Брате мiй, Орле (на украинском языке)
Шрифт:
– Очей не розплющуйте, поки не надiнемо окуляри. Отак, тепер можна.
Ну, що, здавалося б, розплющити очi? Один порух повiк, одна невловна мить. А як її важко пережити! Свiдомiсть благає, бунтується, сподiвається.... Мозок лихоманить, виникає хаотичне нагромадження думок, вони стикаються, неначе птахи, i падають, падають кудись у глуху безвiсть.
Фелiкс напружує всю свою силу волi i розплющує очi.
– Ну, як?
– Темрява, - прошепотiв пересохлими губами.
– Це нiчого, - каже професор.
– Адаптацiя. Та ще ж i окуляри. I штори
Справдi, минула хвилина-друга - i темрява в очах почала танути. А в душi - крижина страху. Сiткiвка вловила бiластi плями - провiсники радостi!
– Вiдсуньте важкi штори.
Благословенне будь, свiтло дня! Вiн обступив Фелiкса з усiх бокiв, заполонив.
– Бачу, бачу, професоре...
– прошепотiв i рвучко пiдвiвся на лiжку.
– Що ви бачите?
– Я бачу день! Ось вiн, його можна помацати руками!
– Фелiкс у захватi простяг руки i зненацька тицьнув професора у груди.
– Ой, пробачте, я не навмисне.
Перед очима Фелiкса все розпливалось, жодного предмета в палатi вiн не бачив - нi тумбочки, нi картини, нi люстри. Натомiсть - великi свiтнi плями рiзної конфiгурацiї i лiнiї, лiнiї, химерно вигнутi, закрученi у спiралi.
Професор щось хмикнув, пiдiйшла Юля, цокаючи каблучками.
– Заспокойся, любий. Мене ти бачиш?
– Безлiч лiнiй. А це ось - тарiлка, чи що?..
– вiн простяг руку i торкнувся гудзика на її халатi.
– Ось моя рука, подивись.
Фелiксовi аж полегшало, полагiднiшало, коли вiдчув нiжнi дiвочi пальцi в своїй руцi. Та як тiльки схилив до них голову, Юля засмiялася i висмикнула руку. Цiлувати при самому професоровi? Чи вiн хоче, щоб вона крiзь землю провалилася? I взагалi, такий серйозний момент...
– Та я... Дай поглянути.
Юля, зиркнувши на професора, що мовчки, з нахмуреним обличчям спостерiгав за Фелiксом, простягла руку. Вiн дивився не бiльше секунди. Обличчя йому гидливо скривилося, рiзким рухом вiдштовхнув Юлину руку i вiдсахнувся.
– Що сталося?
– скрикнула Юля, неначе їй обпекло долоню.
– Там... на твоїй руцi... кишать мiкроби!
– Ти бачиш мiкроби?! Олексiю Сидоровичу, це ж галюцинацiї.
Професор сказав:
– А подивiться ще раз, юначе. Це... справдi... дивно.
Фелiкс морщився, роздивляючись таку нiжну, колись милу руку.
– Ну, що ви бачите?
– спитав професор. Юля палала вогнем.
– Те саме. Якiсь палички, ланцюжки, мачинки з хвостиками... I все те ворушиться, копошиться... Може, й справдi галюцинацiя?
– Не схоже, - скинув бровами професор.
– А втiм, перевiримо. Ходiмо в лабораторiю. Проведiть, Юлю.
Фелiкс iшов у морi свiтла. В кiмнатах, якi вони переходили, свiтло було яскравiше, в коридорах - приглушене, а лабораторiя скидалася на дивовижний сонячний акварiум. Але всюди стiни пiд його зором або вгиналися, або вигиналися, творячи якiсь дивовижнi фiгури, якi одразу ж i розпливались, брижились i зникали.
Пораючись бiля мiкроскопа, Олексiй Сидорович говорив:
– Ну, от зараз ми розглянемо... Будь ласка,
Спочатку професор поклав скельця пiд мiкроскоп i довго роздивлявся сам. Потiм звелiв Юлi. А тодi вийняв i поклав перед Фелiксом. Доки той роздивлявся, обоє вони - i професор, i Юля - насторожено поглядали на його зосереджене обличчя.
– Щось бачите?
– не втерпiв професор.
– Бачу...
– Фелiкс поволi порахував кiлькiсть мiкробiв, описав їхню форму.
В такий спосiб вони розглянули кiлька препаратiв, i в кожному Фелiкс без приладу бачив те, що професор у мiкроскоп. Сумнiву не було - вiн здатний бачити мiкросвiт! Явище досi нечуване, неймовiрне. Людина-мiкроскоп - хто б сподiвався? Олексiй Сидорович? Та коли б йому сказали... коли б вiн сам, власними руками не створив цього феномена, - нiколи б не повiрив! Проте це був факт, i з ним потрiбно рахуватись. Професор погамував свої емоцiї, навiть Юля, що спостерiгала все це вибалушеними очима, навiть вона не помiтила в нього нiякого хвилювання.
– Ну, що ж...
– мiркував вiн уголос, - замовимо лiнзи з вiдповiдною дiоптрiєю... Все буде добре, юначе!
Юля крадькома позирала на свої руки.
3
Валiзка з дорожнiми речами вже стояла бiля лiжка, скрипка в чорному футлярi лежала на постелi, а сам Фелiкс, одягнений у свiтло-сiрий лiтнiй костюм, сидiв бiля тумбочки, замислено виводячи слова на аркушi паперу i тут же закреслюючи їх. Пообiцяв написати вiрша для iнститутської стiннiвки, та нiяк не мiг зосередитись. Хмурив чоло, торкав масивнi окуляри, губи ворушилися, повторюючи початок:
Цiла вiчнiсть
пропливала
Пiд крилом у
ночi,
Хвиля радостi
настала
Свiтло б'є ув
очi!
Хотiлося якось так гарно, красиво подякувати людям, що "вiдкривають свiтло для очей", та рими втiкали, як сонячнi зайчики. Зрадiв, коли зайшла Юля: можна було не ламати собi голову над вiршем.
– Здрастуй.
Пiдвiв голову, окинув поглядом її гнучку постать:
– Добрий день.
"Зажурена, - подумав, поглянувши в її великi голубi очi, i це чомусь викликало втiху, - але їй i зажура личить. Гарна. Вспаньяла, як сказав би поляк, б'ютефул - мiг би зауважити англiєць, уцукусiй - усмiхнувся б японець. Вродлива, що й казати. Ото тiльки..." йому стало нiяково вiд того, що вiн думає про неї так безсторонньо.
Пiсля того iнциденту з мiкробами їхнi стосунки нiби й не змiнилися, та при зустрiчах юнак уже не вiдчував завмирання серця, мiж ними виникло якесь вiдчуження, а яка б дiвчина цього не помiтила? I навiщо вона простягла тодi свою руку? Звичайно, Фелiкс добре знає, що те ж саме можна побачити в кожної людини, але... Втiм, це була одна неприємна нотка, яку вiн щиро сподiвався заглушити. Юля така красива! I пальцi в неї такi нiжнi...
– Значить... їдеш...
– в голосi її сум.
– На вокзал можна не спiшити: поїзд пiзнiй. Дiвчата просять, може б, ти пограв на прощання?