Бригантина

Гончар Олександр Терентійович

І шукають. Побували найперше в радгоспних теплицях, де він міг, за деякими даними, влаштувати собі ночівлю, телефонували в селищну Раду Нижньої Комишанки, чи не з'являвсь на їхньому горизонті, - ні, не з являвсь, поцікавилися лише, більше для насмішки, як же воно, мовляв, стільки вчених, дипломованих сторожів і не встерегли одного маленького комишанця… Щодо кінзаводу та аеродромчика, то їх можна було й не провідувати. Тритузний вважав це зайвим, бо який же це скорохід встиг би аж он куди забігти? Одначе молодій виховательці зниклий суб'єкт, мабуть, уявлявся крилатим, за її наполяганням, автобусик уже облітав півсвіту, а тепер жене ось ще й на Комишанку. Жени, пали бензин, хоч не такий же той Кульбака наївний, щоб, випорснувши зі школи, летіти навпростець просто до маминої пазухи!

Розшук поки що здавався Тритузному позбавленим логіки й правил, точніше, якщо й була в ньому

яка логіка, то тільки жіноча, тобто мало чого варта, і дивно було, що представник міліції, оцей ось молоденький, що з ними їде, лейтенант, не вважає за потрібне вносити корективи. На всі примхи Марисі Павлівни в лейтенанта усмішка, згода, неприхований вияв симпатії. Оце ж бо так бував, коли до твоїх службових обов'язків долучається щось стороннє, до діла не стосовне, різні шури-мури та спільні прогулянки на мотоциклі! Наречений він їй чи хто, а тільки щосуботи можна бачити його мотоцикл під муром біля прохідної. Тільки сонце над захід, уже й підлетів, сигналить нетерпляче, викликаючи свою “відзігорну” (деколи вона довгенько примушує себе ждати). Потім, дивись, таки удостоїла, вибігла, скікнула на сидіння, обома руками за спину вчепилась і - помчали. Для інших він працівник райвідділення, лейтенант, авторитет, а для неї просто Костя, почувається, що крутить ним це дівча, як циган сонцем. Тож і в сьогоднішніх розшуках не представник району задає тон і не сам Антон Герасимович як начальник служби режиму, а ця досить-таки в'їдлива й владолюбна особа. Тритузному тільки й лишається, що час від часу пускати, мовби кудись у простір, стріли своїх сарказмів.

–  Оце ж вам і “хвеномен”… Оце вам і з живчиком та з перчиком, - кидає він, не озираючись.
– Бистроум, інтелектуально обдарований… Хо-хо! Якщо обдарований, то це ще гірше в нашому ділі! Тупий навряд чи зумів би отаке витіяти, а цей, бач, усіх нас у дурні пошив… Він їм казочки та баєчки, а вони й розтанули… Ось як швидко ми перековуємо…

Мовчить Марися. Прилипла біля вікна, аж очі мружить, видивляючись, чи не з'явиться де, чи не вимелькне, як ховрашок, з-поміж кучугур… Такий удар! Ще вранці йшла до школи в чудовому настрої, з почуттям певності, як це нерідко з нею буває, що день попереду жде тебе цікавий, змістовний, і хай у чомусь буде він нелегким, клопітним, але неодмінно принесе і радісні несподіванки. Проте вже на прохідній відчула: щось сталося. Неприємно вразила Марисю похмурість вартового, що й на привітання не відповів, а ще тривожніше відчула вона себе, коли зайшла на подвір'я й загледіла коло автобуса гурт чимось занепокоєних людей. Автобус лаштували в дорогу, чути було незвично різкі розпорядження директора, насторожувала присутність міліції (в першу мить Марися не розгледіла, що то Костя стоїть до неї спиною в своїй новенькій лейтенантській формі). Коли Марися Павлівна підійшла, всі до неї обернулись з холодком неприязні, так їй принаймні здалося, навіть Костя не посміхнувся, лише Антон Герасимович порушив напружену мовчанку:

–  Чи не зустрічали там свого “хвеномена”? Щез і адреси не залишив.

А Валерій Іванович… Ні, він не сказав їй ні слова осуду, хоча краще б сказав, аніж ховати його під маскою своєї директорської витримки та врівноваженості. Здавалось, Валерій Іванович ось-ось зірветься, роздратовано кине їй при всіх: “Донюнькались… Тож їдьте! Шукайте! Самі ловіть!” Було б навіть лайку легше перенести, ніж ту сповнену мовчазного докору витримку Валерія Івановича та напружену притихлість колег. Бо варта вартою, а це ж таки вона нарадила за ті фрамуги… Ось так і вчать вас, наївних ідеалісток! Добре, хоч духу знайшла в собі сказати директорові: “Сама винувата, сама і на розшуки поїду! Під землею знайду!” І ось пустилась у міражі, на ці безглузді лови. “Бо хіба ж не безглуздо? Двадцятий вік, а ви, як за звіром, полюєте на собі подібного!”

Давно такого каменя не лежало на душі. Отак зневажити всіх і найперше її, виховательку?… “Це ж підло, підло!
– аж закричати хотілось.
– І як після цього вірити, що можна викорінити ницість людську?!” Оце ж тобі “материнське начало”… Не вийшло “начала”, товаришу директор! Підкинули мені таке звіреня, що навряд чи й самі б з ним упорались!… Хитре, лукаве створіння, воно тебе, вчительку, швидше збагнуло, аніж ти його. Психологом виявилось, та ще яким! Недарма пишуть, що психіка сучасної дитини іноді виявляється складнішою за психіку дорослих. Щадила його, вигороджувала, з наївним зачудованням слухала його теревені, захоплювалась, яка багата уява. Усе, з чим ішла сюди з інституту, він одним своїм вчинком розвіяв! Успадкувавши родинний фах, вчителювати пішла, найтрудніших обрала, щоб воювати з життєвою грубістю, щоб захистити

таких, як цей юний черстводух, від їхньої ж власної жорстокості. Емоційних бальзамів прикласти до їхніх душевних травм! Переформуєш, переінакшиш, очищенням пробудиш у ньому почуття прекрасного… У драмгурток його, бо як же, артист! І він таки довів свою “артистичність”, зумів отак тебе ошукати при першій нагоді. Всі твої зусилля, поради та напучування зараз йому, мабуть, тільки привід, щоб над тобою десь посміятись, зуби пошкірити з такими ж невиправними, як і сам. Стільки енергії витрачено - й марно-марнісінько. Душу вкладала, своїм жертвувала ради них… Часом і в кіно було не йдеш, а морочишся з ними, весь вільний час віддаєш для індивідуальних бесід, на спорт та гурткові заняття, хоча й доводилось чути: “Це вам не студія, Марисю Павлівно, а спецшкола”. Але вона має свою думку щодо цього, та й колеги, здавалось, належно оцінюють вольовитість молодої вчительки, її здатність запалитися працею, поступитися особистим ради інтересів колективу. “В маленькім тілі - великий дух”. А що ж він виборов, твій дух, в оцьому ось конкретному випадку? Чи, може, й зовсім упав він на грунт бездуховності, раннього цинізму, емоційної глухоти? О ні, в емоціях йому не відмовиш, в нього їх, може, аж занадто, тільки все свої, химерні, як і ця комишанська його затятість, що одним махом звела нанівець, на посміх виставила всі твої ілюзії!

–  Чула моя душа, що тут не обійдеться без чепе, - знову гуде Тритузний.
– За таким фруктом треба було в сто очей дивитись, а ми йому: ось на “Дон-Кіхота” читай, скоро Матюшу в “Мартині Борулі” гратимеш… От і догрались…

–  Ви так говорите, Антоне Герасимовичу, - зауважив лейтенант міліції, - наче хтось, а не служба режиму найперше несе відповідальність за втечу.

–  Служба режиму, товаришу Степашко, своє дістане, директор не забуде її в наказі, - ображено відповів Тритузний.
– Чого доброго й мені ще на старість зіпсують характеристику своїми оргвикрутасами. А хіба ж я не товчу їм день у день, що в нас не пансіон для дівчаток, що в нас заклад спеціальний, режимний…

–  То по-вашому - карцер на них на всіх збудувати?

–  За кого ви мене вважаєте? Руку маю тверду, це правда. Без ніжнощів у житті обходивсь, бо самого життя не балувало. Але ж синів виростив - не ледацюг: один гарпунер, другий буровий майстер на Каспії, орден уже заробив, - тож, виходить, чогось варта моя педагогіка?

Антон Герасимович у дискусіях раз у раз вдається до цього невідпорного аргументу з синами, і чим тут заперечиш? До того ж Степашко й сам добре знає обох його синів, бо, коли приїздять улітку, старий щоразу влаштовує на їхню честь бучне гуляння на острові, співи тоді лунають над водами до пізньої ночі, і Антон Герасимович на радощах кличе до гурту кожного, хто тільки на очі потрапить…

–  Не так воно все просто в житті, - веде своєї старий.
– Хай там уже, на Заході, розгільдяїв патлатих нарозводили, від наркотиків зарятуватись не можуть, а наш народ, він до дисципліни звик, спартанство, суворість у самій вдачі його. Через те й товчу, що режимні школи ширше треба впроваджувати і до таких, як ми, недрюкованих, уважніше прислухатись… А то ось я скільки пропонував наростити мур, підняти його на метр або й на два, а послухались?

–  Ніякий мур ще нікого не втримав, - озвалась нарешті Марися Павлівна.
– Хоч і до неба вимуруйте його!

–  Треба, щоб у правопорушника зникло саме бажання тікати, - переконано додав Степашко.
– А загорожі нарощувати, замки побільшувати - це середньовіччя.

–  І хто це говорить?
– осудливо мовив Антон Герасимович.
– Той, чия служба тільки те й роби, що лови їх ти акти на них складай…

–  Якщо хочете знати, Антоне Герасимовичу, буду я найщасливіший у той день, коли ми зможемо і ці вже існуючі наші мури розмурувати. Щоб бар'єр квітковий навколо школи, і все. Ото буде вершина наших трудів.

“Ось таким ти мені подобаєшся”, - окинула бистрим озирком Марися свого супутника і за хвилю знов сиділа серйозна, дивлячись у вікно.

А Степашко й далі гомонів до Тритузного:

–  Поставимо себе на його місце: хлопець ріс, не знаючи обмежень, а ми раптом хапаємо його, накидаєм на нього сітки заборон, посягаєм на його особистість. Для нього свобода й розхристаність - поняття поки що рівнозначні, в обов'язках перед колективом він ще не бачить ніякої честі, то чому ж нас має дивувати його непослух, метанина, бунт? Навіть медики радять зважити на постійний “рефлекс свободи”, що живе нібито в кожній людині… А нам хочеться, щоб у ньому цей рефлекс одразу зіщулився й завмер перед нашими правилами! Ні, в кожного свій погляд на речі… Йому тікати, а нам ловити - звичайна діалектика…