Бранці мороку

Шевченко Наталка

— Слухаю.

Кілька секунд з радіо лунало лише шипіння, а потім Орест мовив:

— Деякі речі завдають надто багато клопоту, друже. Завтра тобі треба буде їх поховати.

— Про які...

— ...А сьогодні викопай велику яму за будинком. Починай зараз.

Радіо змовкло. Вогники передньої панелі згасли.

Я вибрався з машини й побачив лопату, що стирчала в землі біля гаражних дверей. Підійшов до неї, висмикнув, зважив у руці. Підвів погляд на закривавлений шмат вечірнього осіннього сонця, що застряг між напівоголених крон дерев.

«...Починай зараз»,повторив

голос, тепер вже у голові. І я почав.

Перш ніж темрява повністю огорнула ліс, завдання було виконано. Лише вибравшись з ями за допомогою мотузки, яку перед цим прив’язав до одного з дерев, я відчув, наскільки втомився. Тіло здавалося напіввідвареним, наче мінтай. Глянувши востаннє в чорну пляму свіжої могили, я вирішив, що на сьогодні достатньо попрацював, і поплентався у дім. Найбільше мені зараз хотілося просто впасти у ліжко й заснути.

Запалив світло, перетнув вітальню, мимохідь відзначивши, що усміхнений Орест у дзеркалі схвально хитає мені головою, піднявся сходами на другий поверх. У дверях своєї кімнати озирнувся. Кілька пошматованих на клапті дітей скупчилося у дверному отворі кімнати навпроти, кумедно округляючи закривавлені, без’язикі вуста у якомусь обуренні... чи здивуванні? Я не міг розрізнити нюансів. І не хотів. А попереду всіх стояла та дівчинка, яку я бачив сьогодні у машині. Дивлячись на мене, вона похитала головою, мовчки — бо їй бракувало цілого рота.

«Не переймайся цим, — весело сказав Орестів голос. — Я потурбуюся про те, щоб тобі більше не заважали».

Я знизав плечима — ці маленькі потвори зараз заважали мені не більше, аніж чорне гілля дерев за вікном, але не забув вдячно кивнути. Завжди приємно, коли про тебе щиро турбуються.

Переступивши поріг своєї спальні, я вирубився.

19. / Аліна / Повернення

Було не дивно, що мені не спалося тієї ночі — я й не розраховувала на міцний сон, лягаючи у ліжко. На будь-який, власне, не розраховувала. Таня попередила, що виїздити слід на світанку, саме на сході сонця, а Лера від щедрот душевних вклала мені в руку ключі від свого джипа.

— Ось, — сказала вона, — довези екстрасенсорне тіло цілим і неушкодженим. Це в твоїх інтересах. Техпаспорт на машину в бардачку, права у тебе є. Оформлювати доручення немає часу, тому, в разі необхідності, дзвони прямо Володі. Телефон маєш?

Я слухняно кивнула. Чоловік Лери працював у СБУ.

Дорога обіцяла перетворитися на суцільний жах, і я напхала повну сумку льодяниками від нудоти та пігулками від мігрені. Ночувала я у Валерії, бо при всьому бажанні не могла виставити орендарів моєї квартири на вулицю без попередження. Ліжко старшого сина Лери, Іванка, виявилося закоротким, а також холодним і колючим. Я совалася по накрохмаленому простирадлу, то плачучи, то завмираючи в якомусь невротичному анабіозі. У цьому ліжку мені було тісно від спогадів. Вони залізли туди непрохані, незвані і шарпали мене, заважаючи й без того куцому відпочинку. Я згадувала то день знайомства з Михайлом, то день весілля, то наш медовий місяць, що розтягнувся на добрий рік, то те, як він зробив мені пропозицію.

Виходь за мене, Лі. Ти не пошкодуєш.

Одне на одного не надихаються — так казала Лера про нас і завжди усміхалася, задумливо і трохи заздрісно. Що ж, тепер заздрити вже немає чому. Я дратую Михайла. Страшенно дію йому на нерви... Він казиться від одного мого вигляду.

А що, як це ніякий не полтергейст? Що, як усе це накопичувалося у ньому роками? Злість на мене, байдужість, гнів... Просто греблю прорвало...

Ні.

Таня сказала, що я маю рацію, це не Михась вдарив мене, і я вірила їй. Я хотіла їй вірити. Це куди легше, аніж дивитися правді в обличчя. Легше, ніж дивитися вниз... Униз? Але чому там яма? Так схоже на наш гараж, але й не схоже водночас... У нас немає сходів, що ведуть з оглядової ями бозна-куди... І жодні двері не біліють там, у темряві, притягуючи до себе смутною тривогою... Чому мені так страшно? Так моторошно? Але я мушу спуститися туди. Мушу дізнатися, що ховається за цими дверима... Чи хто?.. Я знайду відповіді на свої питання, і...

Двері рипнули, я скрикнула і... прокинулася. Глянула на годинник — я забулася хвилин на двадцять, не більше. І встигла побачити кошмар. Прекрасні темпи, Аліно. Дуже похвальні. Але час вставати і мити вуха. Наплювати на те, що ти ледь пересуваєш ноги, що тебе морозить, наплювати на все.

Треба думати про Михася.

Я була певна, що Таня захопить якісь магічні прибамбаси, щось на кшталт похідного набору екстрасенса, за допомогою якого й буде виганяти усю нечисть. І дуже здивувалася, дізнавшись, що єдиними більш-менш містичним предметами, що їх вона взяла з собою, є дивного вигляду біолокаційна рамочка, виготовлена зі звичайного сталевого дроту, і блискучий срібний кулон на довгому ланцюжку, що висів у неї на шиї. Мабуть, мій подив був таким виразним, що Тетяна вирішила пояснити: вона не шаманка й не ворожка. Вона не збирається трусити муміфікованими пенісами й сипати чарівні порошки. Вона — гіперсенситив і збирається, використовуючи рамку як індикатор, визначити причини й локалізацію аномалії, а вже виходячи з отриманих даних буде знаходити шляхи блокування енергетичних патологій. Мені залишалося лише зробити вигляд, що я зрозуміла пояснення і більше не маю жодних дурних питань.

Дорога виявилася ще жахливішою, ніж я передбачала, не тільки і не стільки через реакцію мого організму на поїздку в авто, скільки через те, що рухалися ми зі швидкістю клишоногої черепахи. Мотор глухнув разів п’ять, і це у Лериному джипі-позашляховику, що завжди працював, як швейцарський годинник! Після кожного такого ступору я злилася і психувала, а ось Тетяна, незворушна, як танк, лише знизувала затягнутими у чорну шкіряну куртку плечима.

— Перепони часто бувають, коли ти на вірному шляху. Раджу ставитися до всього менш емоційно. Наші цілі лишаються незмінними.

На під’їзді до хутору задзеленчав Танін мобільний. Вона не сказала нічого, окрім «слухаю» і «ясно», але, давши відбій, сказала:

— Це був Олег... о, пробачте, ви ж його не знаєте. Мій давній приятель, молодик комплекції бульдозера і такої ж сили. Я попросила його приїхати нам на підмогу...

— Із Києва?

— Ні, він із сім’єю відпочивав на Шацьких озерах. Так ось, він потрапив у аварію. Тобто сталося зіткнення машин. Обійшлося без жертв, але його «СААБ» зім’ятий, як гармошка, а його самого везуть до лікарні зі струсом мозку та переломом плеча. Все ще серйозніше, ніж я думала, хоча... відступати пізно. Та все одно жаль. Груба фізична сила нам ой як би знадобилася!

— Я підписалася б за грубу потойбічну. І щоб вона була на нашому боці, даруйте за нездалий каламбур.

— А це не виключено, — промовила Тетяна з гідністю і всміхнулася із знанням справи. — Таке буває. Ті, що за межею, деколи справді стають на наш бік — не з великої любові до нас, звичайно. А з прагнення помсти.

Мене пересмикнуло. Здавалося б, звістка про невідомих союзників у іншому світі мала б хоч трохи мене заспокоїти, але натомість лише посилила переляк. У ту мить я дуже добре зрозуміла, що мають на увазі американці, кажучи: «Хтось пройшов по моїй могилі».