без практичних навиків, а пішли істинні інженери, від яких так часто залежать людські жит- тя. Світ потрясла трагедія Квебекського мосту.

То очікувався талановитий витвір інженерної думки. Перекинутий через річку Святого Лаврентія у Канаді, завдовжки мало не в кілометр, міст мав дві залізничні колії, дві трамвайні, дві шосейні дороги і дві тротуарні.