Борозна у чужому полі

Корсак Иван Феодосеевич

– ---- 3

В олодимира Тимошенка після арешту більшо- вики зачинили в доволі простору тюремну камеру, в якій повітря однаково було густо про- сякнуте немитим тілом, не праними, видавалося, вічність онучами та ще сизуватим махорковим ди- мом, від чого незвиклому довгенько доводилося кашляти та раз по разу чхати. У камері почувався вже старожилом добірний кримінальний елемент – в домушників у сусідах були кишенькові злодії, а ведмежатники статечно оповідали свої пригоди

грабіжникам поїздів.

Слухаючи ці нерідко хвалькуваті та в немалій мірі вигадані оповідки, Володимир Прокопович з усміш- кою подумки шкодував, що вибрав фах економіста, а не письменника –

кримінальних сюжетів наслухався небавом на цілісінький том. У камері поки що три- вало мирне співіснування, бо молода більшовицька влада почувалася доволі непевно і не навчилася ще на політичних нацьковувати кримінал; хіба зрідка хто тузав сусіда у картярських розбірках.

Власне, Володимирові Прoкоповичу Тимошен- кові петербурзька «кутузка» не була за новинку, ще при режимі царському за участь в Українській сту- дентській громаді його запроторили у сумної сла- ви тюрягу «Крести» – похмуру будівлю з червоної цегли, що наводила жах не лише на засуджених. Ле- генда оповідала, що якось цар наказав архітекторові збудувати в’язницю рівно на тисячу камер. Під час будівництва архітектор, було, прокрався, і в кару за те його замурували в тисячній камері – залишалось

тепер 999… Інша ж легенда заперечувала злодійство, архітектора замурували, аби він нікому не розповів про таємниці збудованої тюрми. А ще третя оповід- ка була про вельми хвацьку доповідь архітектора ім- ператорові:

Ваша величносте, тюрма для вас збудована!

На що імператорові заманулося дотепом похизу- ватися:

То не для мене, а для вас.

І посадив до буцегарні нещасного архітектора.

У «Крестах» мали нагоду розкошувати на нарах Керенський і Мілюков, Троцький і Луначарський, а ще цілий виводок депутатів Першої державної думи, які після розпуску її в дев’ятсот шостому долучили- ся до «Виборзького звернення». Так вже складало- ся у Володимира, що не осторонь був громадського життя, – ні коли навчався в Інституті шляхів сполу- чення, ні згодом, як перейшов на той же економіч- ний факультет до тамтешньої політехніки. Він сту- пив, не вагаючись, на нелегку дорогу середульшого брата Сергія, який очолював перед тим Українську студентську громаду. Рідко яка студентська акція в Петербурзі відбувалася без Сергієвої участі – під час однієї з демонстрацій жандарми так брата по- били, що стояв він, гадали, вже на смертній дорозі: та якось оклигав, вивів на стежечку до життя його ангел-охоронець, але зір у пошкодженому оці так сповна й не вернувся.

Зараз теж Володимир не збирався піддаватися лякові, перемелеться – борошно буде, хіба набри- дали більше за пустобрехів-кримінальників візити новітніх «революціонерів», переважно з суспільно- го прошарку, званого у народі босотою: вони почу- валися зарозумілими зверхниками, які можуть без-

карно відважити розмашистого «ляща» будь-кому з тих, у кого ще недавно в домівці було зась крок на- віть ступити далі передньої.

Найгірше, як заявлялися серед ночі добряче під- хмелені нові господарі життя зі своїми дамами, вчо- рашніми покоївками, кухарками чи просто повіями вуличними, вдягнутими з жахливим несмаком, оче- видно, у награбоване щойно в недавніх своїх госпо- динь, ті парочки гонорово проходилися камерою, розглядали зверхньо ув’язнених та тицяли пальцями в них, мов у звіринці в зачинених у клітки:

– Смотрі, смотрі, какой буржуй лупоглазий. На- вєрноє, експлуататор...

Володимирові Прокоповичу на те не хотілося ані сміятися, ані тим більше відсварюватися. Батькові його, народженому в домі кріпосного селянина, по- щастило закінчити дворічні курси у Харкові та здо- бути фах землеміра. Десяток років ним працював так, що одна зміна не витримувала з батьком, мусила приступати друга. Не менше трудився він згодом, як маєток в оренду узяв.

Хтозна, скільки б іще Володимирові довелося сьорбати тут баланду тюремну, якби не вернувся вже тепер до Петрограду старший брат Степан. Від колишнього студента свого, а ниньки вельми впли- вового діяча-есера брат дізнався, що звинувачують більшовики Володимира в організації страйку пе- троградських чиновників: Володимир після закін- чення навчання працював у Міністерстві шляхів спо- лучення, потім служив у армії, а згодом продовжував у Міністерстві сільського господарства; трудився у міністерстві вже й по жовтневому перевороті.

Авторитет Степана Прокоповича серед студент- ства не знав революцій, переворотів та заварух, –

випустили з каталажки не тільки Володимира, а й усіх членів страйкового комітету.

Тоді вже зовсім інші вітри над Україною віяли, тож Володимир їде на батьківщину. Ще й іншим ра- дить, лиш злегка перефразувавши писане Гоголем до Антоновича:

– Мерщій у Київ! Він уже наш, він уже не їхній...

– ---- 4

К онверт, який Степан Тимошенко тримав у руках, був з незвичною ще символікою, де за-

мість колишнього орла-мутанта – розлогий тризуб. Виявився той конверт листом прем’єра Української держави Миколи Василенка. Поштар потрапив, певне, під легкий дощ, тож на цупкому папері три- зуб розплився і нагадував скорше лапату шуфлю. Прем’єр запрошував прийти до нього в справі орга- нізації Української академії наук.

«Ти вже знаний в Європі вчений, а тепер ще ролі бабці-повитухи тобі забракло? – подумалося мимо- хіть чомусь невдоволено. – Чи й таке на віку має су- дитися? Та не дано людині знати, яку будуччину їй виписано; он вас троє кревних братів, а всі такі різні. Тобі світ механіки до шмиги найбільше, середульший Сергій дивовижно архітектуру з політикою поєднав, а Володимир, найменший, економіку облюбував».

Вже діє комісія під головуванням Вернадського, і я просив би Вас взяти участь від наук інженерних, – неспішний тон прем’єра, інтелігентні манери та м’який, по-своєму делікатний погляд з-під окулярів мимоволі роззброювали співрозмовника, навіть як той налаштував себе було супроти.

Справа цікава, – не став лукавити Степан Про- копович, хоч і був заскочений пропозицією. – От тільки з літературною мовою в мене проблема, а ще гірша – з українською термінологією…

У вашому царстві механіки більше формул, ніж тексту. Погоджуєтеся? – чи то перепитав, чи швид- ше ствердив настирний господар кабінету.

З Володимиром Вернадським Тимошенко рані- ше зустрічався і в Петербурзі, і в Москві, про нього лишилося в пам’яті враження як про людину, що не молотить марно язиком. Спільно доводилося роз- робляти статут Саратовського університету, інші справи вирішувати – не було пересторог щодо цьо- го вже знаного вченого.

Тож діло в’язалося невимушено й до пуття: Тимо- шенко готує записку про відділ механіки, при якому належить постати експериментальній лабораторії, доповідає ті матеріали на комісії, а згодом публікує в трудах Академії. Було покладено з легкої руки Сте- пана Прокоповича початки академічного Інституту механіки. Гетьманським указом затверджують- ся перші академіки – історики Д. Багалій та О.Левицький, економісти М. Туган-Барановський та В. Косинський, сходознавці А. Кримський та В. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, геологи В. Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, правознавець Ф. Тарановський та від механіки він, Степан Тимошенко, – наступних академіків мають надалі вже обирати.

До ладу спеленали «немовля-академію» поваж- ні учені, от тільки за академічними вікнами той лад нітрішки не проглядався… Як полишила українська влада Київ, а ввійшли більшовики, то стала Академія почуватися як на сухоти хворий – і викашляти свої проблеми самотужки було немислимо. Віконце, в якому касири виплачували вченим досі заробітну платню, тепер було вічно зачинене, бюджет на рік наступний ніхто й не гадав затверджувати, в тума- ні, густому і непроникному, полишалася подальша доля всієї Академії. Тривожні розмови у коридорах та на зібраннях; і тут Степанові Тимошенку привалило