Бригантина
Шрифт:
– Цинік ви, - каже Марися Павлівна.
– Тільки з кого смієтесь? Чого вам і в школу було йти, якщо нема віри?
– Я не гірший за інших, - не образившись, добродушно відбороняється Берестецький.
– Красних мистецтв учу ваших правопорушників, ще й шагістику мені накинули, - теж не відмовляюсь… Чергую, стінгазету випускаю, щоденники веду. Ви ось мене критикуєте, а самі ніяк ради своєму Кульбаці не дасте, не можете подолати його внутрішній спротив, неконтактність. А я, до речі, вже його своїми орнаментами зацікавив… Мистецтво - найкращий педагог!
Марисю при імені Кульбаки знов
Ось, нарешті, й директорів котедж. Біля хвіртки стоїть уже, як на чатах, в накинутій хустці Зінаїда Петрівна, виглядає свого Валерія Івановича. “Пані директорова”, як її називає Марися Павлівна. У школі всі знають, що ревнує вона свого мужа до Марисі Павлівни, і тому, коли повертаються додому й випаде так, що Валерій Іванович іде в гурті, тоді Марися, під'юджена іншими, навмисне бере його під руку, їй самій теж неабияке задоволення - пококетувати з директором на очах Зінаїди Петрівни, яка - хай це буде й за північ - не спить, вистежує із-за хвіртки, підзирає звідти за подіями з ревнивою зіркістю…
Помітивши, що сьогодні Валерія Івановича серед учителів нема, Зінаїда Петрівна стривожується:
– А де ж мій?
І тільки дізнавшись, що Валерій Іванович зоставсь на нічне чергування, підмінивши біолога, в якого розгулялась печінка, - “пані директорова” зітхає полегшено, хоча око ревниво когось вишукує у гурті.
– Зінаїдо Петрівно, я не в школі, я тут, - весело визиркує із-за плеча Берестецького Марися Павлівна.
– Можете спати спокійно…
– Стривайте, стривайте, ще й ви взнаєте, що таке ревнощі, - сумовито сказала “пані директорова”.
– Це такий звір, що людині, мабуть, до старості пощади не дасть.
– Пережиток, - недбало кидає Артур Пилипович.
– Емоційний атавізм.
– Добре говорити вам, неоженьбі! А ось як закрутить голову котрась із Будинку культури, тоді посмієтесь… Звісно, ревнощі - пережиток, теоретично це мені зрозуміло, і сама добре ж знаю, що Валерій Іванович нічого такого собі не дозволить, та коли уявлю, як десь там вона, оця Відзігорна, поведе до нього очима, як крутнеться перед ним на одній нозі - ой, не кажіть!… Бо вона ж не те, що я: бачите, як розтовстіла, обабилась…
– Зінаїдо Петрівно! Ви красуня, - твердо сказав математик.
– Була, - прикриває молодиця квітчастою хусткою обличчя.
– А зараз, хоч хліба зовсім не їм, ось так мене розігнано… Ні вареника ж, ні пирога…
– Тут від самого повітря повніють, - усміхнулась Ганна Остапівна.
– Тільки Валерій Іванович у вас чомусь ізсохся…
– Зате він ще більше тепер схожий на Шандора Петефі, правда ж?
– веселішає Зінаїда Петрівна.
– Колись у гуртожитку наші дівчата цю схожість вловили… Вони були певні, що Валерій - як більшість закоханих - і вірші потайки пише, виливаючи почуття ось цій своїй Беатріче, ще не розповнілій тоді… Ах, що тільки не згадається в такі ночі, коли перелітні гуси над нами так жагуче скрикують, комусь подають голоси!… Студентські весни, кохання, ревнощі, - все наче вчора було… Йому ж аспірантуру пропонували, якби був пішов, давно б уже став кандидатом наук. А тут?
– А тут всі ми його любимо, - каже Марися Павлівна.
– Хіба це менше, ніж стати кандидатом?
– Усе з нього випиває робота, за вашими стриженими зовсім часу для своїх не залишається, - тихо скаржиться Зінаїда Петрівна.
– Таня ще нічого, а Максим що далі, то гірше. До уроків не присилуєш, на трійки з'їхав, тільки транзистор йому на умі, та кіно, та ще гумового човна купіть… Жахливі сцени влаштовує. Оце вона, мабуть, і є, підліткова буря?
– Переросте, - заспокоює Ганна Остапівна.
– Вимагач, егоїст пробивається - ось що страшно, - далі відверто ділиться наболілим Зінаїда Петрівна.
– Прибіг, поїв похапцем, дай грошей - біжу в кіно. Хліба й видовищ - цим обмежуються всі бажання. А спробуй стримати - що він тоді витіватиме… Я вже й від Валерія Івановича це приховую, бо повернеться зі школи геть виснажений, просто аж шкода його, такий нервовий став…
– Зате на роботі - спокій олімпійця!
– зауважила Марися.
– І до жінок ставлення лицарське… Ні, котрась таки закохається!
Зінаїда Петрівна розуміє, що це жарт, однак хвилюється. Якби вдень, було б видно, як під квітчастою хусткою яблучка щік пашать, рум'янцем палають. Незабаром учителі рушають, віддаляючись, тануть в глибині вулиці, а її постать лишається самотньою в темряві коло хвіртки, на яку вона схилилась у своїх клопотах-роздумах… Поступово вчительський гурт меншав, то один, то другий відстав, завернувши до своєї домівки, а далі підуть Ганна Остапівна та її молодша колега Марися (вона в Ганни Остапівни квартирує), та ще, як завжди, причепиться в провожаті Берестецький, і вчительки хоч-не-хоч змушені будуть слухати веселі його теревені, різні “пікантерії” (його вислів), що ними він сипатиме, доки й виникне з темряви біля двору Ганни Остапівни висока чорна тополя.
– “Нещасне дерево, Шевченкова любове!…”- скаже Ганна Остапівна рядком поета і, торкнувшись рукою тополі, зітхне, і одразу відчуєш, що це зітхнула солдатська вдова.
Знизу, від ріки, тягне прісною весняною свіжістю, у березі між вербами, на тьмянім екрані води, чітко проступає якоїсь закоханої пари силует. Тендітні, може, навіть старшокласницькі постаті… Глибинно, весняно клекоче вода, шум течії наче зливається з шумом невидимих крил угорі, в нічному небі, де, почувається, птахи летять і летять, - повно там руху життя й загадковостей одвічних…