Бригантина
Шрифт:
Весь час кортіло Марисі дізнатись ще про одне - найінтимніше: від кого ж дитя, з якої любові? І коли, зрештою, зважилась запитати, то жінка сприйняла це на диво природно, навіть не зніяковівши: видно, не було їй чого соромитись у своєму минулому.
– Дехто каже, Оксана то ж така… легковажна, вона за вільну любов, безшлюбне з котримось зійшлась, - говорила мовби до марев, що вже зривалися, струмували ледь помітно попід обрієм.
– І дитя в неї, мабуть, тому таке кляте, що безшлюбне, йому теж тільки свободи дай… Не суперечу - безшлюбне, беззагсове, але ж я таки по любові зійшлась!
– стиха аж вигукнула вона.
– Не заглядала йому в паспорт, на зарплатню його не жаднилась, - покохала, і все. Хоч дехто
Ні скарги, ні нарікань не було в її розповіді, скорше вона просто виповідала себе цьому сонцю й просторам, спокійно виливала душу цим уперше зустрінутим людям, віддалившись поглядом, задивившись у прозорі текучі марева, як у свої минулі літа.
Глава III
Режим напівсвободи - так у них зветься це собаче життя. І саме таким уявляється воно малому комишанцеві. День твій і ніч розписані тут по хвилинах: лягай, вставай, бігом туди, бігом сюди, лише з двору не смій ані кроку… Брама залізна, глуха. У будці вартовий невідлучно. В який бік не розженись - мур тебе зустріне, мур такий, що його і собака не перескочить. І вони хочуть, щоб Порфир звик до такого життя! А йому і вночі плавня волею дихає, риба при місяці сплескується, очерети шелестять.
Десь там весна, птахи з вирію повертаються, а ти безвилазно за цим глухим муром. Найнудніше місце на світі! Монастир колись був, потім колонія неповнолітніх правопорушників, тепер школа. Тільки не просто школа, а спецшкола - цим “спец” багато що сказано. Всевидющий цупкорукий режим - він тобі тут батько. Звелять співати - співай, скажуть за парту - не огризайся. А як тільки старший хто на поріг, одразу схоплюйсь, виструнчуйся:
– Вихованець Порфир Кульбака вивчає правила внутрішнього розпорядку!…
Під нулівку остригли. Тут усі стрижені - плем'я маленьких стрижених людей. Винятком хіба що старші - ті, що здобулись уже права на чуби. Довго тепер Порфирові ждати, доки чуб відросте. А зараз і мама б не впізнала: голомозий, мов арештант, у карцері сидять. Не встиг озирнутись, як уже в карцер його запхали. За спробу втечі, за те, що з душової через кватирку хотів випурхнути на волю. Спробував, а потрапив просто до рук товаришеві Тритузному, начальникові служби режиму. Страшенної сили чоловік, дарма що віку пенсійного. Не пробуй і вирватись, коли він схопить тебе та, як обценьками, стисне там, де пульси б'ють. Ще тільки десь там коридором крокує вельмишановний начрежиму, а Порфир уже чує його залізну ходу, чув навіть віддих, коли грізний вартувальник зазирає крізь вічко до карцеру, чи то пак штрафної кімнати, як вони його культурно величають. Потім засув брязь!
– двері відчиняються, - здоровенькі були, товариш Тритузний вирішив провідати героя невдалої втечі.
– Ну як ти тут? Не випарувавсь?
– На місці, осьосьо, - озивається Кульбака з тапчана.
– Тільки ти встань, коли старший заходить.
– Не розумію, чого вставати?
– хлопець підводиться знехотя.
– Так треба. Солдат теж не всяке начальство поважає, а проте честь дає!
– Ну хай буде вам честь… Хоча всі знають: влада людину псує.
– Не псує, а тільки проявляє… Все, що було в ній раніше, виходить на поверхню…
Зачинивши за собою важкі, цинком оббиті двері, Тритузний має звичку пройтись по кімнаті сюди-туди, молодцювато поводячи раменами, потім сідає на тапчані й, збивши кашкет набакир, наметикованим оком озирає штрафну, чи нема чогось недозволеного. Стіни штрафної поколупані, рябіють різними написами, що їх залишили після себе невідомі Порфирові попередники. І сам Порфир часу не гаяв, встиг увічнити себе, прооравши цвяхом навкіс через стіну: “Хлопці! Смерті нема!” Наче звертався в такий спосіб до плавневих своїх товаришочків, підбадьорював їх на той випадок, коли б котромусь із них довелося потрапити сюди, за оцинковані двері, в провалля нудьги і самотності.
Начальник режиму одразу помітив свіженько нашкрябаний Порфирів заповіт, з веселим прижмуром глянув на хлопця:
– Віриш у безсмертя? Це вже добре. В усякому разі, краще, ніж слізьми підлогу поливати… А цвях, яким стіну проорав, викладай сюди.
– Який цвях?
– і погляд такий, наче на безвинну дитину зведено наклеп.
– Давай, давай, не примушуй чесну людину лізти до тебе в кишеню.
Довелося віддати.
– Беріть, якщо вже й цвяха боїтесь.
– Не боїмось, а порядок. Перед тобою був тут один герой, що й цвяха ковтнув, аби тільки випустили, - так йому тої свободи кортіло. Добре, що хоч без хірурга обійшлось, сама природа допомогла…
Ох, як розуміє Порфир того невідомого: іноді настрій наляже такий, що на все зважишся, аби лиш звідси вирватись. Інакше цю публіку не проймеш! Адже їм, дорослим, усе можна: і горілку жлуктять, і наклепують один на одного, а ти тільки школу пропустив, ніч дома не ночував - і вже тебе за шкірку та на режим! У неволю! У камеру смертну!
Ну, це ти вже занадто, Порфире, яка там смертна… Кімната як кімната, тільки двері цинком окуті й з вічком, щоб вартовому було куди зазирати. Вірний друг - тапчан до твоїх послуг… Зараз на ньому сидить товариш Тритузний та лагідно з тобою бесідує.
– Знаєш, у чому біда твоя, хлопче?
– А в чому?
– Ременя путнього на тебе не було.
– Був.
– Ой навряд… Мені ось у твоєму віці доводилось уже на хліб заробляти. Один рік погоничем, другий - іди льохи-виносховища колоністам копати. Лопату в руки і нарівні з дорослими цілий день, - аж полуда на очі вилазить.
– Так то ж… колись.
– Авжеж. Тепер інше, тепер ви з пелюшок знаєте свої права: давай вам “Артеки”, гармоніста штатного, розваги всякі… А коли ж до праці привчатися, як не замолоду? Глянеш, скільки тих старшокласників - парубчаки ж, траси б могли будувати, а вони ціле літо байди б'ють… Такі трудрезерви - й на вітер!
– По-вашому, канікул зовсім не треба?
– А навіщо вам стільки канікул? Щоб більше дичавіли та в шкоду лазили? Батьки-матері день крізь день на роботах, а ці тільки й знають Дніпро, човни, транзистор, карти… Або ватагами швендяють, доки десь таки на своє наскочать, їдемо торік з нашим директором на Брилівку, а з кучугур дівча якесь вискакує навперейми, кричить, перелякане. Зупинились: що таке? Виявилось, хлопці снаряд знайшли і котромусь закортіло всередину тій іграшці заглянути. Ну й заглянув… Ще ми його і в лікарню відвозили, поклали просто хірургові на стіл…
– Вижив?
– Але ж інвалідом буде! І сказати б за діло, а то так, з дурної голови… Оце ж і ти: нікого над собою не визнаєш, пішов і пішов по життю пустопаш… А була б на тебе, хлопче, міцна рука, вміла б приструнчити, не опинився б ти зараз ось тут, у штрафній, не соромив би матір перед людьми. Чесна трудівниця, а має через тебе, шмаркача, ганьбу терпіти!
Нагадуванням про матір Тритузний найбільше й дошкуляє Порфирові: соромиш, ганьбиш… Хоч би вже в це не ліз! Нудить, повчає, а в самого ніс червоний, голос хрипить - не одну, мабуть, цистерну горілки видудлив за життя… Наставник!.Раніше Тритузний нібито єгерював у мисливському господарстві, є таке неподаля Комишанки, на відкриття сезону всі туди, бабахкають цілий день, птицю розполохають, метається в небі, нещасна, не знає, куди й подітись… Скільки того птаства, мабуть, перебив цей Тритузний: такий ні качці, ні каченяті пощади не дасть…