Бригантина
Шрифт:
За вікнами автобуса потяглись плантації виноградників, що належать тутешнім радгоспам, за ними з'явились серед безжиттєвості кучугур жилаві низькорослі переліски, здебільшого з сосен, білих акацій та ще тоненьких тополь, які, повироставши, підуть на переробку для целюлозного, а далі знов потяглись недавно закладені виноградники… Все це наслідки зусиль науково-дослідної станції, тієї, де працює Порфирова мати гектарницею.
– Можна ж, виявляється, досягти? Скоро справжній ліс буде на кучугурах… - звернувся мовби до когось Антон Герасимович.
– Уже тут, кажуть, і диких кабанів бачили, а колоністи вважали ці піски безнадійними. Та ще й ми, правду кажучи, брали на глузи цю станцію, бо, здавалось, за дурне діло взялась: розорювати, заліснювати
– Не тільки приживляється, а ще й оздоровлюється, - уточнив Степашко.
– Тут у них десь карантин проти філоксери: пропускають крізь нього навіть алжірські сорти… Бо піски ж ці влітку таких температур, що ніяка погань не витримує. А те, що Оксана Кульбачка посадила, - росте, дай бог!
“Як ми саджанці - так ви дітей наших бережіть”, - пригадались Марисі слова, якими гектарниця звернулася до них, коли прощались на винограднику… А, виходить, не вберегли, не догледіли. І, може, шукайте втікача зовсім не в тому напрямі, де слід би шукати? Згідно з втікацькими правилами, може, обминув він свою Комишанку десятою дорогою, і марна річ, як це вважає Антон Герасимович, трястися вам сюди, ганятися за вчорашнім днем?… Та вгадай, чи діятиме він тільки так, як підказала б холодна логіка втікача, як учинив би тверезий, наінструктований розум? Електронні роботи, оті діятимуть за логікою, якщо вони коли-небудь втікатимуть, а в цього ж таки не електронне приладдя, а серце в грудях, а в серці, може, місце й для мами є? Одне слово, розтанув. Розтанув десь у своїх безкраїх, як очерети, галасвітах, що їхні й координати невідомі, - Марися мимоволі усміхнулася, уявивши повеселілого Кульбаку в недосяжності туманних його володінь… Нестерпне створіння! І яка диявольська настійливість у досягненні своєї мети! Здавалось, нарешті приручили його, прижився, ввійшов у шкільний ритм, та виявляється, що й білосніжним вашим доброжитком і навіть набутими симпатіями він без вагання пожертвує, якщо проблисне йому хоч найменша можливість перемайнути в інше буття, в оте маревне, що він його так солодко вимовляє: право-воля!
Глава XIII
На причілку материної хати, під розквітлим старим абрикосом, міцно спить зморений, заброджений у нічних росах невловимець. Вірний Рекс сидить біля нього на чатах. Спочиває втікач на царській постелі - на кулях очерету, що ними взимку мати від буранів хату обставляла. Ось тут, серед розбушованих кулів, у солодкому сні й застала Оксана, забігши на обід додому, свого приблукалого звідкись коханого синочка. Де був, де блукав, а прибився сюди, на цей очеретик, що править йому зараз за найпухкішу постелю. Обмерши від щастя, нахилилась над ним, торкнулась стриженої голови, торкнулась ніжно-преніжно (щоб не злякати зі сну!), а як прокліпнувсь від незрозумілої ласки, так і вхопила, здушила в нестямі, обціловуючи свого найдорожчого на цілому світі тиранчика…
– Звідки ти? Відпустили тебе?
– Сам себе відпустив…
– Таж як це? Втік?
Він загадково посміхався, трохи навіть хизуючись перед матір'ю своїм геройством. Радий був і тому, що не заходилась бити. Бо в неї так: то відлупцює до синяків, то одразу ж після цього поцілунками обсипле…
– О горе моє: невже самовільно?
– допитувалась мати.
– Через мури оті? Вночі?
– Та ще при якій погоні…
І почалось! Які страхіття він переміг! По яких карнизах прокрадався. Із даху на дах, із дерева на мур, а вздовж муру саме вартовий іде, прожектором світить! І, звичайно, з рушницею, з вівчаркою, от-от освітить ліхтарем сміливця, що стоїть на мурі у повен зріст. Та тільки ж не вдалося йому, бо Порфир усе передбачив, присів та стриб униз, та мішок тому Саламурові на голову: раз, і є! Накинув, скрутив, ну, а вівчарка… іншого, мабуть би, роздерла, а Порфира тільки в щоку лизнула, бо його ж усі собаки знають…
– Ох і вигадько ж ти! Ох
– всміхалася мати щасливо.
– Де той мішок у тебе взявся? Де у вас там вівчарки? Любиш вигадувати, як Гоголь, що “Тараса Бульбу” написав.
Рідко Порфир бачить матір усміхненою, все більше буває нахмурена, заклопотана, а то й розлючена, коли він її доведе. А зараз живі яскринки її очей світяться ласкою, і так личить їй бути усміхненою, добра, щаслива усмішка робить маму просто красунею…
– Ви мене, мамо, назад не віддавайте…
А вона знов занепокоїлась, зморшки тривоги перебігли обличчям:
– То чого ж ти все-таки втік? Покривдив хто чи сумно стало?
– Там сумувати не дають. Нема коли. І вчителі гарні… “Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом”, - аж проспівав він з міною артистичною.
– Інструктори по праці теж мене відзначали. Я вже й табуретки робив, і бирки штампував для меблів…
– Так чого ж тікати було?
Порфир знизав плечима в щирому невіданні:
– Сам не знаю. Якийсь біс накотився…
Для матері й це відповідь: буває, що й біс… Одначе радість зустрічі з сином усе ж притьмарювалась для неї тривогою, неясністю того, що сталося.
– Може, ти щось учинив, синку, та не кажеш? Може, провина яка на тобі?
Нахмурився, задумався Порфир, і матері болісно тенькнуло в серці: “Щось таки накоїв!”
Але він твердо сказав:
– Ні, мамо. Я ні в чому не винуватий. Просто скучив…
І на матір подивився так глибоко, проникливе, як ніколи раніш. Що то розлука! Який учитель вона! Як умів відсіювати, відкидати все, що в буднях накипіло, і злобу гасити, і кривди зм'якшувати. Забуто ремінь, що стільки разів по спині у нього ходив, дорікання та крики клятьби, вже і йому матір'ю прощено постійну оту люту війну, коли він її вимордовував своїм цілоденним байдикуванням. Взаємні образи й жорстокості, сльози й біль - усе зникло, розвіялось, наче й не було, зосталась тільки ця любов обопільна, це безмірне щастя зустрічі двох людей, що звуться: мати й син.
– Це ж ти голодний?
І, не ждучи відповіді, схопилась, відімкнула швиденько хату, і не встиг ще малий приблуканець очунятись, як перед ним уже шкварчить на столі яєчня, і мати аж пальці порізала, відкриваючи йому консерви: і шпроти, й сардини… Ще й пряників гербиків наклала:
– Їж, синку, їж! Це ж я тобі збиралася передачу нести.
Сидить за столом молодесенький господар, так смачно уминає все, що йому подано, і хата враз наповнилась радістю, тільки й того, що незвично матері бачити його стриженим, Вдома було так заросте, що й зі школи завертають, посилають до перукарні, а йому як туди йти, та краще в плавню гайнути. Бо іншого в перукарню батько веде, насторожі стоїть, доки стрижуть, а його… Тепер ось, гололобий, прибився додому, і щось з'явилося в ньому мовби серйозніше, пригорьоване, хоч і прикрите зовні веселою хвацькістю.
– Ох, і біг! Такий марафон дав! Уже світає, уже можна б і передих зробити, а ноги самі біжать! А потім ще й на машину з цеглою вчепився…
– То, сину, завжди так: до рідного дому ноги людину самі несуть… Тільки ж як воно буде… Ні, піду, відпрошу тебе в них заберу!
– Навряд чи дозволять… Треба не менше року вибути, коли вже до них потрапив…
– Ублагаю!
Порфир, заморивши черв'яка, знічев'я розглядає давні фотографії на стіні - дідусеву, дядькову Иванову…
– Мамо, а хто мій тато?
Для неї це було як удар. Відколи син став вимовляти слова, все ждала цього запитання. Ждала, й боялась, і знала, що колись воно таки буде, готувалась до відповіді, а, проте, застало воно її зненацька, жаром обсипало всю.
– Ти ніколи не питав мене, сину, про це… і ніколи не питай. Знай тільки: хороший він був і не зобидив мене нічим, не обдурив… - голос її аж налився пристрастю.
– Ти не з обману! Ти - з правди!
Порфир навіть пошкодував, що вискочило в нього це запитання, що завдав матері болю. Нахилившись, шкріб нігтем настільну церату, розмальовану квітками.