Бригантина
Шрифт:
Щось прошелестіло по шеренгах - здається, сказане сподобалося вихованцям. Бо хто ж не мріє мати вірного товариша й самому бути таким! Але справа не зрушилась, той невідомий писака й далі волів залишатися невідомим: занишклий, прищух десь у рядах і не дихав. Кульбаці аж язик свербів сказати директорові: “Я знаю хто”, - але директора, видно, цікавило інше, йому важливо було, щоб той сам зізнався. І він знову взявся терпляче розтлумачувати - і більшим, і меншим:
– Коли хто хоче зробити яку-небудь заяву, якесь оповіщення, помітив щось негідне за товаришем (курив там у туалеті, чи
– А тоді начувайся, - кинув упівголоса котрийсь із малюків.
– Помсти не бійтесь! Якщо хто спробує мститись за відкрите, правдиве, при всіх на майдані сказане слово… Та й не буде помсти. Бо то було б негідно мужчини, просто безчесно. Весь колектив стане тоді на твій захист… То хто ж писав? Ми, звичайно, маємо можливість виявити, але хочемо, щоб автор сам зізнався. Щоб знайшов у собі мужність. Отже, ще раз питаю: чиє творіння?
І тоді з гуртку карантинників пискнуло зляканим тоненьким голоском:
– Моє.
– Ти, Карнаух? Виходь на люди.
І ось він, пуцьверінок капловухий, чи не найдрібніший з-поміж усіх, видибує, блідий з переляку, отетеріло зупиняється перед директором. Занедбане, нещасне створіння з гостреньким підборіддячком, з гостреньким пташиним носом. Директор якусь мить дивиться на нього з мовчазним жалем, потім, поволі рвучи записку на дрібненькі шматочки, обернувся до Кульбаки:
– Знаєш такого?
– Ще й як!
– Міг би ти йому - ось тут прилюдно руку потиснути?
– За що така честь?
– За мужність. За правдивість. За те, що знайшов у собі духу зізнатись!
Кульбака зверхньо глянув на геть зніченого Карнауха, свого шашкового партнера, що так невдало дебютував на ниві тайнопису, пропік його поглядом і аж по тому через силу вичавив із себе:
– Хай підійде.
Директор, порухом брови підбадьоривши Карнауха, звелів йому:
– Підійди до Кульбаки.
Потупцявшись, поогинавшись, перемагаючи сам себе, Карнаух ступнув нарешті до Кульбаки і сторожко, наче боячись, що його вкусять, простягнув навстріч комишанцеві свою грішну руку. Порфир, одразу звеселівши, чіпко схопив її і, на втіху публіці, смиконув те нещасне рученя так, що Карнаух мало носом не заорав.
Дружнім сміхом відповіло товариство на цю штукарську витівку комишанця. Сказано ж: артист!
Глава IX
А тим часом весніє, весніє… Вечорами, коли учителі розходяться по домівках, іноді чути скрики птахів у темному небі - журавлі чи гуси гомонять, крізь темряву летять на північ. Буває, зупиняться вчителі просто серед вулиці, щоб послухати вічно бентежливу мову весняного неба, забувши про час, про всі суєтності дня, стоять притихнувши, проводжають німотно той летючий, мовби сповнений неземної пристрасті гомін. Ледве чутний ґелґіт дикого птаства у нічній високості до кожного з них промовляє по-своєму, чимось розбентежує і кличе кудись…
– Звичайна річ: птахи летять, а скільки музики в небі, - задерши голову, зупиняється серед колег Берестецький.
– І як багато важать для душі ці уроки гармонії…
– Вихованці наші позбавлені, на жаль, змоги чути цей ґелґіт небесний, - каже після паузи Марися Павлівна.
– Анекдотиками оце десь там розважаються нишком після відбою… І хіба ж не парадокс наш учительський: ми їм заронюємо в душі красу свободи і водночас тримаємо під замком обмежень… Це послідовно?
– То що ви пропонуєте?
– запитує зісохлий, виснажений хворобами математик.
– Пустити, хай розбіжаться? Як оті радгоспні цигани, що, тільки зачувши весну, кидають ковалювати, запрягають своїх півтора коня і гайда в дорогу…
– А я й тих розумію. На саму іноді таке находить, що хоч би й порушити буденний наш розпис… Хоч би закохатися в кого до безпам'яті абощо.
– А чому б вам не закохатися в мене?
– каже Берестецький, цей патлатий красень, що давно вже лицяється до Марисі, щоправда, більше жартома.
– В неї ж наречений є, - нагадує Ганна Остапівна.
– Хай не такий баритон, як у вас, але хлопець бравий, з мотоциклом. На край світу ладен везти Марисю в кіно, якщо тільки вона якогось там фільму забагла. Квітами її осипає… А чим би ви, Артуре Пилиповичу, могли скрасити життя своєї подруги?
– Таж він на гітарі грає й квіти малює, - заступилась за Берестецького Килина Устимівна, повногруда дружина викладача математики (вона кухарює в школі).
– В Артура Пилиповича до всього талант, він не те, що ми! Тільки й думаєм, де новий гарнітур добути…
– Візьмусь і я за орнаменти, - озвавсь з удавано ревнивими нотками в голосі чоловік Килини Устимівни.
– Квадратуру кола намалюю для вашої виставки…
– Намалюйте мені оцю ніч, - каже грайливо до Берестецького Марися Павлівна.
– Настрій наш барвами передайте, і нічну музику неба, і птахів отих, що їх нам не видно… Півпланети у темряві летять і не заблукують, дорогу знаходять додому, - хіба ж не диво? Інтуїція, чи родовий інстинкт, чи що там їх веде?…
І потім вони далі йдуть широкою вулицею, поміж заснулих будиночків, позаплітаних виноградами, минають стовпи ліхтарів, на яких лампочки лиш де-не-де горять, а інші знову порозтрощувано, самі скляні гузирі з патронів стирчать. Це вже не їхніх вихованців робота, - їхні з-за муру сюди не дістануть. Скоріш усього то розважались зразкові, немічені з радгоспної школи, де вчаться й діти Валерія Івановича. Чи й взагалі діти тут ні при чому, може, якісь дорослі лобурі в такий спосіб відводили душу після чайної.
– І чому не лобом об стіну, а каменюкою по ліхтарях?
– каже Килина Устимівна.
– Поламати, потрощити - звідки в людині таке дике бажання?
– Печерний інстинкт час від часу прокидається, - зітхнула Ганна Остапівна.
– Він живучий.
– А Марися Павлівна завзялась будь-що переінакшити людську природу, - іронізує Артур Пилипович.
– Погамувати вирішила оте руйнівне, агресивне, що, може, в самих генах закладене… Намір шляхетний, але ж… Вона до нього з ідеалом, з світильником у темні надра його душі, а звідти лізе з вилицюватою мордою маленький Герострат…