Брати Кошмарик, Магістр і я

Брошкевич Ежи

Пригадую собі, що сталось. Отож, прямуючи стежкою через Вольський Лісок, я нарешті вийшов з туману, прихилився до стовбура старого мудрого дуба, глянув на годинник, пересвідчився, що забув його завести, вилаявся, потім зовсім безтямно вголос запитав себе, котра може бути зараз година, і тоді найближчий сріблястий бук сказав мені точно час, а коли я козлетоном перепитав: «Котра?», те саме дерево знову відповіло. Більше того! Взявши до уваги, що час не стоїть па місці, воно уточнило, що зараз уже дев'ять годин п'ятдесят три хвилини.

Я вже казав, що полюбляю різні

неймовірні пригоди.

Але якщо бути цілком відвертим, то головним чином люблю такі, що вже зі мною трапились або, можливо, колись трапляться. Трохи гірше стоїть справа з тими, які відбуваються саме зараз. Три хвилини тому в лісі було порожньо, гарно, тихо й трохи незвичайно. Аж зненацька сталося щось страшенно дивне. Навіть занадто дивне.

Я не належу до панікерів. Свого часу мене вчили, — і я не забув цього, — що найкращою обороною є напад і що навіть у найбільшій небезпеці треба бути спокійним.

І я був спокійним.

— Красно дякую, — кинув я в напрямку бука. — Отже, дев'ять годин п'ятдесят три хвилини?

— Ні! Чому ви так поволі думаєте? Ви знову спізнились. Зараз уже п'ятдесят чотири хвилини.

Я ще раз перевів стрілку годинника і трохи вимушено всміхнувся.

— Красно дякую, — повторив я. — Дозвольте запитати, з ким я розмовляю?

На хвилину задала тиша, потім голос озвався знову:

— Зараз, зараз. Про що ви питаєте?

Це вже почало мене дратувати.

— Питаю, хто говорить? — відповів я. — Хто говорить?! — вереснув несподівано для самого себе.

— Чому ви так верещите? — запитав трохи здивовано оксамитний баритон. — У лісі треба поводитись тихо. Хіба я вас налякав?

— Ви мене не налякали, тільки заморочили! — відказав я. — Я хочу з вами особисто познайомитись.

— Як усе гарно складається, — зрадів баритон, — я теж хочу познайомитися з вами.

— Особисто?

— Авжеж. Ось ми зараз познайомимось, — відповів баритон. — Тільки маю до вас ще два запитання.

— Слухаю вас, — посміхнувся я.

— По-перше, чи здорове у вас серце?

— Лікарі запевняють, що цілком здорове,

— А як у вас із тиском?

— Сто тридцять на вісімдесят.

— Дуже добрий тиск. У вашому віці…

— Хіба ви знаєте мій вік?

— Авжеж. З точністю до двадцяти чотирьох годин.

— Звідки?

— Чесно кажучи, з енциклопедії.

— Дуже приємно. А скільки вам років?

— Майже один рік.

Я відчув, що мені звело щелепи, як це буває в бульдогів, хоч я бульдогом ніколи не був. Зате був певен, що якийсь тип з гарним голосом і гидким характером хоче пошити мене в дурні, зробити з мене справжнього йолопа.

Я твердо пообіцяв собі, що за йолопа ще йому віддячу.

— Майже один рік? Це дуже цікаво.

— Авжеж.

— То чи можу я зрештою познайомитися з вами особисто?

— З рештою не можна. Скоріше з цілим.

— Отже, чекаю.

Чекав я не довше секунди.

Між

корінням бука щось зашелестіло. Я дивився перед собою і в першу мить зовсім не помітив того Хтося, з яким мав зараз познайомитись особисто і цілком чемно. Трохи скоса глянув угору, як завжди, коли з ким-небудь знайомлюсь. Немає нікого. Знову втупився перед себе. Нікого. А потім десь біля свого лівого коліна почув благородний баритон:

— Мені дуже приємно. Магістр Діонізій Гібридон, — подвійне ім'я — Вернигора.

Щойно я сказав, що в мене здорове серце й чудовий кров'яний тиск. А тим часом серце підстрибнуло десь аж у горло. Що ж до тиску, то в скронях стиснуло, наче ковальськими обценьками, а в вухах задзвонили два «Зигмунта» [1] — хоч я знаю тільки один. Спиною, по якій стікав холодний піт, я прихилився до дубового стовбура і почав помаленьку зсуватись на землю, аж поки сів на торішнє дубове листя й тільки тоді подивився просто в очі магістрові Діонізію Гібридонові,— подвійне ім'я — Вернигорі.

1

«Зигмунт» — найбільший дзвін на вежі Вавельського собору

Наші погляди зустрілись, магістр жваво вклонився. Протягом наступних п'яти секунд я п'ять разів міцно заплющував і розплющував очі. На жаль, це теж нічого не допомогло. Мусив погодитися з фактом, що переді мною стоїть індивід (який відрекомендувався Діонізієм Гібридоном Вернигорою, магістром) зі смаглявим довгастим обличчям, глибокими чорними очима, орлиним носом, з сивими кущистими бровами, сивими вусами й підрізаною клинцем бородою. Цей індивід був на зріст не більше тридцяти сантиметрів, одягнений в червоний ковпак, темно-червону кирею, високі юхтові чоботи й сірий каптан під киреєю. Повторюю, обличчя він мав довгасте, очі чорні, волосся сиве; особливі прикмети: зріст у п'ять разів менший, ніж так званий низький зріст.

— Магістр Вернигора? — простогнав я тихо.

— Так! Магістр Діонізій Гібридон, — подвійне ім'я — Вернигора.

— А… чи це я вас бачу?

— Авжеж, пане Єжи. Ви мене бачите й чуєте.

Я глибоко зітхнув. Струснув головою. Мимоволі так гупнув потилицею об стовбур дуба, що дерево аж затремтіло, лісом прокотилась луна, а я протягом хвилини бачив двох магістрів Вернигір.

— Ви один чи вдвох? — спитав я граматично неправильно, але різко.

— Я один. Проте це не означає, що я сам.

Вдруге і вже дуже обережно я струснув головою. Серце поволі поверталося на своє місце, дзвони перестали дзвонити. Мій організм ніби призвичаївся до магістрового вигляду. Зате моя свідомість ще не прояснилась. Права мозкова півкуля запитала: «Цей сивий малюк з цирку втік, чи що?» А ліва відповіла: «Це виключено, історія не знає таких карликуватих карликів, ми давно про них уже чули б!» Після цього обидві півкулі ніби трохи заспокоїлись. Замовкли. Я теж мовчав.

— Бачу, ви ніяк не можете повірити в те, що я існую, — незадоволено промовив Вернигора.