Борозна у чужому полі
Шрифт:
і будинок Верховної Ради в Києві (архітект Заболот- ний). Найбільше шкода, що на будування цих будин- ків були знищені такі блискучі пам’ятки української архітектури, як Михайлівський монастир, військовий Микільський собор та багато інших. До ілюстрації, як у Совєтах підведено архітектуру під одну лінію, не зайво буде згадати український павільйон на сіль- ськогосподарській виставці в Москві 1939–1940 років за проектом архітектів А. Тодзія та Чванченка. Диву- єшся, чому цей павільйон має назву український, а не казахстанський чи якоїсь іншої азійської народности. На жаль, мені не пощастило знайти ніяких матеріялів з того, що будують тепер в Україні. Проте виходячи із загального совєтського напрямку, можна припус- тити, що там панує ніби «пролетарський», а в дій- сності зближений до самодержавного миколаївсько- го,
Інколи таке трапляється у житті: яскраві особис- тості волею обставин збираються в одному місці, утворюють сузір’я, яке світитиме довгий час, і не тільки при житті цих особистостей; обставини так зібрали непересічних митців тоді у Львові…
«Між Першою та Другою світовими війнами по цей бік большевицького кордону, хоч в обставинах теж матеріально та політично мало сприятливих, але без подиктованого згори напрямку, українські архітекти дaлі працюють над розвитком відроджен- ня української архітектури. На якийсь час Львів стає осередком еміграції мистців з Наддніпрянської України, і 1922 року заклався був тут гурток діячів українського мистецтва під проводом Петра Івано- вича Холодного.
До гурту свіжих емігрантів із Наддніпрянщини пристають видатні архітекти та мистці з Західної України. Олександер Лушпинський, Нагірний, Гри- цай виставляють свої архітектурні праці на трьох різних виставках поруч з Піщанським і Сергієм Тим- ошенком – архітекторами з Наддніпрянщини. Ми- кола Голубець – мистецький критик – популяризує українську архітектуру серед галицько-волинського громадянства. Архітект Піщанський та Володимир Січинський працюють над дослідами стародавньої архітектури. Вийшли тоді праці В. Січинського про стародавню архітектуру Крехівського монастиря та обміри типової хати біля Львова. З присланих про- ектів на конкурс, оголошений з приводу перебудо- ви Національного музею у Львові, знаємо проекти Піщанського, Пежанського, Лушпинського та С. Тимошенка. С. Тимошенко робить шкіц до проекту будинку українських техніків у Львові, проект Оселі українських журналістів та проект і одночасно до- глядає над перебудовою церкви на Левандівці. Він також проектує церкву на Клепарові (її забудовано), кілька приватних будинків та величезний комплекс монастиря Студитів у Зарваниці, що його замовив ігумен Климентій Шептицький, – з головною церк-
У стрімкій річці часу, істинно стрімкій, бо й не зогледівся ти, Олександре, як спливло відтоді май- же півтора десятка літ, полишився у пам’яті «острі- вець» – конкурс на проект костелу в Яновій Доли- ні. Храм мав вміщувати тисячу двісті мирян, хор на півсотні учасників та орган; проект, який захопив не тільки тебе: дванадцять учасників наважилися по- змагатися.
Здається, з тих пір тебе стали вважати самостійним художником, з почерком, що різниться від батьково- го. Празький успіх тепер не вважали вже випадковим.
тали премію майже всі, що їх зроблено в Новгород- ському стилі, і тільки один – в українському стилі, – мурована церква Е. Норверта. У цих часах декілька молодих українців студіюють архітектуру по різних чужоземних школах і, переймаючись ідеями, пробу- ють проектувати модерні будівлі. Як приклад, маємо модернізовану церкву за проектом архітекта Грицая на вулиці Потоцького у Львові. Дехто зі старших архітектів теж еволюціонує в напрямі модерної ар- хітектури (вілли в Крем’янці, Дубні та Луцьку архі- текта С. Тимошенка, кілька житлових будинків, між ними Тищенка біля Здолбунова, Сергія і Олексан- дра Тимошенків). Але в церковному будівництві, на жаль, нема спроби створити модерну церкву, цілком вільну від впливу старих стилів. Проф. Січинський пробує вернутись у церковному будівництві до ві- зантійських мотивів (церква на Закарпатті), вико- ристовуючи вже модерну залізобетонову конструк- цію для бань; кілька дерев’яних і мурованих церков на Волині С. Тимошенка. Архітект Левко Маслов робить шкіц церкви в кубістичному стилі й вистав- ляє його на виставці мистецького гуртка «Спокій». Тоді ж він публікує кілька коротеньких розвідок про волинські дерев’яні церкви та збирає дуже до- кладний матеріял з церковного будівництва в Лю- бомльському, Ловельському, Рівенському, Луцько- му та Костопільському повітах на Волині. На велику шкоду нам 1943 року німці розстріляли Л. Маслова, як закладника, матеріал, що його він зібрав, заги- нув для історії української архітектури; збереглася тільки невелика збірка про Холмські церкви, видана під час війни. З модерного напрямку треба згадати конкурсові проекти 1937 року на костел в Яновій Долині; одну премію дістав тоді Левко Маслов, а дві
Дивовижна річ… Вітри цього здичавілого століття вирвали з коренем здебільшого найталановитіших з українства, гнали й шпурляли, як висхлий типець, європейськими витоптаними і випаленими полями, а врешті й через океан перекинули; видавалося, вже ніколи те вирване коріння не зачепиться за ріллю і всохне навсігди. Аж ні, виявилося воно напрочуд жи- вучим. Не вартує тобі, Олександре, писати найшир- ше про тих, хто підвалини клав, як твій батько. Мову вже можна повести про покоління наступне, твоїх ровесників. От хоча б про Юліана Ястремського.
Вихованець університету Манітоби, Каліфорній- ського університету та Мангаттан-коледжу в Нью- Йорку, твій ровесник, стільки доброго вже зробив, що до нього і тутешній люд віру набув.
А хіба він такий одинак?
Від 1945 року група українських архітектів опи- нилась на чужині й цілком відірвалася від україн- ського ґрунту та від українських пам’яток. Молодша частина, вихована в чужих школах, часто-густо зо- всім не знає своєї архітектури та навіть не знає того, що робили її попередники. Тим часом у скупченнях української еміграції в Америці, Канаді, Австралії та в інших країнах існують архітектурні проблеми, і їх треба розв’язувати якнайліпше, щоб показати нашу культуру чужинцям, які до нас приглядаються. Куль- тура народів часто оцінюється архітектурою, тим- то від розуміння цього залежить майбутність нашої еміграційної архітектури. На наш погляд, досконала, оригінальна архітектурно, модерна церква станови- тиме нам і для тієї країни, де ми живемо, більший здо- буток, аніж поганенькі копії наших, хоч би й гарних, старовинних пам’яток. Очевидна річ, що нічого не робиться відразу; треба багато вкласти праці, щоб наше громадянство освідомило собі архітектурні проблеми та відповідно поставилося до належного й достойного нашої культури оформлення наших громадських домівок, церков та власних будинків. Досі відбулося тільки два архітектурних конкурси на еміграції: один 1946 року – на церкву в Мюнхені (першу премію дістав арх. Блакитний) і другий кон- курс на українську церкву в Канаді. І це вже великий поступ, хоч, може, їх наслідки багатьох архітектів не задовольняють. Навіть під впливом старих традицій треба творити, а не копіювати наявні будівлі. Одне з головних завдань архітектури – це пристосовування будівлі до оточення та застосування не пережитих іще конструкцій і форм, бо інакше ми тільки змен- шуватимемо вартість копійованих пам’яток, а не прославимо їх на чужині.
Досі більшість архітектурних проектів в Амери- ці для українців виконували чужинці, і тільки від 1947 року існує в Нью-Йорку перше архітектурне бюро архітекта Юліана Ястремського, який спроектував ду- ховний інтернат у Вашингтоні та церкву в Станфор- ді, Нью-Джерсі. Сергій Тимошенко, перебуваючи від 1946 року у Ванкувері (збудована), в Саскатуні (збудо- вана), в Елдмонті, і перепроектував церкву в Торонто. Почав був також проектувати українську церкву для Буенос-Айреса....
Тяжко зробити повний огляд 50-літнього етапу в українській архітектурі, не маючи майже ніяких друко- ваних матеріялів, тому буду вдячний кожному читачеві цих рядків за доповнення та зауваження. Навіть із тих нечисленних архітектурних пам’яток багато знищено, архітектурні матеріяли по історії української архітек- тури. Належний розвиток може запевнити архітектурі тільки повна політична свобода та вільний обмін думок з іншими народами. Здобутки архітектури західного світу напевно будуть мати великий вплив на поновно відроджену українську архітектуру, яка, хочу надіятись, зможе імпонувати своїм і чужим не тільки традиційніс- тю, але й сучасністю та новими здобутками».
Збігло кілька місяців опісля публікації, і перед Сергієм Олександровичем Тимошенком лежав від- гук. З тим, що писав адресат, він був місцями згоден, а місцями ладен іти на суперечку і то затяту. Тимошен- ко не певен в оповіді про ті події чи факти, що чужі вуста передавали, зате не мав підстав сумніватися в баченому і чутому особисто, самим пережитому.
Але хоч як би там було, автор не заперечує най- істотнішого: національна архітектура – багата і роз- маїта, і ніхто не подужає зіпхнути її у могилу.