Бригантина
Шрифт:
– Кульбако, розказуй вірш.
Він і на неї смиренником, святенником, трохи у вічі не вскочить:
– Ганно Остапівно, який вірш?
– Як який? “Мені тринадцятий минало…”. Здається, якраз твій вік.
– Кульбака нам казав, - вкидає Карнаух, - що він ще й при мамонтах жив… Отакий, як є, вже й тоді був… Я, каже, вічний…
– Гаразд, - згоджується Ганна Остапівна.
– Вічний, бездітній ти, стоїш над рікою Часу… А вірш все-таки разкажи.
– Я… я… не вивчив.
– Чому?
– допитується Ганна Остапівна лагідно, майже ласкаво.
– Поясни.
Важко дається відповідь:
– Не
– Цілий вечір з Карнаухом у шашки програв і для завдання часу не зосталось?
– Не дається мені… не можу…
– Бистрицький ось вивчив. І Петров… І Смалений, і Палагута… Інші можуть, а ти? Ти не такий, як вони?
– А хіба такий?
– в погляді змигує щось зухвальське, бешкетне.
– О, ні: ти в нас особливий. Винятковий. Мічений. Татуювання он на руці - (татуйоване рученя миттю зникає під партою).
– Хоч наколювати себе - то не найкращий спосіб утвердити свою особу… Тож хоч і примітний, і винятковий ти, Порфире, одначе затям: є речі, якими не соромно бути схожим на інших…
– Якими ж?
– Трудолюбством. Чесністю. Старанністю. У тебе ж мати яка трудівниця. В неї на таких пустирищах виноград росте, де ні в кого не ріс…
– Порфир каже, - знов інформує Карнаух, - що мати його взяла зобов'язання виростити в кучугурах хлібне дерево із зернятка… Чи це він розігрує мене? Хіба хлібне дерево витримає в нас?
– У такої, як мати його, і хлібне дерево виросте, - з повагою каже Ганна Остапівна.
– А ти ось, син її, той, хто повинен в житті їй стати підтримкою, захистом, опорою…
– Заждіть, - нетерпляче каже Порфир і, тяжко зітхнувши, робить відчайдушну спробу витягти з себе: - “Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом…” Гм… гм… И-и…
– Загальмувало, - чується з задніх парт.
– Осічка. Кульбака озирається, дошукується: хто ж це дошкуляє? Здається, Бистрицький? Дотягнутись би до нього через парту та…
– Далі, далі розказуй.
– Вони заважають.
– Не заважайте йому. Ну, сміливіше.
– “Я пас ягнята…” Й… й… Е… е… І вже, видно, загальмувало остаточно.
– Розбіглись ягнята, нема, - знов підкидає котрийсь, і всі заходяться сміхом, а найохочіше кидається у вир веселощів сам Порфир, його аж розколихує від нападу сміху.
– Чого хоч тобі сміятися?
– в голосі Ганни Остапівни - і подив, і строгість.
– Хай уже вони, хто завдання виконав, їм можна й посміятись, а тобі?…
– Мені теж весело.
– Ой Порфире, горе мені з тобою. Ну чого ти не вивчив? Наче ж не ледачий…
– Та ні…
– Май на увазі; в нашій школі ледарі не в пошані, слово “ледащо” в нас вважається найтяжчою образою, Школа така. Одного торік обізвали ледащом, то він навіть до прокурорки побіг скаржитись, коли та приїхала школу інспектувати…
– Я не побіжу.
– Тебе ніхто й не образив. Скоріш ти мене, вчительку, образив, що ось так недбало поставився до завдання. І якби ж не міг, а то можеш, здатен, сумніву в цьому не маю. А тепер як порадиш: через тебе всьому класу знижувати оцінку?…
– На завтра вивчу.
– Це певно?
– Запізно.
– Чую нарешті слово мужчини.
– Ганна Остапівна веселішає і вже до всіх: - Будете сумлінні, діти, то сваритись не будемо, дружний у нас з вами складеться колектив… Улітку ось наша Марися Павлівна виведе вас у широкі світи, спортивні забави ждуть
І якось так виходило в Ганни Остапівни, що ніби й не моралізує вона, а просто дає цим стриженим щиру материнську пораду, як їм поводитись у майбутньому житті. “Вона їх любить, душею любить цих стрижених маленьких людей!
– відзначила для себе Марися Павлівна, стежачи з останньої парти за уроком колеги.
– До підступних, лукавих, безсердечних, до недобрих і добрих - до всіх вона має в душі запас материнського тепла… І, певне, ні досвід, ні знання, ніякі педагогіки не зарятують, якщо не буде цього, якщо не відчують вони самі, що ставишся до них справедливо, з надією, з любов'ю!…”
“Але вони ж нестерпні!” -чує заперечення від самої себе.
Так, нестерпні, але ж ти… ти педагог, ти старша! Кожне з цих дітей має ждати зустрічі з тобою, учителькою, як радісної події, як свята своєї душі. Тільки заходиш, вони всі вже на тебе: що на обличчі? Яка ти? Що їм несеш? І ти не повинна їх розчаровувати. Привітністю, теплом довір'я маєш огорнути кожного з них. Мусиш здолати його замкнутість і озлобленість, якщо перед тобою зле вовченя… Ганна Остапівна вміє, чому ж не зуміти тобі?
Про Кульбаку вона увечері запише до щоденника:
“Збудливий, майже неможливо змусити його на уроці тихо сидіти. Реагує на все швидко, блискавично. Іронічний, любить розваги, навіть за рахунок учителя. Діапазон думок досить широкий: від Хіросіми до Комишанки”.
Глава VI
На перерву вони вилітають, мов з пращі, в коридорі Марисю Павлівну ледве з ніг не збивають, дарма що гімнастка. Вона для них ніби й не наставниця, остраху перед нею немає, справді, ніби якась практикантка, що з нею можна бути запанібрата. Мчить ось навстріч цей же ошалілий Кульбака, геть очманів від радощів, що вирвавсь на волю. Загледівши вчительку, зіщулюється, як хиже звіря, розчепіреними пальцями межи очі націлюється зрозгінці:
– Біжу! Лечу! Цілюсь в ліве око!
Здається, так і проштрикне. Стоїть, прикусивши губу, Марися Павлівна. Набігай, мовляв, виколюй… Перекошене, хижувате, само на себе не схоже, зупинилося, не добігши крок. Вразила його, видно, ця витримка вчительки, губа, прикушена мало не до крові.
– Чого ж ти?
– Марися Павлівна аж нахилилась, підставляючи незахищене обличчя.
– Виколюй! Ліве чи праве… Тобі стане легше? Ти будеш після цього щасливий?
Малолітнє хуліганча отямлюється нарешті від свого шаленства, стоїть в недобрій, очужілій осмішці. Рука, що перед цим летіла, як спис, націлена межи очі, уже заховалась за спину. Одначе хлоп'я ще не може визнати своєї поразки, ще не зовсім зійшла з нього безглузда його войовничість, розгублена усмішка ніяково покривлює губенята, забуто черствіє на них.