Бригантина
Шрифт:
– Хтось підкинув у діжурку.
– Ось так починаються анонімки, - сказав Валерій Іванович, передаючи папірець на ознайомлення Ганні Остапівні.
– А помилок!
– вжахнулась вона.
– Ну й грамотій…
– Та що ж там таке?
– не втерпіла Марися Павлівна.
Своїми словами Ганна Остапівна переповіла, що перед, ними донос на Кульбаку: нібито він погрожував начальникові режиму якоюсь страшною помстою - чисто дитяча витівка…
– А прізвисько?
– нахмурився Тритузний.
– Це мені ще прізвисько носити від поганця!
–
– звеселівши, поцікавилася Марися Павлівна.
Ганна Остапівна, видно, вважала, що розголосити буде неделікатне щодо Антона Герасимовича, але Тритузний, буряковіючи від обурення, сам вигукнув:
– Саламур! Цей шмаркач, байстрюк комишанський, Саламуром мене охрестив! Вчителі розсміялись.
– Що ж тут образливого?
– здивувався піснолиций вчитель математики.
– Саламур, як відомо, це широко вживана серед наших рибалок приправа до юшки. Щоправда, вельми гостра, часом пересолена, переперчена, але я, скажімо, охоче вживав, доки дозволяла печінка… Саламур - зовсім не лайка, нічого в цьому образливого не бачу.
– Я теж, - підкинув Берестецький.
– Це ви самі собі уявили, що в його сприйманні саламур неодмінно має означати щось страшне, пекуче й нестерпне.
– До того ж кому вони тільки цих прізвисьок не наліплюють?
– добродушно сказала Ганна Остапівна.
– Мене ось, скажімо, Буддою позаочі звуть… Борис Савович для них - Боцман… Марися Павлівна - просто Марися, або Кручена.
– Або ще: Відзігорна!
– засміялась Марися Павлівна, - А мені це навіть подобається.
– Вам подобається, то й носіть!
– вигукнув Тритузний.
– А я не маю наміру. В мене законне прізвище в, воно в наказах фігурувало, в подяках за відмінну службу… Тритузний - це Тритузний, а не Саламур, так було й буде!
Валерій Іванович, тамуючи усмішку, спробував заспокоїти ветерана:
– Пожалійте себе, Антоне Герасимовичу… Це ж дрібниця, і чи варто на неї так бурхливо реагувати?
– Просто гоголівська історія якась!
– з веселою міною вигукнула Марися Павлівна.
– Той того обізвав гусаком, і вже судову тяганину затіяли на роки… То, може, й ви передайте позов на Кульбаку в нарсуд? З дітьми воювати - це ж просто смішно!
– То хай ліплять, що заманеться?
– рішуче глянув на неї Антон Герасимович.
– А в мене сім'я! Сини, онуки! В мене підлеглі, крім того!
– …весь надзирательський состав, - пошепки підкинув до колег Берестецький, але Тритузний, як людина ще доброго слуху, репліку почув і закипів з новою силою.
– А ви ж як думали?
– сердито обернувся він до патлатого “навчителя красних мистецтв”.
– Дисципліни без авторитету нема - невже цієї азбуки вас не вчили? І якщо вже в такому закладі начальник режиму буде Саламур, то ким будете ви? Вони вам оті й патли обсмалять!
І знову - вкотре уже!
– заговорив про своїх синів: не пішаки, мовляв, вони, повага їм і згори і знизу, а тепер, виходить, дозволити, щоб і на них прізвисько перейшло?
– Сини у вас справді
– Бо не панькався з ними!
– гримнув він.
– Не тинялись з транзисторами по парках до третіх півнів! Як одне так і друге знало: не прийде вчасно додому, то дістане по м'якишу - все пір'я з нього обіб'ю!… А цього, бач, недоторканця, пальцем не торкни!
– Тут школа, - нагадав директор.
– Бити чи не бити -це шекспірівське питання в нас не існує, кулачного права не визнаєм… Не штурханами - теплом гуманності бийте їх, Антоне Герасимовичу…
– Я ж до нього як до людини, - аж застогнав Тритузний.
– І в карцер заходив, індивідуально з ним бесідував, старався отямити окаянну душу. А він, байстрюк, чим віддячив… Ні, провчити, провчити треба поганця, я цього так не залишу! І ви також повинні своє директорське слово сказати…
– Гаразд, - сказав директор і, звертаючись до всіх, додав діловим тоном: - Розгляд конфліктної справи переноситься на вечірню лінійку.
…А на вечірній лінійці, коли вже горніст відсурмив і струнко завмерли вишикувані загони, директор вийшов на середину плацу й, піднявши в руці школярську записку, голосно і ніби навіть весело запитав:
– Чия?
Суцільне мовчання. Усі погляди - на той клаптик географічної карти (здається, шмат Нової Зеландії), на те анонімне посланіє, в якому котрийсь невідомий, звичайно ж, одразу впізнав свій твір…
– Хто писав?
Ніхто нічичирк.
Директор перевів погляд по рядах, зупинив його аж укінці, де окремо стояли карантинники - ще не в формі, ще хто в чім.
– Впізнавай і не соромся признатись!
Знов тиша, мовчання.
Потім хтось запитав із задніх рядів:
– А що в записці?
Валерій Іванович підняв угору той шматок Нової Зеландії:
– В записці повідомляється, що вихованець Кульбака дозволив собі нешанобливо відгукнутись про одного з наших заслужених працівників. Легковажним прізвиськом образив літню людину - ветерана служби режиму… Вихованець Кульбака, було таке? Правда це?
З шеренги карантинників видихнуло глухо:
– Правда…
– Вийди наперед і повтори так, щоб усі чули.
Кульбака залишив стрій, знехотя вичвалав аж на середину майдану й, набравши повні груди повітря, видмухнув із себе на всю силу:
– Правда!
– Стій тут. З тобою буде окрема розмова. Тепер нам треба знати - хто підкинув записку?
Ряди німували. Товариство горіло бажанням виявити: хто? Автор, одначе, не озивався. Директор змушений був знову звернутись до своїх легіонів.
– Пояснюю, - голосно звернувся він у бік карантинників.
– Ми проти ябедництва! Такі речі в нас не практикуються. Наш колектив вважає, що доноси принижують людину. І що з донощика, хай навіть малолітнього, може згодом вирости хіба що шкурник, підлиза й малодух, а не вірний товариш, мужній громадянин.