Брати Кошмарик, Магістр і я
Шрифт:
— А що сталося з тіткою?
Вони похмуро глянули один на одного й махнули руками.
— Та кажіть же зрештою! — вигукнув я. — Що з нею?
Старший надав слово молодшому.
— Вона опритомніла.
— А що далі?
— Ми прикинулися двома невинними малюками. Це не допомогло. Тітонька сіла біля манежу й майже годину дивилася на нас, не кажучи й слова. Потім раптом почала кричати. Вибігла з дому. Була в п'ятьох лікарів. Вони робили їй якісь незрозумілі натяки, просили розповісти, що їй сниться. Вона вилаяла всіх п'ятьох. На щастя, того вечора повернувся тато. Він спокійно вислухав тітку. Порадив їй поверпутись до себе додому, відпочити й взагалі більше не думати про цей дивний випадок.
— І допомогло?
— Не
— Назавжди?
— До кінця життя.
Ми на довгий час задумались (магістр також). А потім Ярек почав розповідати далі про ту подію.
— Отже, батько уважно й спокійно вислухав тітку. Наступного дня узяв відпустку до того часу, поки повернеться мама. Коли вона приїхала, він повторив їй усе, про що довідався від бідолашної Розалінди. Ми слухали їх без страху, але занепокоєно. Нарешті мама сказала, що в усьому цьому треба навести якийсь лад. Батько погодився, що все це треба розумно залагодити. Мама спитала: «Під яким гаслом?» — «Сімейна таємниця і сімейний порядок», — сказав батько. Потім вони почали сміятись і сміялись аж до сліз. Ми теж підсміювались і тієї ночі обидва бачили чудові кольорові сни.
— А наступного дня?
— Наступного дня? — перепитав Ярек. — Тільки наступного дня почалося справжнє життя. А справжнє життя навіть у манежі буває тяжке й складне.
— Що ж сталося?
— Батьки на цілий місяць повернулися зі своїх зірок на землю. До своїх любих малюків. Взяли місячну відпустку й після того вечора, коли вони так довго й весело сміялися, настало п'ять днів і п'ять ночей дивної, тривожної тиші. Вони привезли додому цілу бібліотеку. Здавалося, ніби все було гаразд, але по їхніх очах ми бачили, що справа серйозна. Хоч те, що трапилося, перестало їх смішити, зате почало ніби турбувати. А ще гірше було те, що досі ми вчилися тільки за допомогою радіо й телебачення. Виключно радіотелевізійний спосіб виховання. Це означає, що в нашій освіті була величезна прогалина. Дещо нам вдалося вловити з написів на телеекрані, але це було найнижче від найнижчого рівня.
— Ви не вміли читати? Ані читати, ані писати?
— На жаль!
— Ми читали дещо по складах, як старші діти в дитсадку. Але насправді це було двоє неписьменних. Ми пробували підглянути, яку літературу читають батьки, проте нічого не виходило. Мовчання ставало все глибшим, дні ставали все похмурішими. Нам почали снитися слинявчики, колиски, соски, брязкальця, клейоночки, пелюшки. Жах! Але нарешті…
— Настав шостий день!
— Так! Настав шостий день… і цілий ряд наступних! І сталося таке, що ми ніби ще раз, наново взнали своїх батьків. До того часу ми любили їх.
— Ще й як! — докинув Марек.
— Але ми любили їх, наче з перспективи манежу. Наче немовлята. Та ще й трохи зверхньо. Так, немовби наші любі старенькі не мають уявлення, що тут розігрується. І ким є їхні сини. І раптом усе змінилось.
— На шостий день вони перестали читати й почали розмовляти. З нами, звичайно.
— Ми посідали вчотирьох за круглим столом. Стільці були низькі, тому ми підставили собі свої горщечки.
— Його рожевий, а мій зелений. Ну й почалося.
— Так, почалося. Було трохи незвично, ми розмовляли, як рівні з рівними. Проте спочатку вони почали нас розпитувати.
— Вони хотіли знати, що ми вміємо.
— Дедалі було все краще. Вони сміялись, однак не зовсім щиро. Хихотіли, але якось наче злякано. Часом хапались за голови.
— Наприклад, тоді,— засміявся Марек, — коли я пояснював, чому не вірю в можливість створення єдиної теорії поля.
Ярок теж засміявся.
— Вибачте. Скільки місяців було вам тоді?
— Повних шістнадцять.
Я схопився руками за голову, засміявся, але одразу ж зойкнув:
— Чистісінький кошмар!
— Авжеж! — засміявся Ярек. — Тато схопився за голову, мама вигукнула: «Чистісінький кошмар!» Що правда, то правда. Цілком чистий. Ми дуже дбали про особисту гігієну, тому справді були дуже чисті. Але чому одразу «кошмар»? Ми заперечили, і мама знову засміялась. Потім запитала в тата: «Що ми народили?» Тато відповів, що коли мова йде про народження, то він не відчуває себе відповідальним. І ми пригадали сімейну легенду про те, що мама ще немовлям у пелюшках наспівувала собі на сон табличку множення, а тато на шостому році життя пробував витягти квадратний корінь із піщаних пасочок.
— І ми, — сказав Марек, — не можемо відповідати за якісь успадковані недоліки, нам теж тяжко. І ми не заслуговуємо на прізвисько «кошмар».
— Тоді вони аж плакали від сміху, а мама спитала, чи можна звати нас «кошмарик»?
— Поторгувалися, — сказав Ярек, — і ми погодились на одного «кошмарика» на двох.
— І так уже й зосталося? — спитав я.
— Так уже й зосталося, — відповіли брати в один голос.
— А що було далі?
Знову взяв слово Ярек.
— Ми говорили цілий тиждень. З ранку до вечора, а два рази — до півночі. Тільки тоді ми полюбили їхні мудрі серця й витончений розум. Вони довели нам, що наші нібито великі знання — як діряве сито. Ми разом виробили план нашого дальшого навчання і вищої освіти. Писання й читання. На певний час вимкнути радіоприймач і телевізор. В кінці розмови батько й мати вже серйозно зажадали, що все це має бути родинною таємницею. Бо, як про це дізнаються…
— Бо, як про це дізнаються, — підхопив Марек, — усю четвірку можуть забрати на спеціальне лікування.
— Розумію, — мовив я. — Ви зберегли таємницю?
— Звичайно.
— А як із дальшим навчанням?
— Спочатку було важко. І в прямому, і в переносному розумінні.
— Писати й читати ми навчилися за тиждень.
— Але нам забракло слів.
— А словники важкі.
— А томи енциклопедії ще важчі.
— Лише тоді, коли Марек винайшов важіль, який підстрибував, нам стало легше.
— А коли нарешті нам сповнилось по двадцять місяців, ми почали…
І брати Кошмарик заговорили разом:
— Ми почали наші чудові подорожі!
Я подивився на годинника: була одинадцята година. Не зоглядівся, як минув час. Не знав, чи довго ще розповідатимуть мені свою історію брати Кошмарик. І насамперед — яка мета нашої сьогоднішньої зустрічі? Мені не випадало перебивати їх, але я вже трохи роздратовано спитав:
— Що ж це за подорожі?
Ярек і Марек один поперед одного загукали:
— Чудові подорожі! З Евклідом у глиб геометрії!
— Із Гомером під Трою!
— З Яном Длугошем [4] на Грюнвальдські поля!
— З Коперником довкола Сонця!
— І перша мандрівка в світ мікроорганізмів за допомогою першого мікроскопа, зробленого Левенгуком!
— З Шекспіром — на «Вечір трьох королів» і одразу на відпочинок під час «Сну літньої ночі».
— А мандрівка в глибину квантової моделі атома, це мало?
— А мандрівника з Константи Ільдефонсом Галчинським [5] на «Бал у Соломона», а з Юліаном Тувімом [6] па «Бал в опері»?
4
Длугош Ян (1415–1480) — польський учений, автор праць з історії Польщі.
5
Галчинський Константи Ільдефонс (1905–1953) — польський поет.
6
Тувім Юліан (1894–1953) — польський поет.