Бранці мороку
Шрифт:
Спершу в очі впадає маленький стілець у центрі кімнати. Стілець обитий дерматином і прикручений до підлоги металевими кутиками, увесь у брунатних плямах, а на його дерев’яних частинах застигли зарубки й подряпини, що їх залишило щось тверде й гостре. На підлокотниках і передніх ніжках — потерті кільця ремнів. На підлозі під стільцем — той самий коричневий колір, у вигляді розмазаних плям і бризок.
Проти волі я роблю крок усередину і хапаю ротом сперте повітря.
У дальньому кутку праворуч — проста койка, теж явно закоротка для дорослої людини. Кілька ланцюгів звернулося на ній подібно
Ще крок.
Вкритий клейонкою стіл у кутку ліворуч з розкладеними на ньому колючими й ріжучими пристосуваннями — від зубцюватої кришки з-під використаної консерви і відбитого горлечка пляшки до великого м’ясницького ножа. Інструмент вишикуваний по розміру з акуратністю хірурга-педанта. Поруч на стіні висять комбінезон кольору хакі й респіратор.
Мене веде вбік, здається, що я ось-ось втрачу свідомість. Я обертаюся, як в уповільненому кіно, і впираюся поглядом у прозору прямокутну ємність, що причаїлася у кутку за дверима. В ній...
Крик майже виривається з моєї горлянки, але я вчасно обриваю його, бо може почути Тоня і, чого доброго, прибіжить сюди й побачить... Мені залишається лише надривно стогнати наодинці з собою, витріщивши очі й щосили затиснувши рота обома долонями. Так само, як напевно стогнали усі його маленькі жертви, позбавлені мови пластирем або ременем. Ті, чиї шматки лежать зараз за метр від мене, напхані у саморобну конструкцію з товстого оргскла. У мого Ореста завжди були золоті руки...
Усі ті роки, що ми прожили разом, що зберігаються в архіві моєї пам’яті, раптом розвалюються на шмати й летять у темряву, сповнену гарячої смоли. Вони руйнуються, подібно до будинків під бомбуванням. Усе моє життя руйнується. Невже я аж настільки сліпа? Як я могла жити з ЦИМ? Як я могла народити дитину від ЦЬОГО? Господи, як таке могло статися?!
Треба тікати, тікати звідси.
— Машина! — лунає раптом далекий тонесенький голосок. — Мамо, машина їде!
Це приводить мене до тями. Я розумію, що напівлежу на холодній підлозі, вся залита сльозами, а погляд все ще прикутий до скляної ємності. Неймовірними зусиллями переводжу його на двері. Мерщій звідси. За рушницею. Тільки це допоможе.
Зриваюся з місця, буквально вивалююся у дверний отвір, стрибаю через сходинку. Ледве помічаю, як здираю шкіру з маківки, коли чіпляюся головою за край бетонної брили, котра увесь цей час приховувала подвійне життя мого чоловіка. Байдуже. Вилітаю з підземелля, останні сходинки долаю на всіх чотирьох. Бачу доньку і встигаю помітити, що вираз обличчя Тоні стає переляканим. Ще б пак, можу лише уявити, який зараз у мене вигляд. Кидаюся ліворуч, туди, де на стіні висить мисливська двостволка, зісмикую її з гвіздка. Тепер патрони. Гарячково змітаю все зі столу, відшукуючи рятівну коробку. Кілька жахливих секунд здається, що патронів тут немає. Кепсько, бо блефувати я не збираюся. Ні, ось вони. Запускаю туди руку, хапаю цілу жменю й кидаю в кишеню, окрім двох, котрі вганяю у стволи. Хвала Богу, що знаю, як це робиться, хоча завжди ненавиділа полювання. Зараз переді мною вимальовується перспектива вбити найжахливішого звіра у світі, якщо той завадить мені з дочкою поїхати звідси. Мабуть, я маю вбити його у будь-якому випадку... Він вже нічого не зможе пояснити мені.
Тепер гул машини чую і я, він пробивається крізь несхвальний шепіт дощу, котрий посилюється щохвилини. Гараж уже мав потрапити в поле зору Ореста, але з протилежного боку, тому він ще не бачить, що двері відчинені. Треба встигнути. Кидаюся у світло дощового недільного полудня, прямо до Тоні, котра круглими очима дивиться на свою раптово знавіснілу матір. Бідне дівча витріщається на мене, не знаючи, що їй робити — стояти на місці чи тікати геть. Рушниця в моїй руці була явно не тим сюрпризом, на який вона сподівалася. Так-сяк причинивши двері, підхоплюю її вільною рукою і затягую за ріг, де ми разом валимося у мокру траву. Сподіваюся, що Орест, чия машина вже на повороті, не встиг нас помітити. Часу на пояснення дуже мало.
— Доню, — гарячково белькочу я, — зараз ми з тобою поїдемо звідси. Тата ми мусимо залишити тут. Дуже важливо, щоби ти робила все, як я скажу. Чуєш мене?
Я бачу, що вона чує, але не розуміє. Та й не дивно.
— Залишити тата? — шепоче вона. — Чо... чому? Куди поїхати?
— Сонечко, кицю, я все поясню тобі в дорозі. Зараз мені потрібно тільки одне — коли я скажу, ти повинна сісти в машину. На заднє сидіння. Не звертай уваги на те, що казатиму я твоєму... татові або він мені. Просто зроби це. І на те, що ми з ним, можливо, будемо робити, теж не зважай. Залазь на заднє сидіння, і все. А до того часу, поки не почуєш моєї команди, стій тут. Не виходь. Гаразд? Домовилися, люба моя?
— Так, мамо.
Господи, як мені її шкода! Та я не можу зараз дати слабину, інакше він переможе. Треба бути дуже пильною і незворушною. І ще — безжальною. І я намагаюся.
Двигун гарчить дедалі ближче. Ось він глухне, й машина підкочується до дверей гаража, шини загрозливо шурхотять, потріскують камінці гравію, і я знову згадую маленькі кісточки у підвалі. Лють і ненависть затуляють все, пальці так уп’ялися у стволи, що ті, здається, зараз завернуться у вузол. «Нива» зупиняється, і відчиняються дверцята водія.
— Виходь, хлопче, тільки обережно, — приглушено лунає оксамитовий баритон Ореста. М’який і звабливий. Серце пірнає у п’яти: Боже мій, невже він привіз ще когось?
Я виходжу з-за рогу, мене веде рушниця, що націлюється точно йому в груди. Орест помічає мене, й за короткий проміжок часу на його обличчі змінюється ціла гама виразів — від щирого здивування через нерозуміння й поступову підозру до повного усвідомлення. Дочекавшись цього, я кидаю швидкий погляд на хлопчика років восьми, що наполовину вибрався з пасажирського сидіння. Той закляк так само, як і мій чоловік, тільки його маленьке бліде лице відбиває виключно переляк. Я розумію, що вже неодноразово бачила цю дитину — у хуторі на шляху до міста. Сусідський хлопчина.
— Тікай, хлопчику, — рівним мертвим голосом промовляю я до нього, але дивлюся на чоловіка. — Біжи так швидко, як тільки можеш. Біжи додому і розкажи всім про те, що ти тут бачив.
Він не рухається.
— БІЖИ! — вищу я, і той зривається з місця. Як куля проноситься він нашою під’їздною доріжкою, вискакує за огорожу й розчиняється серед дерев.
— Що ти робиш, Віро? — спокійно цікавиться Орест. Втім, спокій напускний — ніздрі його роздуваються, на лобі пульсує вена, а краєчок рота підіймається у злобну напівусмішку. — Можу я дізнатися, що...