Бранці мороку
Шрифт:
— Цікаво, — пробурмотіла Таня. — Те, що тут є, неначе у сплячці. Наявність фіксується, але будь-яка активність на нулі.
— Можливо, це через відсутність Михайла? — припустила я.
— Не думаю. Хоча... Оце і є те дзеркало? — Таня тицьнула пальцем у напрямку люстра у жахливій рамі. Зараз, втім, воно не було схоже на дзеркало — срібляста поверхня стала сірою, подібно до екрана вимкненого телевізора, й абсолютно матовою; лише тріщини залишалися на своєму місці. Не чекаючи мого підтвердження, Тетяна пішла до нього. Наблизившись, піднесла пальці з наміром торкнутися та раптом із зойком відсмикнула руку.
— Неначе електричний
Особисто мене у цей момент більше цікавили не паранормальні явища у моєму будинку, а методи боротьби з ними. Від однієї згадки про те, що Михайло може повернутися у будь-яку мить, проймав піт. Та якось пришвидшити процес обстеження дому я навряд чи могла — адже серед нас був лише один екстрасенс, і ним була не я. Тетяна, однак, усе зрозуміла без слів.
— Покажіть мені кімнату, де ви бачили дітей, Аліно, — попросила вона. — А потім, гадаю, буде краще, якщо ви спуститеся вниз і будете визирати, чи не з’явиться ваш чоловік надворі. У такому разі зможете вчасно мене попередити.
— Ви впевнені, що нам варто розділятися? — спитала я, не знаючи, чого треба боятися більше — розділення чи раптової появи Михайла. Таня хитнула головою.
— Зараз дім, можна сказати, спить. Вочевидь, ваш здогад вірний — саме Михайло якимось чином каталізує процес. Так що, поки він відсутній, ваша допомога не обов’язкова. А щойно помітите його машину, гукайте. Та, сподіваюся, в мене вистачить часу скласти повну картину і визначитися з діями.
Я теж сподівалася. Ми піднялися сходами на другий поверх, і я провела Тетяну до «дитячої» кімнати, де та заходилася міряти площу кроками й уважно стежити за показниками рамки в кожному кутку. Ну а я, попередивши, що буду надворі, туди й попрямувала.
Щось мене бентежило. Що саме — збагнути ніяк не вдавалося. Я вийшла з дверей надвір, першим ділом прислухалася, чи не чутно звуку двигуна «рено», а потім задерла голову до соснових верхівок. Сонце поступово зникало за хмарами, котрі повільно, але невпинно захоплювали небосхил. Та й вітерець дедалі міцнішав. Схоже, діло дійде й до зливи...
Ні, щось явно не так. От тільки що? Ну хоч головою об стіну бийся — не розумію. Неначе згадуєш забуту мелодію пісні. Ні, неначе я нещодавно побачила чи почула щось важливе, але на рівні підсвідомості, не приділяючи достатньо уваги. А от тепер підсвідомість намагається достукатись до мене, щоб вказати на виразну невідповідність.
Сон. Щось уві сні? У тому куцому двадцятихвилинному недогризку? Що ж у ньому було такого важливого?
Сходи.
Які ще сходи?
Такі самі, як ти бачила в гаражі.
Стривайте хвилинку, але в гаражі немає ніяких сходів. Точніше, є кілька сходинок, що ведуть на дно оглядової ями, але...
...але, коли я нещодавно зазирала у гараж, дна в оглядовій ямі не було, зате сходинок було набагато більше, і вели вони...
Ось воно. Схоплене очима, але не проаналізоване розумом. Я не зазирала у яму, лише зиркнула навколо, але чіпка натренована зорова пам’ять не підвела.
Сходи, що ведуть під землю.
Я озирнулася на двері. Чи варто сказати про це Тані? Ні, краще не відволікати її зараз, коли кожна хвилина на вагу золота. Я сама подивлюся, що там. Ні, ні, панове, жодних дурниць у дусі голосистих героїнь фільмів жахів, з великими бюстами й курячими мізками. Я лише переконаюся, що там дійсно є сходи, що вони мені не примарилися. Може, спущуся на кілька сходинок униз. Гляну, яким чином вони досі так добре маскувалися. І перевірю, чи справді там, унизу, є двері.
Ага, тітки з великими бюстами у вищезгаданих фільмах теж гадали, що чинять розумно. Це не заважало їм красиво й голосно помирати.
Але іншого шансу дізнатися, що там, унизу, може не бути. Тільки дуже важливі таємниці ховають настільки ретельно.
Тоді чому зараз вона геть ніяк не схована?
Тому що Михайло не очікував, що я повернуся, а тим більше так швидко. Міг і просто забутися. А може, це просто ще один подарунок провидіння, яке не менше за мене бажає все це припинити.
Зазирнути— і відразу повернутися.
Сперечатися далі з самою собою значило гаяти дорогоцінний час, а цієї розкоші я не могла собі дозволити, тому попрямувала до прочинених дверей. Але діяти треба швидко, бо якщо Михайло повернеться під час мого перебування унизу — я можу там і залишитися. Назавжди. А це аж ніяк не входить у мої плани.
Зорова пам’ять не збрехала — в оглядовій ямі дійсно були сходи. П’ятнадцять чи двадцять сходинок, що вели під землю, до білуватих дверей без жодного віконця. За якими — Таємниця. Звісно, ця схованка — не Михайлова робота, її побудував Орест, попередній хазяїн будинку. Але питань від цього не поменшало. Щось мені підказувало, що навряд чи там виявиться солярій або салон тайського масажу. Для звичайного погреба — надто ретельна конспірація, до того ж у будинку для цього є підвал. Пам’ять-суфлер послужливо шепнула на вушко про історію діда Мирона з Зеленого, і по шкірі побіг легкий морозець — не тільки від прохолоди всередині гаражу.
Той чоловік, що до вас там жив, хотів її Левка вкрасти.
Чомусь розум не поспішав відкидати цю версію — навпаки, ухопився й почав крутити з усіх боків, як кубик Рубика, знаходячи дедалі більше збігів. Кіднепінг. Відразливе слово. Щойно цей потворний термін сплив з глибин мозку, як слідом за ним перед очима почали з’являтися бліді, покалічені діти — одне за одним, як фігурки на стрільбищі. Рештки дітей навколо мого ліжка. Дівчинка, яка каже, що їла себе. О Господи. Невже це і є розгадка?
Подібне я відчувала, будучи свідком однієї великої автопригоди... Багато смертей.
Там, за цими дверима, має бути відповідь. Відповідь, яку треба отримати за будь-яку ціну.
Роздуми скінчилися — я почала спускатися. Сходинка за сходинкою, глибше й глибше. Ось підлога опинилася на рівні очей, ось вона вже вище. З протилежної стінки виступає частина фальшивого дна, яке досі ховало під собою ці східці. Це брила, що совається на коліщатках по вмурованих у бетон рейках, — винахідливо, нічого не скажеш. Ось я вже під нею, і до дверей лишається усього п’ять чи шість сходинок. На дверях лише засув, і він відсунутий. Я навіть не замислююсь чому. Напевно, з тієї ж причини, з якої відкритий і цей таємний підвал. А що як Михайло дізнався правду, зазирнувши туди, і це привело його до тями настільки, що він вирішив утекти звідси? У будь-якому випадку — мені теж треба знати. Я вже просто не зможу піти, не дізнавшись.